Постанова 4813 № 523/1083/18

Номер провадження: 22-ц/813/1587/20 Номер справи місцевого суду: 523/1083/18 Головуючий у першій інстанції Дяченко В. Г. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02.09.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дрішлюка А.І., при секретарі: Лопотан В.І., за участю: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в інтересах яких виступає законний представник ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав, - В С Т А Н О В И В: 26 січня 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в інтересах яких виступає законний представник - ОСОБА_3 , звернулись до суду з позовною заявою до ОСОБА_4 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав. В обґрунтування позовної заяви зазначено, що законний представник ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 є батьками позивачів. Також, зазначено, що відповідач ОСОБА_4 з 2009 року по теперішній час ухиляється від сплати аліментів на утримання дітей. Донька є інвалідом дитинства по зору, щороку проходить амбулаторне лікування, на що потрібні додаткові кошти. Син потребує оперативного хірургічного втручання на що необхідно значні кошти. Відповідач взагалі не приходить до дітей, не цікавиться їх життям, не повідомляє своє місце перебування, місце роботи, номер телефону. Діти є дуже чутливими до зовнішньої обстановки і самі відчувають з яким наміром і настроєм відповідач до них відноситься. За останні 8 років відповідач майже не бачив дітей, а отже він не може стосовно них мати якесь ставлення. Згідно відомостей Державної прикордонної служби України відповідач у період з 2008 року по 2015 рік перебував за межами України шість разів тривалістю від 4,5 місяця до 9,5 місяців. Якби відповідача цікавило життя дітей, він би щодня намагався з ними спілкуватися. Наявна заборгованість по сплаті аліментів, яка виникла з вини відповідача. Відповідач працює старшим помічником капітана на судах закордонного плавання, однак переховує інформацію про те. Рішення судів про стягнення аліментів та неустойки за несвоєчасну сплату аліментів свідчать про умисність дій відповідача по ухиленню від сплати аліментів на утримання дітей. Діти перебувають на утриманні матері, яка несе також додаткові витрати на їх лікування. У 2011 році відповідач вскрив замок квартири де проживає мати з дітьми та викрав речі і документи які належали дітям. На підставі вищевикладеного, позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в інтересах яких виступає законний представник - ОСОБА_3 , просять суд позбавити відповідача батьківських прав відносно неповнолітніх дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 з підстав визначених п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України - ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2019 року в позові відмовлено у повному обсязі. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив. В судове засідання до суду апеляційної інстанції представник третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, як орган опіки та піклування, не з`явився, про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно. У відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка належним чином сповіщених сторін у судове засідання не перешкоджає розглядові справи та доступі до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України. Частиною третьою статті 51 Конституції України проголошено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Статями 18, 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня1991 року (далі - Конвенція про права дитини) передбачено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Пунктом 1 статті 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Аналогічні норми права містяться в законодавстві України. Так, відповідно до положень статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист. Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину. Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Пунктом 2 частини першою статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини. Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз`яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України. Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 перебували у шлюбі з 04 грудня 1993 року, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 30 грудня 2009 року шлюб розірвано. Від шлюбних відносин у них народилися син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (т. 1, а.с. 16-18). На час звернення до суду позивачі проживають разом з матір`ю, позивачкою ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 137). Сторонами у справі надано низку рішень судів, якими вирішувались спори між колишнім подружжям про стягнення аліментів на утримання дітей, стягнення заборгованості по сплаті аліментів, неустойки, поділ майна подружжя, вирішення порядку користуванням цим майном. Також, встановлено, що рішеннями судів: - від 16 листопада 2009 року, позов ОСОБА_3 задоволено, з відповідача стягнуто аліменти на утримання дітей (т.1, а.с. 94); - від 16 травня 2011 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто з відповідача заборгованість по аліментам та неустойку (т. 1, а.с. 95); - від 11 лютого 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто з відповідача неустойку за прострочення сплати аліментів (т. 1, а.с. 103); - від 12 січня 2012 року позов ОСОБА_4 задоволено, зобов`язано ОСОБА_3 вселити та не чинити перешкоди у здійсненні права власності 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 (т. 2, а.с. 1); - від 02 грудня 2014 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів на утримання дітей задоволено (т. 2, а.с. 14); - від 01 серпня 2017 року, апеляційного суду Одеської області, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення неустойки за несвоєчасну сплату аліментів на утримання дітей (рішення суду від 02 грудня 2014 року) відмовлено, допущено поворот виконання рішення суду та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 передані грошові кошти (т. 2, а.с. 16), касаційною інстанцією зупинено виконання рішення суду; - від 14 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про позбавлення батьківських прав щодо дітей, які є по цій справі позивачами, відмовлено (т. 2, а.с. 7), касаційна скарга позивачки ОСОБА_3 залишена без задоволення. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2017 року по справі №523/20084/14-ц рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16 лютого 2015 року скасовано та у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про позбавлення батьківських прав щодо дітей відмовлено. При цьому, апеляційним судом встановлено, що наявність у відповідача по справі ОСОБА_4 заборгованості по аліментам є спірною та оспорюється у встановлений законом спосіб і не є достатньою підставою для позбавлення його батьківських прав, оскільки це є крайнім заходом впливу, а також наявності бажання у відповідача спілкуватися з дітьми, однак з боку ОСОБА_3 чиняться перешкоди відповідачу у користуванні квартирою, в якій проживають діти, шляхом зміни замків у вхідних дверях. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про те, що ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей, що є підставою для позбавлення його батьківських прав, за період до 2014 року не знайшло свого підтвердження під час розгляду цивільної справи №523/20084/14-ц. Що стосується боргових зобов`язань відповідача по аліментам з 2014 року до січня 2018 року та продовження його ухиляння від виконання батьківських обов`язків, то на підтвердження цих обставин позивачами надано докази: втрати та поновлення відповідачем посвідчення моряка (т.1, а.с. 41-43), укладання трудового контракту моряка від 16 жовтня 2014 року (т. 1, а.с. 59-61), розрахунок по сплаті аліментів за 2012-2017 роки (т. 1, а.с. 83-91), докази хворобливого стану здоров`я дітей (т. 1, а.с. 108-127), письмові пояснення дітей щодо ставлення до них відповідача за період до 2014 року (т. 1, а.с. 138-140), письмові пояснення невстановлених судом осіб які визначені як сусіди (т. 1, а.с.141). Відповідачем надані суду першої інстанції докази добровільної сплати аліментів та заборгованості по ним за період 2014-2016 роки (т. 2, а.с. 220-228), акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 28 жовтня 2015 року (т. 3, а.с. 43), розрахунки по сплаті аліментів від 04 листопада 2015 року та 01 лютого 2016 року з заборгованістю на суму 1 476,08 грн. та 1 704 грн. (т. 3, а.с. 46, 47), докази оскарження боржником зазначених розрахунків (т. 3, а.с. 49-51), заява відповідача від 30.01.2018 року в орган опіки та піклування про заперечення щодо позбавлення його батьківських прав та прохання запросити його на засідання органу опіки (т. 3, а.с. 67), його працевлаштування з 01 серпня 2016 року капітаном пошуково-рятувального катеру «ПРК-01» в КП «Морська пошуково-рятувальна служба» (т. 1, а.с. 192), і сторонами визнано обставину стягнення з відповідача аліментів через бухгалтерію по місцю роботи. Висновком органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради від 26 березня 2018 року №01-05-3/110вх встановлено, що вважається доцільним позбавлення відповідача батьківських прав відносного його сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (т. 2, а.с. 84-86). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачами не доведені належним чином обставини, що визначена як підстава позбавлення батьківських прав - ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей в період з 2014 року по теперішній час. Суд вважав, що висновок органу опіки та піклування від 26 березня 2018 року про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав є недостатньо обґрунтованим та таким, що суперечить інтересам дітей. Оцінюючи особистість відповідача та його поведінку як батька, суд вважав, що наявні стосунки батьків між собою та батька з дітьми, спори щодо поділу спільного майна подружжя, спори щодо стягнення аліментів і неустойки, додаткових витрат на утримання дітей, спори щодо порядку спілкування з дітьми, є обставинами які виникли поза волею і без винної поведінки батька, в розумінні положення п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України. Батьківські права засновані на спорідненості батьків з дитиною, тому виникнення між дитиною і батьком конфлікту чи погіршення їх особистих стосунків, що може мати тимчасовий характер, не є підставою для позбавлення цих прав. На час розгляду справи позивач ОСОБА_2 досяг повноліття, тому відсутні підстави позбавлення батьківських прав відносно нього. Посилання позивачки ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано те, що в матеріалах справи наявні достатньо доказів на підтвердження того, що є законні підстави для позбавлення відповідача батьківських прав відносно дітей, не приймаються до уваги за таких підстав. Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачами не доведено належним чином те, що відповідач ОСОБА_4 свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків, що може слугувати підставою для позбавлення його батьківських прав. Так, під час розгляду аналогічних справ Верховний Суд у постановах від 15 квітня 2019 року у справі №522/811/16 (провадження №61-32253св18), від 24 квітня 2019 року у справі №331/5427/17 (провадження №61-12023св18), від 06 травня 2020 року у справі №753/2025/19 (провадження №61-1344св20) зробив наступний правовий висновок: «тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків». Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини у Рішенні у справі «Хант проти України» (заява №31111/04) від 07 грудня 2006 року вказав, що «…питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці ... (пункт 57). « …Факт оскарження відповідачем рішення суду першої інстанції про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини … (пункт 58). У Рішенні у справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що «…оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. При цьому основні інтереси дитини є надзвичайно важливими … пункт 100). Системний аналіз наведених норм права, роз`яснення Верховного Суду України, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що за обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також враховуючи те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для позбавлення його батьківських прав. Також безпідставними є твердження позивачки ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції дав неналежну оцінку наявним у справі доказам, наданим сторонами у справі. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що законні підстави для задоволення позову відсутні. Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2019 рокузалишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 14 вересня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік