Постанова 4803 № 211/5518/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/352/20 Справа № 211/5518/18 Суддя у 1-й інстанції - Строгова Г. Г. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 вересня 2020 року м.Кривий Ріг справа № 211/5518/18 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Барильської А.П., суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П., секретар судового засідання: Євтодій К.С. сторони: позивач: ОСОБА_1 відповідач: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 та доповнення до апеляційної скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 ,на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2019 року, яке постановлено суддею Строговою Г.Г. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повний текст рішення складено 06 травня 2019 року, - ВСТАНОВИВ: В листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину. В обґрунтування позову зазначено, що позивачу з 2017 року, на праві власності, в порядку спадкування за законом, належить земельна ділянка для ведення сільськогосподарського виробництва площею 4,1346 га, кадастровий номер 12218888200:01:041:0001, розташовану на території Широківської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області. До отримання позивачем зазначеної земельної ділянки у спадщину нею користувався відповідач ОСОБА_2 , який звернувся до позивача з пропозицією укласти договір користування земельної ділянки, щоб вона отримувала дохід. 17.10.2018 року між нею та відповідачем був укладений договір емфітевзису. Вважає, що зазначений договір є недійсним, оскільки вона підписала договір на вже заготовленому бланку, не повністю усвідомлюючи правові наслідки такого правочину. Зазначає, що вказаний правочин не відповідає тим реальним правовим наслідкам, що обумовлені цим договором так, договір укладений на 50 років, що позбавить її сина розпоряджатися земельною ділянкою, оскільки відповідно до умов договору (п.6.3) вона зобов`язана продати земельну ділянку лише ОСОБА_2 . Також, зазначає, що при укладені спірного договору її внутрішня воля була спрямована на отримання грошей через велику їх потребу, тому вона не бачила, що орендна плата значно занижена і вона позбавлена можливості отримувати достойну плату. Зазначений договір нотаріально не посвідчений, але державним реєстратором зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що не підтверджує її внутрішню волю. У зв`язку з вище викладеним, позивач просила суд визнати недійсним договір про встановлення емфітевзису від 17 жовтня 2018 року укладений між нею та відповідачем ОСОБА_2 . Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та в доповненнях на апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставлять питання про скасування рішення суду та постановлення нового рішення по справі про задоволення позовних вимог посилаючись на те, що оспорюваний договір емфітевзису є недійсним, оскільки позивач підписала договір на вже заготовленому бланку, не повністю усвідомлюючи правові наслідки такого правочину. Зазначає, що вказаний правочин не відповідає тим реальним правовим наслідкам, що обумовлені цим договором. Так, договір укладений на 50 років, що позбавить її сина розпоряджатися земельною ділянкою, оскільки відповідно до умов договору (п.6.3) вона зобов`язана продати земельну ділянку лише ОСОБА_2 . При цьому зауважує, що при укладені нею попереднього договору оренди земельної ділянки вона отримувала 4398,84 грн. орендної плати на рік, а за оспорюваним договором вона буде отримувати 2000 грн., що є значно заниженою. Також, зазначає, що при укладені спірного договору її внутрішня воля була спрямована на отримання грошей через велику їх потребу, тому вона не бачила, що орендна плата значно занижена і вона позбавлена можливості отримувати достойну плату. Зазначений договір нотаріально не посвідчений, але державним реєстратором зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що не підтверджує її внутрішню волю. Крім того позивач посилається на те, що до участі в судовому засіданні в суді першої інстанції безпідставно не було допущено її представника задля належного захисту її прав. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, на його думку, апеляційну скаргу - залишити без задоволення. У відзиві на апеляційну скаргу Державний реєстратор прав на нерухоме майно відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно управління з питань реєстрації виконавчого комітету Криворізької міської ради посилається на законність дій щодо реєстрації прав та обтяжень № 43648668 та видачі витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 142447969. Від позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника позивача в судових засіданнях в кримінальних справах та в зв`язку з тим, що позивачу 69 років, вона входить в категорію громадян, які відносяться до ризикової категорії на момент введення карантину, та крім того, позивач почуває себе пагано через високий тиск, яке колегією суддів залишено без задоволення, з наступних підстав. Як вбачаєтеся із наданого клопотання, посилаючись на зайнятість представника позивача в судових засіданнях в кримінальних справах, зокрема в Інгулецькому районному суді м. Кривого Рогу Дніпропетровської області та в Дзержинському районному суді м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, до клопотання представником позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин, що колегія суддів розцінює як зловживання представником позивача своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі оскільки, за аналогічним клопотанням про відкладення розгляду справи у зв`язку з зайнятістю представника позивача в розгляді кримінальної справи у Дзержинському районному суді м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, до якого також не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин, колегією суддів 10.06.2020 року було відкладено розгляд справи на 02.09.2020 року. Статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції. Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» Європейський суд зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади. З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом. Вищенаведені положення закону направлені на дотримання розумних строків розгляду справи і на недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які беруть участь у справі. Крім того колегія суддів враховує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України № 392 від 20.05.2020 року «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» у чинній редакції, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 12.03.2020 року по 31.08.2020 року (в редакції останніх змін) на всій території України встановлено карантин. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.05.2020 року № 343 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та відповідно до підпункту 8 пункту 2 Постанови дозволена діяльність адвокатів, нотаріусів, аудиторів та психологів. Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 року №392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" запроваджено послаблення протиепідемічних заходів, передбачених пунктом 3 цієї постанови, на території регіонів із сприятливою епідемічною ситуацією (у тому числі у м. Києві). Зокрема, дозволено: з 22.05.2020 регулярні та нерегулярні пасажирські перевезення автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському внутрішньообласному та міжнародному сполученні; з 25.05.2020 року перевезення пасажирів метрополітенами. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі COVID-19), з 1 серпня до 31 серпня 2020 р. на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя (далі регіони) карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого Постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061) та від 20 травня 2020 р. № 392 Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 При цьому, згідно п. 20 вказаної Постанови Ссамоізоляції підлягають: особи, які мали контакт з пацієнтом з підтвердженим випадком COVID-19, крім осіб, які під час виконання службових обов`язків використовували засоби індивідуального захисту відповідно до рекомендацій щодо їх застосування, особи з підозрою на інфікування або з підтвердженим діагнозом COVID-19 в легкій формі за умови, що особа не потребує госпіталізації, особи, що перетинають державний кордон та прибули з держави або є громадянинами (підданими) держав із значним поширеннямCOVID-19 (крім осіб, які не досягли 12 років, є громадянами (підданими) держав із значним поширенням COVID-19 та не перебували на території таких держав протягом останніх 14 днів або прямують територією України транзитом та мають документи, що підтверджують виїзд за кордон протягом двох діб, працівників дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв офіційних міжнародних місій, організацій, акредитованих в Україні, та членів їх сімей, водіїв та членів екіпажу вантажних транспортних засобів, автобусів, що здійснюють регулярні перевезення, членів екіпажів повітряних і морських, річкових суден, членів поїздних і локомотивних бригад, інструкторів збройних сил держав членів НАТО та держав учасниць програми НАТО Партнерство заради миру, які беруть участь у заходах з підготовки підрозділів Збройних Сил України, діячів культури за запрошенням закладу культури разом з однією особою, що супроводжує кожного з них, якщо немає підстав вважати, що вони були в контакті із хворою на COVID-19 особою). Наведене свідчить про усунення перешкод у реалізації учасниками справи своїх процесуальних прав, а позивач по справі, якій виповнилось 69 роки не є особою, яка підлягає самоізоляції, не позбавлена права приймати участь в судовому засіданні, при цьому доказів того, що ОСОБА_1 почуває себе не дуже добре через високий тиск, суду не надано. В той же час колегія суддів звертає увагу на те, що за положеннями статті 129 Конституції України, статті 2 Цивільного процесуального кодексу України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Колегія суддів наголошує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, що передбачено статтею 223 Цивільного процесуального кодексу України. Ураховуючи неодноразові відкладення судових засідань за клопотаннями представника позивача, зокрема 03.12.2019 року, 22.01.2020 року, 21.04.2020 року та 10.06.2020 року,, та з метою дотримання розумних строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності позивача та її представників. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_5 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, представника Державного реєстратора Виконкому Криворізької міської ради Вербовську К.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення по справі, з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, позивачу ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 4,1346 га, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Широківської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1221888200:01:041:0001 (а.с. 9). 17 жовтня 2018 року між відповідачем ОСОБА_2 , як землекористувачем та позивачем ОСОБА_1 , як власником земельної ділянки, укладено договір про встановлення емфітевзису, відповідно до умов якого власник земельної ділянки встановлює щодо землекористувача на визначений строк право користування цією земельною ділянкою для визначення сільськогосподарських потреб (п. 1.1). Згідно п. 2.1, договором встановлюється емфітевзис на строк 50 років. Та відповідно до п. 3.1 Землекористувач вносить власнику земельної ділянки плату за користування земельною ділянкою у розмірі 2000 грн. на рік в період з 15 вересня по 30 листопада кожного поточного року (а.с.7-8). Зазначений договір зареєстрований 19.10.2018 року за № 28514751, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 142447969 від 24.10.2018 року (а.с.9). Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину позивач посилалась на те, що під час підписання осорюваного договору вона не повністю усвідомлювала правові наслідки такого правочину, її внутрішня воля була спрямована на отримання грошей через велику потребу, тому вона не бачила, що орендна плата значно занижена і вона позбавлена можливості отримувати достойну плату, крім того зазначений договір нотаріально не посвідчений, що не підтверджує її внутрішню волю, а пункт 6.3 оскаржуваного договору позбавляє її права на вільне розпорядження належною їй земельною ділянкою у майбутньому. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності. Колегія суддів не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно із ч.1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. При цьому слід зауважити, що наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Аналогічні висновки містяться в Постанові Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 2-259/07, провадження № 61-1712св18, Постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 649/1007/17, провадження № 61-39174св18. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилалась на те, що під час підписання осорюваного договору вона не повністю усвідомлювала правові наслідки такого правочину, її внутрішня воля була спрямована на отримання грошей через велику потребу, тому вона не бачила, що орендна плата значно занижена і вона позбавлена можливості отримувати достойну плату, крім того зазначений договір нотаріально не посвідчений, що не підтверджує її внутрішню волю, а пункт 6.3 оскаржуваного договору позбавляє її права на вільне розпорядження належною їй земельною ділянкою у майбутньому. Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини 1 статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Натомість, позивачем, відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України, не доведено обставин, на які вона посилається як на підстави для задоволення позову, зокрема не доведено порушення її волевиявлення при укладені договору, яке виявилося у нерозумінні змісту укладеного договору, оскільки, як вбачається із матеріалів справи, оспорюваний договір чітко визначено умови, відповідно до яких власник земельної ділянки встановлює щодо землекористувача на визначений строк право користування цією земельною ділянкою для визначення сільськогосподарських потреб (п. 1.1). Згідно п. 2.1, договором встановлюється емфітевзис на строк 50 років. Відповідно до п. 3.1, Землекористувач вносить власнику земельної ділянки плату за користування земельною ділянкою у розмірі 2000 грн. на рік в період з 15 вересня по 30 листопада кожного поточного року, зазначені умови є зрозумілими та не містять можливості іншого їх тлумачення (а.с.7). У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги позивача та її представника про те, що при укладені попереднього договору оренди земельної ділянки вона отримувала 4398,84 грн. на рік, а за оспорюваним договором вона буде отримувати 2000 грн., що є значно заниженою, оскільки позивач підписавши спірний договір погодилась на розмір орендної плати, який визначений в договорі. Посилання позивача в позовній заяві та в апеляційній скарзі на те, що спірний правочин не спрямований на настання обумовлених сторонами наслідків колегія суддів вважає безпідставними, оскільки відповідач приступив до використання обумовленої договором земельної ділянки без перешкод з боку позивача, що сторонами не заперечується, а позивач отримала від відповідача оплату за користування земельною ділянкою за весь строк дії договору (50 років), що підтверджується розпискою позивача (а.с.27). Крім того позивачем не доведено, що її внутрішня воля була спрямована на отримання грошей через велику потребу, тому вона не бачила, що орендна плата значно занижена і вона позбавлена можливості отримувати достойну плату, оскільки, відповідно до вимог ст.ст. 12,81 ЦПК України, доказів того, що спірний договір був укладений позивачем під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, як то тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин, чим друга сторона правочину скористалася, суду не надано, в той час як особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що при розгляді справи судом апеляційної інстанції в судовому засіданні, яке відбулось 04 березня 2020 року, колегією суддів було задоволено клопотання представника позивача про оголошення перерви для надання ним доказів того, що спірний договір був укладений позивачем під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, однак таких доказів суду апеляційної інстанції надано не було. Наведеним вище спростовуються доводи апеляційної скарги позивача та її представника про те, що при укладені спірного договору її внутрішня воля була спрямована на отримання грошей через велику її потребу, тому вона не бачила, що орендна плата значно занижена і вона позбавлена можливості отримувати достойну плату. Щодо посилання позивача в позовній заяві та в апеляційній скарзі на те, що спірний договір нотаріально не посвідчений, що свідчить про його недійсність та відсутність волевиявлення позивача на його укладення, колегія суддів вважає їх безпідставним, з огляду на наступне. Згідно ст. 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Згідно ч. 3 ст. 640 ЦК України - договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Згідно ст. 210 Цивільного кодексу України - правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Як вбачається з Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 142447969 від 24.10.2018 року, спірний договір про встановлення емфітевзису від 17 жовтня 2018 року, зареєстрований 19.10.2018 за № 28514751, тобто зазначений договір є дійсним та не підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (а.с.9). При цьому колегія суддів вважає такими, що заслуговують на увагу посилання позивача в позовній заяві та доводи апеляційної скарги позивача та її представника про те, що п.6.3 договору, відповідно до якого позивач, у випадку, якщо на законодавчому рівні буде знято мораторій на продаж землі, що надасть право на відчуження спірної земельної ділянки, зобов`язана продати земельну ділянку лише ОСОБА_2 , є таким, що порушує її право на вільне розпорядження спільною земельною ділянкою, з огляду на наступне. Так, згідно з частиною першою статті 102-1 ЗК України, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Частиною п`ятою зазначеної статті передбачено, що укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. На відміну від договору оренди земельної ділянки істотні умови емфітевзису законодавчо не визначені. Відповідно до положень глави 33 ЦК України та ст.102-1 ЗК України ними можна вважати: об`єкт емфітевзису (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); цільове призначення; строк дії договору; плата за користування земельною ділянкою з визначенням розміру, умов, порядку та строків виплати; права та обов`язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб; права та обов`язки землекористувача. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 395 ЦК України, речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). З аналізу вище вказаних вимог закону слідує, що відповідно до договору емфітевзису власник земельної ділянки може передати право користування належної йому земельної ділянки для сільськогосподарських потреб, при цьому договір емфітевзису не може встановлювати для власника земельної ділянки обов`язку у випадку, якщо на законодавчому рівні буде знято мораторій на продаж землі, що надасть право на відчуження земельної ділянки, продати дану земельну ділянку Землекористувачу на запропонованих Землекористувачем умовах та у визначений Землекористувачем строк, або іншим способом здійснити відчуження земельної ділянки на користь Землекористувача у визначеному Землекористувачем порядку, про що укласти відповідний договір, оскільки власник земельної ділянки, якому належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, в тому числі здійснення захисту свого майна шляхом вимагання усунення будь-яких порушень їх прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, вправі на власний розсуд та визначатися з питанням про її відчуження на умовах, які прийнятні для нього, а не на умовах, які йому нав`язані. На підставі наведеного вище колегія суддів вважає за необхідне визнати недійсним п. 6.3 Договіру про встановлення емфітевзису від 17 жовтня 2018 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яким встановлено, що у випадку, якщо на законодавчому рівні буде знято мораторій на продаж землі, що надасть право на відчуження земельної ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва площею 4,1346 га, кадастровий номер 12218888200:01:041:0001, розташованої на території Широківської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, Власник земельної ділянки зобов`язується продати дану земельну ділянку Землекористувачу на запропонованих Землекористувачем умовах та у визначений Землекористувачем строк, або іншим способом здійснити відчуження земельної ділянки на користь Землекористувача у визначеному Землекористувачем порядку, про що укласти відповідний договір. При цьому посилання позивача в позовній заяві та доводи апеляційної скарги позивача та її представника про те, що скільки договір укладений на 50 років, це позбавить її сина розпоряджатися земельною ділянкою, не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог позивача, оскільки вказана обставина не є достатньою правовою підставою для визнання договору недійсним, в розумінні ст. 215 ЦК України. Крім того, не є достатньою правовою підставою для визнання договору недійсним, в розумінні ст. 215 ЦК України, доводи позивача про те, що вона підписала договір на вже заготовленному бланку, не повністю усвідомлюючи правові наслідки такого правочину, оскільки належних та допустимих доказів того, що позивач не усвідомлювала правові наслідки такого правочину, суду не надано. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду не відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права та приходить до висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги позивача та її представника, та скасування рішення суду першої інстанції, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, яким визнати недійсним п. 6.3 Договіру про встановлення емфітевзису від 17 жовтня 2018 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яким встановлено, що у випадку, якщо на законодавчому рівні буде знято мораторій на продаж землі, що надасть право на відчуження земельної ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва площею 4,1346 га, кадастровий номер 12218888200:01:041:0001, розташованої на території Широківської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, Власник земельної ділянки зобов`язується продати дану земельну ділянку Землекористувачу на запропонованих Землекористувачем умовах та у визначений Землекористувачем строк, або іншим способом здійснити відчуження земельної ділянки на користь Землекористувача у визначеному Землекористувачем порядку, про що укласти відповідний договір. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383,386 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та доповнення до апеляційної скарги ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 , задовольнити частково. Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 квітня 2019 року скасувати та постановити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину задовольнити частково. Визнати недійсним п. 6.3 Договіру про встановлення емфітевзису від 17 жовтня 2018 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яким встановлено, що у випадку, якщо на законодавчому рівні буде знято мораторій на продаж землі, що надасть право на відчуження земельної ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва площею 4,1346 га, кадастровий номер 12218888200:01:041:0001, розташованої на території Широківської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, Власник земельної ділянки зобов`язується продати дану земельну ділянку Землекористувачу на запропонованих Землекористувачем умовах та у визначений Землекористувачем строк, або іншим способом здійснити відчуження земельної ділянки на користь Землекористувача у визначеному Землекористувачем порядку, про що укласти відповідний договір. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 07 вересня 2020 року. Головуючий: Судді: