Постанова Львівський апеляційний суд № 466/4571/17

Справа № 466/4571/17 Головуючий у 1 інстанції: Невойт П.С. Провадження № 22-ц/811/483/18 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П. Категорія: 63 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 вересня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі: головуючої: Крайник Н. П. суддів: Левика Я.А., Шандри М.М. при секретарі: Симець В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 26 лютого 2018 рокуу складі судді Невойта П.С. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення і за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шоробури ОСОБА_6 , ТОВ «Інститут незалежної експертної оцінки», третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,- в с т а н о в и в: 23.06.2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , в якій просив суд зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та/або/чи третіх осіб не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_1 із вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення, покласти на відповідачів судові витрати. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на те, що йому на підставі договору купівлі-продажу належить на праві власності квартира АДРЕСА_2 . У даній квартирі відповідачі не зареєстровані, однак проживають, чим чинять йому перешкоди у користуванні його власністю, користуються комунальними послугами, однак за такі послуги не оплачують. На численні вимоги виселитись з квартири, відповідачі не реагують, чим чинять йому перешкоди у здійсненні права власності на квартиру. Тому він змушений за захистом свого права звертатися до суду. 20.07.2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шоробури - Гірки Наталії Стефанівни, ТОВ «Інститут незалежної експертної оцінки», третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Покликаючись на ст. 203 ч.1ст. 215 ЦК України, просив суд визнати недійсним договір купівлі продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 19.09.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Наталією Стефанівною та зареєстрований в реєстрі за №2681. Позовні вимоги обгрунтовував тим, що він та його мама ОСОБА_1 проживають за адресою АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу квартири, на підставі якого ОСОБА_7 став власником даної квартири вважає нікчемним, оскільки такий містить ознаки фальшування. Стосовно дій нотаріуса, який посвідчував даний договір купівлі-продажу, відкрито кримінальні провадження; також було порушено процедуру проведення оцінки майна, на підставі якої було визначено вартість квартири, за якою здійснювався продаж квартири. Ухвалою суду від 10.08.2017 року позовні вимоги за позовами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обєднано в одне провадження (том 1 а.с.56). Рішенням Шевченківського районного суду від 26 лютого 2018 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_3 , ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з квартири що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилового приміщення. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 порівно на користь ОСОБА_2 640,00 (шістсот сорок) гривень 00 коп. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шоробури - Гірки Наталії Стефанівни, ТОВ «Інститут незалежної експертної оцінки», третя особа, що не заявляє самостійних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено за безпідставністю. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 . У доводах апеляційної скарги зазначає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи та зібраним у справі доказам. Зокрема, вважає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 не довели, що ОСОБА_4 на момент укладення договору купівлі-продажу квартири була живою та дієздатною, а також те, що вона пропонувала ОСОБА_2 укласти даний договір та що між ними було досягнуто згоди щодо укладення договору. При цьому, наголошує, що ОСОБА_4 не мала права продавати квартиру, оскільки сама нею не володіла. Поряд з цим, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, що існує рішення Шевченківського районного суду м. Львова у справі №2/66-2010 від 16.04.2010 року, на підставі якого ОСОБА_1 з неповнолітнім ОСОБА_3 підлягали виселенню зі спірної квартири. У даній справі було видано виконавчий лист №2-66/2009, який було пред`явлено до виконання, та 28.03.2011 року державним виконавцем ДВС Шевченківського району було винесено постанову «Про відкриття виконавчого провадження» у ВП №25353078. Однак, рішення суду про їх виселення не було виконане. Замінивши дві букви в прізвищі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 створив фіктивну неіснуючу особу ОСОБА_8 для отримання нового виконавчого листа. Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в межах даної справи вчиняються дії, що мають ознаки кримінального злочину, а саме приховування дієздатності чи смерті відповідача ОСОБА_4 , ухилення ОСОБА_2 від сплати податків, створення фіктивної особи ОСОБА_8 , ніби-то проживаючої за адресою АДРЕСА_3 , створення фіктивного процесу. При розгляді справи судом було порушено ряд процесуальних норм та безпідставно відмовлено у задоволенні ряду клопотань. Просить рішення Шевченківського районного суду від 26 лютого 2018 року скасувати. Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений 19.09.2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н.С. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 відмовити за безпідставністю. У засідання суду апеляційної інстанції апелянт ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_10 не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, заяв про відкладення розгляду справи суду не подавали, тому суд вважає за можливе розглянути справу у їх відсутності, зважаючи на тривалість розгляду справи апеляційним судом, по наявних матеріалах справи. Позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_11 проти скарги заперечили, просили у задоволенні скарги відмовити, рішення суду залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів. Встановлено, що справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 перебуває в провадженні суду апеляційної інстанції понад два роки. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 відкрито Апеляційним судом Львівської області 11.05. 2018 року. 17 жовтня 2018 року цивільна справа № 466/4571/17 передана Львівському апеляційному суду від Апеляційного суду Львівської області, визначено склад суду ухвалою суду від 01 листопада 2019 року справу призначено до розгляду на 20 листопада 2018 року. Починаючи з 20 листопада 2018 року розгляд справи по суті апеляційним судом не проводився, за заявами апелянта ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також їх представників справа неодноразово відкладалася, апелянтом неодноразово подавалися заяви про відвід складу суду. Відповідно до ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У відповідності до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Колегія суддів вважає, що судове рішення Шевченківського районного суду м. Львова зазначеним вимогам відповідає. Як вірно встановлено судом, позивач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі Договору купівлі-продажу від 19.09.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н.С. та зареєстрованого в реєстрі за №2681. Право власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 зареєстровано 19.09.2016 року, що вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20.06.2017 року. Згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки №2758 від 19.09.2016 року, виданої ЛКП «Янів 405», в квартирі АДРЕСА_2 зареєстрованих осіб немає. Зі змісту договору купівлі - продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідченого 19.09.2016 рокуприватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н.С., вбачається, що продавцем за таким є ОСОБА_4 (від імені якої на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 29.08.2014 року діяла її донька ОСОБА_5 ), якій зазначена квартира на час її відчуження належала на праві власності на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 23.01.2004 року державним нотаріусом Третьої Львівської державної нотаріальної контори Семенюк О.Є. та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30.10.2014 року. Матеріалами справи встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 16.04.2010 року (справа № 2-66/10), ухваленому у справі за позовом ОСОБА_1 до відділу приватизації державного житлового фонду Шевченківського району, Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, ЛКП «Янів-405», ОСОБА_4 про визнання недійсним розпорядження голови Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради № 195 від 27.02.1997 року, розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради № 142 від 04.03.1997 року, свідоцтва про право власності на квартиру, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права на користування житлом та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено, зобов`язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_4 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , виселено ОСОБА_1 з неповнолітнім сином ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 . Ухвалою Апеляційного суду Львівської області 24.01.2011 року та ухвалою Вищого Спеціалізованого Суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 16.04.2010 року було залишено без змін ( том 1, а.с. 188-200). Як вбачається з матеріалів справи, рішення суду про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з квартири перебувало на виконанні ДВС Шевченківського району м.Львова, що підтверджується постановою про відкриття виконавчого провадження від 28.03.2011 року у виконавчому провадження ВП №25353078. На даний час зазначене рішення суду не виконано, виконавче провадження зупинено. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24.01.2011 року встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вибули зі спірної квартири із зняттям з реєстрації 23.07.1996 року у зв`язку з виїздом до Росії (а.с.41,42.201 том 1), після повернення були зареєстровані в гуртожитку по АДРЕСА_3 . Відповідно до довідки Львівського міського Центру зайнятості від 05.03.2018 року місце проживання ОСОБА_1 зазначено як АДРЕСА_3 . Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , Шевченківський районний суд м. Львова зазначив, що посилання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на те, що вони постійно проживають за адресою АДРЕСА_1 не підтверджує їх права користування квартирою та не може бути переважним над правом власності позивача на спірну квартиру, крім того, проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в спірній квартирі перешкоджає ОСОБА_2 , як власнику квартири, в повній мірі володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що стосовно виселення та/або/чи третіх осіб, то такі вимоги ОСОБА_2 не підлягають до задоволення, оскільки судове рішення не може ухвалюватися на не досліджених доказах та під умовою. Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується виходячи з наступного. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна 17.07.1997 року приєдналася до Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права. Варто зазначити, що у рішенні № 31107/96 від 25.03.1999 року по справі «Ятрідіс проти Греції» та рішенні № 22603/02 від 22.11.2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України», Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що «втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами ст. 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне. Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». При цьому, як вбачається зі змісту ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25 червня 2018 року у справі № 521/213/16-ц та у постанові від 14 лютого 2018 року у справі 370/1822/15, право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом. Отже, на підставі вищевикладеного можна дійти до висновку, що визначальним принципом права приватної власності у наведених правових актах та практиці Європейського суду з прав людини, Верховного Суду є загальновизнаний принцип непорушності права власності, який трактується, як право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд, незалежно від волі інших осіб. При цьому, за приписами ст. 383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї. Згідно із ст. 150 Житлового кодексу України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. У відповідності до ст. 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Згідно із ст. 391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відтак, зазначене законодавче положення визначає право власника житлового будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь - яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Отже, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 25 червня 2018 року у справі № 156/10/17. За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156, 64 Житлового кодексу УРСР слід дійти до висновку про те, що положення статей 383, 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру від будь-яких осіб. До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 03 травня 2018 року у справі № 372/4969/15-ц. Поряд із цим, у розумінні приписів ст. 391 Цивільного кодексу України, право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. При цьому, однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 910/19865/17. Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно. До аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 910/73/17. Відтак, з огляду на те, що ОСОБА_2 являється власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується наявними доказами у справі, а у матеріалах справи відсутні будь-які належні, допустимі, достатні та достовірні докази, які свідчать про наявність правових підстав відповідно до яких ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мають право проживати у спірній квартирі, при цьому, перешкоджаючи ОСОБА_2 у повній мірі володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права та узгоджується із правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 23.04.2020 року у справі № 686/8440/16ц, провадження № 61-15699св19. Відповідно до зазначеної правової позиції (постанова Верховного Суду від 23.04.2020 року,справа № 686/8440/16ц) власник будинку має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, усунення порушень його права власності на спірну квартиру шляхом виселення. У рішенні Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у 2 статті 8 Конвенції. і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не тільки вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного закону була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційного втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 27). Колегія суддів вважає, що при ухваленні оскаржуваного рішення, судом першої інстанції було дотримано пропорційності, оскільки судом встановлено, що позивач на законних підставах набув право власності на спірну квартиру, тому у передбачений законом спосіб звернувся до суду за захистом своїх порушених прав, а відповідачі, які проживають в квартирі без достатніх правових підстав, не є членами його сім`ї, крім того, зареєстровані за іншою адресою по АДРЕСА_3 . Колегія суддів також погоджується з висновком Шевченківського районного суду м. Львова про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 19.09.2016 року, з огляду на наступне. Згідно п.7 та п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України саме на момент вчинення правочину; правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Згідно із ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). При цьому, суд першої інстанції вірно зазначив, що посилання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на те, що в діях ОСОБА_2 мають місце прояви шахрайства, а також що договір містить ознаки фальшування, суд не приймає до уваги, оскільки такі факти можуть бути доведені лише вироком у кримінальній справі, який набрав законної сили. При цьому, у матеріалах справи вирок у кримінальній справі відсутній. У відповідності до ч. 2 ст. 78 Цивільного процесуального кодексу України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно із ч. 6 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не довели належними доказами, що оспорюваний ними договір купівлі-продажу не був спрямований на набуття цивільних прав та обов`язків сторін, та їх волевиявлення не було вільним. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 11 вересня 2020 року. Головуючий: Крайник Н. П. Судді: Левик Я. А. Шандра М. М.