Постанова Волинський апеляційний суд № 161/11977/19

Справа № 161/11977/19 Головуючий у 1 інстанції: Плахтій І. Б. Провадження № 22-ц/802/644/20 Категорія: 60 Доповідач: Матвійчук Л. В. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 вересня 2020 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Матвійчук Л. В., суддів - Федонюк С. Ю., Осіпука В. В., з участю секретаря судового засідання - Лимаря Р. С., представника позивача - ОСОБА_1 , представників відповідача - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Радомишльської сільської ради Луцького району Волинської області про визнання права власності на спадкове майно за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року, В С Т А Н О В И В: У липні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом, обгрунтовуючи позовні вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його тітка ОСОБА_5 . На випадок своєї смерті ОСОБА_5 залишила заповіт від 26 листопада 2007 року, яким заповіла йому належне їй майно. Зазначав, що він у встановлений строк звернувся до нотаріуса для оформлення спадкових прав, отримав свідоцтво про право власності на спадкове майно - житловий будинок, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Проте, до складу спадщини не були включені земельні ділянки, на яких розташований вказаний житловий будинок, через відсутність правовстановлюючих документів на земельні ділянки на ім`я спадкодавця. З відповіді сільської ради йому стало відомо, що спадкодавець ОСОБА_5 земельні ділянки не приватизувала. Позивач також вказував, що рішенням сесії Радомишльської сільської ради народних депутатів Луцького району від 04 квітня 1996 року було вирішено надати право на приватизацію садибних ділянок ОСОБА_6 - 0,62 га ОСОБА_7 - 0,63 га. ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , надану їй земельну ділянку приватизувати не встигла. Після її смерті єдиним спадкоємцем був її син ОСОБА_6 , який прийняв спадщину після смерті матері. Земельну ділянку до складу спадщини включено не було за відсутності правовстановлюючих документів. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 , заповіту на випадок своєї смерті не залишив, єдиним спадкоємцем за законом була дружина - ОСОБА_5 . Спадкоємець ОСОБА_5 вступила в спадкові права шляхом фактичного управління спадковим майном, оскільки на момент смерті була зареєстрована та проживала разом із спадкодавцем. Ураховуючи наведене, позивач ОСОБА_4 просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,63 га, яка розташована в с. Романівка Луцького району Волинської області, та передана у власність ОСОБА_7 рішенням сесії Радомишльської сільської Ради народних депутатів від 04 квітня 1996 року № 5 «Про приватизацію присадибних земельних ділянок» в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 ; визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,62 га, яка розташована в с. Романівка Луцького району Волинської області, та передана у власність ОСОБА_6 рішенням сесії Радомишльської сільської Ради народних депутатів від 04 квітня 1996 року № 5 «Про приватизацію присадибних земельних ділянок» в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 . Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним і необґрунтованим, позивач ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, у якій покликаючись на неправильну оцінку судом зібраних доказів та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити. Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_4 підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову, виходячи з таких мотивів. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_4 не довів належними та допустимими доказами факту набуття права власності ОСОБА_7 , ОСОБА_6 на земельні ділянки у встановленому законом порядку, а тому спірні земельні ділянки не входять до складу спадщини, у зв`язку з чим позивач не має права їх успадкувати. Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з огляду на таке. Встановлено, що згідно витягу з рішення сесії Радомишльської сільської Ради народних депутатів Луцького району від 04 квітня 1996 року № 5 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 надано право приватизувати земельні ділянки площею 0,62 га та 0,63 га відповідно (а.с.19). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а.с.8). Спадщину після смерті ОСОБА_7 прийняв її син ОСОБА_6 , що стверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом (а.с.14). До складу спадкового майна увійшла частина будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в с. Романівка Луцького району Волинської області. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 , що стверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 (а.с.8). З листа Радомишльської сільської ради Луцького району Волинської області від 07 червня 2019 року № 196/01.11 також встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не виготовили правовстановлюючих документів на передані їм у власність земельні ділянки, кадастрові номери земельним ділянкам не присвоєні (а.с.20). Після смерті ОСОБА_6 спадщину прийняла його дружина ОСОБА_5 . До складу спадкового майна увійшла частина будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в с. Романівка Луцького району Волинської області. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , що стверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 (а.с.10). За життя ОСОБА_5 склала заповіт від 26 листопада 2007 року, посвідчений секретарем Радомишльської сільської ради Луцького району Волинської області Довгун Л. Я., яким все належне їй майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті і на що за законом матиме право, заповіла позивачу ОСОБА_4 (а.с.9). Як встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_4 прийняв спадщину шляхом звернення до нотаріальної контори, що відповідає вимогам ст. 1269 ЦК України. Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 січня 2016 року ОСОБА_4 як спадкоємець ОСОБА_5 за заповітом, успадкував житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 (а.с.15). Постановою приватного нотаріуса Луцького районного округу Максим`як Ж. В. від 29 березня 2019 року позивачу ОСОБА_4 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку загальною площею 0,6300 га, що розташована в с. Романівка Луцького району Волинської області і належить ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцем якої був ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , який спадщину прийняв, але не оформив своїх спадкових прав, спадкоємцем якого була ОСОБА_5 , яка спадщину прийняла, але не оформила своїх спадкових прав та земельну ділянку загальною площею 0,6200 га, яка належала ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , спадкоємцем якого була ОСОБА_5 , яка спадщину прийняла, але не оформила своїх спадкових прав, у зв`язку із відсутністю державної реєстрації права власності вищезазначеного нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с.17). Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право, яким як станом на час отримання спадкодавцем спірної земельної ділянки, так і в подальшому є державний акт на право власності на землю, однак ні ОСОБА_7 , ні ОСОБА_6 за життя не зверталися до землевпорядних організацій для встановлення меж земельної ділянки в натурі, не отримували державного акта на спірну земельну ділянку. Проте такі висновки суду є помилковими. Правовідносини щодо спадкування спірних земельних ділянок після смерті ОСОБА_7 виникли у 1996 році, та після смерті ОСОБА_6 у 2000 році, тому регулюються чинними на той час положеннями ЗК України 1990 року та ЦК України 1963 року. Відповідно до норм ст. 548 ЦК 1963 року, а так само і згідно з положеннями ст. 1268 ЦК України 2004 року (на час прийняття спадщини позивачем), не допускається прийняття спадщини з умовою або із застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до ст. 12-1 ЗК України у редакції 1970 року (який діяв до 1992 року) сільські Ради народних депутатів, їх виконавчі комітети в межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, на своїй території, зокрема надають відповідно до статті 16 цього Кодексу земельні ділянки в користування із земель, які не входять до землекористування колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств; розподіляють між підприємствами, організаціями, установами і громадянами ділянки під городи, сінокоси і пасовища з земель державного запасу, що виділяються сільській Раді у встановленому порядку. Право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад народних депутатів. (ч. 5 ст. 20 ЗК України у редакції 1970 року). Як встановлено апеляційним судом, згідно листа Радомишльської сільської ради Луцького району Волинської області від 07 червня 2019 року № 196/01.11 відомості щодо спірних земельних ділянок були внесені в погосподарський облік Радомишльської сільської ради по селу Романівка, погосподарська книга № 6, особовий рахунок № НОМЕР_4 ОСОБА_6 та особовий рахунок № НОМЕР_5 ОСОБА_7 Земельно-кадастровими документами на момент виникнення правовідносин були погосподарські книги. Разом з тим, під час розгляду справи апеляційним судом встановлено, що зазначене вище рішення сесії Радомишльської сільської Ради народних депутатів Луцького району від 04 квітня 1996 року № 5 про надання права на приватизацію, яким ОСОБА_6 та ОСОБА_7 надано право приватизувати земельні ділянки площею 0,62 га та 0,63 га відповідно, ніким не оскаржувалося і є чинним. Однак, сільською радою за період з 1996 року по даний час будь-яких рішень відносно спадкодавців ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також ОСОБА_5 про припинення права користування (вилучення) земельними ділянками площею 0,62 га та 0,63 га не приймалось, фактично вони не були позбавлені права власності чи права користування даними земельними ділянками. Відповідно до ст. 17 ЗК України у редакції 1990 року (який втратив чинність у 2002 році) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. (Дію ч. 2 ст. 17 зупинено щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 Декрету N 15-92 від 26 грудня 1992 року згідно з цим Декретом). Власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона була їм передана. При наявності поважних причин суд за позовом власника може скоротити зазначений строк. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для: ведення селянського (фермерського) господарства у розмірі згідно зі ст. 52 цього Кодексу; ведення особистого підсобного господарства у розмірі згідно з ст. 56 цього Кодексу; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах згідно із статтями 57 і 67 цього Кодексу. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення. Отже, проаналізувавши вказані вище норми закону та зміст рішення сесії Радомишльської сільської Ради народних депутатів Луцького району від 04 квітня 1996 року № 5, слід прийти до висновку, що на підставі прийняття такого рішення уповноваженим законом органом у відповідності до чинного на той час законодавства виникло право власності на спірні земельні ділянки у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у розмірах, зазначених у погосподарській книзі. Нормами ч. 2 ст. 6, ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 23 ЗК України (1990 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю. Згідно із ч. 1 ст. 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування вперше наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Разом з тим, як встановлено з погосподарської книги і не заперечується сторонами, що і до 1996 року (до часу прийняття сільською радою рішення про приватизацію земельних ділянок) ОСОБА_6 та ОСОБА_7 вже користувалися даними земельними ділянками, що знаходилися біля житлового будинку, у вказаних розмірах. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені ст. 23 ЗК України 1990 року. Проте, дію ст. 23 зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет). Пунктом 3 Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених ст. 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю. Отже, п. 3 Декрету визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах. Згідно з п. 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Враховуючи записи в погосподарській книзі, дані в яку вносяться із земельно-кадастрових документів, на підставі яких сільською радою видавалися рішення про надання громадянам земельних ділянок у приватну власність, зокрема за якими за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 обліковувались земельні ділянки площею 0,62 га та 0,63 га, беручи до уваги п. 3 Декрету КМ України, згідно з яким запис у земельно-кадастрових документах, посвідчений сільською радою, підтверджує право приватної власності на землю, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на день їх смерті не належали на праві власності спірні земельні ділянки. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Порядок прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , так і після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , визначає стаття 549 ЦК УРСР, яка на відміну від положень чинного законодавства серед способів прийняття спадщини передбачала і фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном. 19 червня 2005 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті чоловіка ОСОБА_6 , успадкувавши все належне йому майно. Згідно зі ст. 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Відповідно до ст. 81 ЗК України громадяни набувають право власності на земельні ділянки, зокрема на підставі: приватизації земельних ділянок, що були надані їм для користування; прийняття спадщини. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не набули права власності на спірні земельні ділянки у встановленому законом порядку, оскільки такий висновок суду спростовується наведеними вище положеннями матеріального права, а тому ОСОБА_6 будучи спадкоємцем померлої у 1996 році ОСОБА_7 , успадкував належне їй на день смерті право власності на земельну ділянку за раніше діючим законодавством, а саме, відповідно до положень ст. 549 ЦК УРСР 1963 року, відповідно до якої визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Відповідно ОСОБА_5 шляхом подання до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини, успадкувала обидві спірні земельні ділянки після смерті ОСОБА_6 , отримавши свідоцтво про право на спадщину за законом. ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно заповіту від 26 листопада 2007 року, заповіла позивачу ОСОБА_4 все належне їй майно. Останній 25 січня 2016 року отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті тітки ОСОБА_5 на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Враховуючи вищезазначені положення ЦК України, ЗК України, колегія суддів дійшла висновку, що позивач ОСОБА_4 в порядку спадкування набув право власності на спірні земельні ділянки площею 0,63 га та 0,62 га, які розташовані в с. Романівка Луцького району Волинської області, у зв`язку з чим за ним слід визнати право власності на присадибну земельну ділянку площею 0,63 га та на присадибну земельну ділянку площею 0,62 га, які розташовані в с. Романівка Луцького району Волинської області в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Покликання суду першої інстанції при ухваленні рішення на п. 1 розділу Х «Перехідні положення ЗК України 2002 року» щодо надання можливості спадкоємцям виготовити державний акт на земельну ділянку, яка була безоплатно передана спадкодавцю у приватну власність, не може бути застосовано до спірних правовідносин, оскільки як встановлено апеляційним судом з пояснень учасників справи, позивач використав своє право на приватизацію земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та ведення селянського господарства, яка знаходиться на території Боголюбської сільської ради, а тому відповідно до положень ст. 5 ЦПК України ефективним способом захисту порушеного права позивача на спадкове майно буде визнання за ним права власності на спірні земельні ділянки в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 . Отже, на думку колегії суддів, суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, у зв`язку з чим оскаржуване рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п. п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 лютого 2020 року в даній справі скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов задовольнити. Визнати за ОСОБА_4 право власності на присадибну земельну ділянку площею 0,63 га та на присадибну земельну ділянку площею 0,62 га, які розташовані в с. Романівка Луцького району Волинської області в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Судді: