Постанова 4857 № 460/1184/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 серпня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/1184/20 пров. № А/857/6629/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Онишкевича Т.В., суддів Обрізка І.М., Шинкар Т.І., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2020 року у справі за його позовом до Державної установи «Городищенська виправна колонія (№96)» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, суддя у І інстанції Дорошенко Н.О., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Рівне, дата складення повного тексту рішення 28 квітня 2020 року, ВСТАНОВИВ: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Городищенська виправна колонія (№96)» (далі - Колонія) щодо невнесення його особової справи до журналу обліку дефектних справ засуджених (невизнання особової справи дефектною) та зобов`язати відповідача внести у журнал обліку дефектних справ засуджених таку особову справу, а також вчинити всі необхідні дії відповідно до законодавства України при визнанні дефектною особової справи засудженого ОСОБА_1 . Свої вимоги обґрунтовував тим, що 13 грудня 2004 року прибув до Колонії для відбуття покарання, однак у матеріалах його особової справи відсутні: розпорядження суду на виконання вироку та повний текст вироку. Відповідач не визнав особову справу позивача дефектною і не вніс її у журнал обліку дефектних справ засуджених, чим допустив протиправну бездіяльність. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2020 року у справі № 460/1184/20, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у задоволенні позову було відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив із того, що вимоги ОСОБА_1 носять надуманий характер, оскільки копія вироку суду знаходиться у матеріалах його особової справи, а формальна відсутність розпорядження суду про виконання такого вироку не може бути підставою для визнання особової справи позивача дефектною. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити його позов у повному обсязі. Свої вимоги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при вирішення спору неповно з`ясовано обставини справи та застосовано законодавство, яке не стосується предмету спору. Наполягає на тому, що його позовні вимоги стосувалися належного виконання відповідачем своїх службових обов`язків, а суд першої інстанції звільнив його від виконання таких без наявності на це законних підстав. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається у порядку письмового провадження. Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого. Як безспірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, вироком Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року ОСОБА_1 засуджений за вчинення злочинів, передбачених пунктами «а», «і», «ж», «з» статті 93 Кримінального кодексу України, до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України - до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; частиною 1 статті 15, частиною 5 статті 185 Кримінального кодексу України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за 1 статті 15, частиною 1 статті 357 Кримінального кодексу України - до 3 років обмеження волі; частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України - до 3 років позбавлення волі. На підставі приписів статті 42 Кримінального кодексу України позивачу за сукупністю злочинів остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Ухвалою колегія суддів судової палати Верховного Суду України з кримінальних справ від 05 вересня 2002 року вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року щодо ОСОБА_1 частково змінено. Перекваліфіковано його дії із частини 1 статті 15, частини 5 статті 185 на частину статті 14, частину 5 статті 185 Кримінального кодексу України та вирішено вважати його засудженим за цими злочинами до покарань, призначених судом, та на підставі статті 42 Кримінального кодексу України за сукупністю злочинів, передбачених цими законами і тими, що вказані у вироку, до остаточного покарання, яке призначено судом. У решті вирок щодо ОСОБА_1 залишено без зміни. Листом від 14 жовтня 2002 року № 5-1406К02 Верховний Суд України надіслав до Сімферопольського слідчого ізолятора № 15 три примірники ухвали судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 05 вересня 2002 року у вказаній справі для виконання. Копії зазначених процесуальних документів, що знаходяться у матеріалах особової справи № 45-К-04 засудженого ОСОБА_1 , разом із довідкою-описом матеріалів частини 1 тому № 1 особової справи № 45-К-04 надані Колонією на виконання вимог ухвали суду першої інстанції від 28 лютого 2020 року у цій справі. Відповідно до вимоги на перевірку судимостей ОСОБА_1 у інформаційних базах даних Міністерства внутрішніх справ України відображені відомості про засудження ОСОБА_1 до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна вироком від 26 листопада 2001 року Апеляційним судом м. Севастополя, та результати перегляду вироку Верховним Судом України згідно з ухвалою від 05 вересня 2002 року. Також наявні відомості про прибуття позивача 13 грудня 2004 року до Колонії. У адміністративному позові, що розглядається, ОСОБА_1 заявив вимоги про визнання протиправною бездіяльності Колонії щодо невнесення його особової справи засудженого до обліку як дефектної у зв`язку з відсутністю у ній повного тексту вироку та розпорядження суду на виконання вироку, а також про зобов`язання відповідача вчинити необхідні дії відповідно до чинного законодавства України при визнанні особової справи дефектною. При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого. Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За правилами частини 5 статті 308 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. На підставі наведених правових норм та аналізу позовних вимог ОСОБА_1 , викладених у поданій ним до суду першої інстанції позовній заяві (а.с. 1), апеляційний суд дійшов висновку, що у рамках цієї адміністративної справи позивачем не оспорюється ні правомірність його засудження до довічного позбавлення волі, ні правомірність поміщення для відбуття покарання у Колонію, ні режим чи умови відбування ним покарання в установі. Як передбачено статтею 403 Кримінально-процесуального кодексу України у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - КПК), вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов`язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Відповідно до приписів частини 1 статті 404 КПК вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніш як через три доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Згідно із частиною 2 статті 404 КПК суд разом із своїм розпорядженням про виконання обвинувального вироку надсилає копію вироку тому органу, на який покладено обов`язок виконати вирок. Своєчасне звернення до виконання вироку, який набрав законної сили, покладається на суддю або голову відповідного суду, який постановив вирок (частина 7 статті 404 КПК). За правилами частини 8 статті 404 КПК органи, що виконують вирок, постанову або ухвалу, повідомляють суд, який їх постановив про їх виконання. Як свідчать встановлені судом першої інстанції обставини, вирок щодо ОСОБА_1 набрав законної сили та фактично звернений до виконання, оскільки позивач відбуває призначене покарання у Колонії у виді довічного позбавлення волі. При цьому приписами статті 4 Виправно-трудового кодексу України (втратив чинність з 01 січня 2004 року) було передбачено, що підставою відбування кримінального покарання і застосування до засуджених заходів виправно-трудового впливу є тільки вирок суду, який набрав законної сили. Водночас, статтею 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Відтак, на переконання апеляційного суду, з урахуванням наведених правових норм факт відсутності у особовій справі засудженого ОСОБА_1 розпорядження суду про виконання вироку, за умови наявності самого вироку, що набрав законної сили, жодним чином не впливає на його правовий статус, не порушує будь-яких його прав чи законних інтересів та не створює для нього обов`язків, що не передбачені чинним законодавством. Окрім того, судом першої інстанції безспірно встановлено те, що копія вироку вручалася ОСОБА_1 як судом першої інстанції, так і відповідачем під розписку, що не заперечується самим позивачем, а отже у нього була можливість ознайомитися із його змістом у повному обсязі. При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що судовими рішеннями у справі № 570/6012/18 було підтверджено належне оформлення копії вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року щодо ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 4.15.10 підпункту 4.15 пункту 4 Інструкції про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11 січня 2008 року № 1, який зареєстровано у Міністерстві юстиції України 08 лютого 2008 року за № 109/14800 у випадках, зазначених в підпунктах 4.15.1-4.15.9 цієї Інструкції, особові справи засуджених визнаються дефектними, підлягають обліку в журналі обліку дефектних справ засуджених (додаток 8) і зберігаються окремо від інших особових справ. Після внесення до дефектних справ необхідних змін і уточнень вони долучаються до основної частини особових справ. Окрім того, пунктом 4.15.10 підпункту 4.15 розділу IV Інструкції про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08 червня 2012 року № 847/5, який зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14 червня 2012 року за № 957/21269, у випадках, зазначених в підпунктах 4.15.1-4.15.9 цього пункту, особові справи засуджених визнаються дефектними, підлягають обліку в журналі обліку дефектних особових справ засуджених (додаток 8) і зберігаються окремо від інших особових справ. Після внесення до дефектних особових справ необхідних змін і уточнень вони повертаються до картотеки особових справ. Таким чином, на переконання апеляційного суду, аналіз вказаних правових норм дає підстави для висновку, що віднесення особової справи засудженого до категорії дефектних жодним чином не впливає на його права чи обов`язки під час відбування покарання, а лише спрямоване на впорядкування ведення діловодства в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах. Частиною 1 статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень. При зверненні до суду з позовом щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень позивач має обґрунтувати які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржене рішення, дія чи бездіяльність відповідача, оскільки захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника. Разом із тим, на переконання апеляційного суду, наведені ОСОБА_1 у позовній заяві та апеляційній скарзі фактичні обставини та доводи не свідчать про порушення відповідачем будь-яких його прав під час відбування покарання, а отже заявлені ним позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. У пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). При цьому апеляційний суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява № 387/03, 20 вересня 2012 року, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими. У Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2020 року у справі № 460/1184/20 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. В. Онишкевич судді І. М. Обрізко Т. І. Шинкар