Постанова Київський апеляційний суд № 755/10837/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа №755/10837/19 Апеляційне провадження №22-ц/824/8694/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 вересня 2020 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах - головуючого Сержанюка А.С., суддів - Гуля В.В., Матвієнко Ю.О., розглянувши цивільну справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у місті Києві за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про стягнення вартості майна, набутого без правової підстави, В С Т А Н О В И В : 08 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва із вказаним позовом, де просив стягнути з відповідача на його користь грошові кошти, пов`язані з незаконним заволодінням майном, в сумі 24 797,64 грн та судові витрати по справі. На обґрунтування заявлених вимог зазначив про те, що для придбання товарів між позивачем та ОСОБА_4 укладено договір №7 доручення на придбання від 05 квітня 2016 року. Для виконання умов договору доручення позивачем передано третій особі грошові кошти в розмірі 35 000 грн, що підтверджується розпискою від 21 грудня 2016 року. У зв`язку з виконанням умов договору третьою особою, передано позивачу товари, що підтверджується актом прийому-передачі матеріалів ( звітом повіреного ) від 09 серпня 2017 року. 05 квітня 2016 року між позивачем та третьою особою укладено договір зберігання №9 щодо зберігання товарів, котрі придбані відповідно до договору №7 доручення на придбання від 05 квітня 2016 року. За актом прийому-передачі від 09 серпня 2017 року вищезазначені товари були передані третій особі на зберігання. Третя особа зберігала товари, котрі належать позивачу на праві приватної власності та отримані відповідно до умов договору зберігання №9 від 05 квітня 2016 року №9 в квартирі АДРЕСА_1 , котра належить їй на праві часткової власності. З січня місяця третя особа позбавлена можливості користуватися квартирою внаслідок зміни замків відповідачем. Вона намагалася забрати товари, котрі належать позивачу, але відповідач не віддає вищевказані товари та встановив сигналізацію задля інформування його про проникнення до квартири. У квітні місяці третій особі вдалося потрапити до власної квартири, котра належить їй на праві часткової власності та зафіксувати наявність товарів, котрі належать позивачу. Після потрапляння третьою особою до квартири прибули представники охоронної фірми. Відповідач не тільки протиправно заволодів матеріалами, котрі належать позивачу на праві приватної власності, а й встановив їх у власній квартирі без належних на те правових підстав, що підтверджується фототаблицею, доданою до позовної заяви. Підсумовуючи викладене, позивач фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належними йому товарами внаслідок безпідставного заволодіння майном відповідачем. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 5 000 грн витрат на правничу допомогу. На обґрунтування ухваленого судового рішення районний суд зазначив, що оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, а судом не встановлено, що права позивача порушені саме відповідачем, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при його ухваленні. Просить рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Суд, закінчивши з`ясування обставин справи і перевірку їх доказами, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, у межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, керуючись наступним. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу. Як встановлено судом, що підтверджується і матеріалами справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 05 квітня 2016 року був укладений договір №7 доручення на придбання, відповідно до якого ОСОБА_5 , діючи від імені та за рахунок ОСОБА_1 , зобов`язується укласти договори купівлі-продажу, в тому числі роздрібної купівлі-продажу, товарних цінностей та/або будівельних матеріалів з метою придбання їх ОСОБА_1 . Вимоги щодо якості товарів, максимальної ціни придбання встановлені в додатку 1 до договору. За даним договором, права та обов`язки відповідно до договору купівлі-продажу товарів виникають у довірителя ( а.с. 23-24 ). Актом прийому-передачі матеріалів ( звіт повіреного ) до договору №7 доручення на придбання від 05 квітня 2016 року зафіксовано, що на виконання договору доручення на придбання ОСОБА_4 передає, а ОСОБА_1 приймає товари відповідно до переліку ( а.с. 27 ). У той же день, 05 квітня 2016 року між тими ж сторонами було складено додаток №1 до договору, в якому викладені вимоги щодо якості та максимальної ціни товарів ( а.с. 25 ). 21 грудня 2016 року ОСОБА_4 склала розписку про те, що відповідно до договору №7 доручення на придбання від 05 квітня 2016 року отримала від ОСОБА_1 грошові кошти на придбання товарів в сумі 35 000 грн в день підписання цієї розписки ( а.с.26 ). Крім цього, 05 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладений договір зберігання №9, відповідно до умов якого, в порядку та на умовах, визначених цим договором, за актами приймання-передачі, які є невід`ємною частиною цього договору, ОСОБА_1 передає, а ОСОБА_4 приймає на зберігання протягом строку цього договору будь-які товарно-матеріальні цінності та /або будівельні матеріали. Кількість та загальна вартість майна вказується у відповідних актах приймання-передачі. Зберігання за даним договором є безоплатним ( а.с.28-29 ). Актом прийому-передачі до цього правочину від 09 серпня 2017 року ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_3 прийняла на зберігання протягом 2 років майно відповідного переліку ( а.с. 30 ). При цьому, місце зберігання сторонами не було обумовлено. І лише 18 вересня 2018 року ОСОБА_3 набула право власності на 1/7 частину квартири АДРЕСА_1 ( а.с. 32-33 ). Позивач же, посилаючись на знаходження належного йому майна в зазначеному помешканні, використання його за призначенням відповідачем, 08 липня 2019 року звернувся до місцевого суду із названими вимогами, обґрунтовуючи їх, по суті, положеннями ст.ст. 1212, 1213 ЦК України ( а.с. 1-9 ). Однак, будь-яких належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів згідно положень ст.ст. 77-80 ЦПК України на підтвердження заявлених позовних вимог не надав, зокрема, заподіяння шкоди ОСОБА_1 , що відзначив у своєму рішенні і місцевий суд. При цьому, позивач не звільнений від обов`язку доказування обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, за положеннями ст. 82 ЦПК України. Окрім цього, як зазначено, відповідач не є стороною договору зберігання, а відтак, не може нести цивільно-правову відповідальність за вказаним правочином. При цьому, правомірно прийшов до переконання про наявність правовідносин позивача із третьою особою, які регламентуються положеннями Глави 66 ЦК України. Відповідно ж до ст. 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона ( зберігач ) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною ( поклажодавцем ), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Не позбавлений позивач також можливості звернутись до місцевого суду із вимогами згідно правовідносин, що виникли із договору зберігання. При цьому, надані позивачем докази на підтвердження заявлених вимог ( а.с. 17-87 ), з точки зору суду другої інстанції неможливо віднести до зазначених у ст.ст. 77-80 ЦПК України, оскільки вони не мають індивідуальних ознак належності товарів саме позивачу та не підтверджують факт знаходження майна у житлі відповідача. Що ж до судових витрат, то суд апеляційної інстанції погоджується із висновками місцевого суду з цього приводу, оскільки правомірно ним прийняті до уваги надані належні документи щодо сплати правничої допомоги адвокатом ( а.с. 68, 69, 70, 71, 72 ) і ухвалено рішення з цього приводу з дотриманням положень ст. 141 ЦПК України. Таким чином, суд першої інстанції, повно з`ясував обставини, що мають значення для справи, зробив висновки, які відповідають матеріалам справи, з додержанням норм матеріального та процесуального права, зокрема, стст. 1212, 1213 ЦК України, ст.ст. 5, 10-13, 76-81, 263 ЦПК України, ухвалив законне та обгрунтоване рішення про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог. Відтак, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при його ухваленні, зокрема, ст.ст. 11, 81, 93, 141, 223, 240, 259, 275 ЦПК України, ст.ст 1212, 1213 ЦК України, за вказаних судом другої інстанції обставин, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження, унаслідок чого рішення місцевого суду не підлягає скасуванню у відповідності до ст. 375 ЦПК України та зазначених положень матеріального і процесуального права. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують установлених у справі фактичних обставин та висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині судового рішення, а зводяться до незгоди апелянта з висновками місцевого суду стосовно установлених обставин справи, а також містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Апеляційний суд також вважає за необхідне відмітити, що Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року ). Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 5, 10-13, 76-81, 263, 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про стягнення вартості майна набутого без правової підстави - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення, за виключенням випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий А.С. Сержанюк Судді: В.В. Гуль Ю.О. Матвієнко