Постанова 4803 № 183/2441/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3770/20 Справа № 183/2441/19 Суддя у 1-й інстанції - Городецький Д. І. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 серпня 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Куценко Т.Р., суддів: Деркач Н.М., Макаров М.О., за участю секретаря - Синенка Є.А., розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року,- ВСТАНОВИЛА: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (а.с. 2-3), яку в подальшому уточнила (а.с. 26-28, 32-34, 47-48). В обгрунтування заяви зазначила, що 26.07.2016 року в неї вкрали трудову книжку та паспорт СРСР за яким вона проживала та не змінювала на паспорт громадянина України. Про факт крадіжки, звернулася до органів поліції, на що останніми рекомендовано звернутися до органів міграційної служби. Звернувшись до органів міграційної служби з відповідною заявою, мені надано рекомендації звернутися до суду з відповідною заявою. Заявник зазначає, що вона з моменту народження та по теперішній час проживала на території України, що підтверджується доказами, які додані до заяви. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася в с. Волоське Солонянського району Дніпропетровської області, що підтверджується посвідкою про народження, в якій зазначено її прізвище ОСОБА_1 , у відповідності до прізвищ батьків. 06.06.1965 року між нею та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб у Жовтневому відділі державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 1318, що підтверджується витягом з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу № 00019631018 від 21.02.2018 року. Від даного шлюбу мають дітей ОСОБА_4 , 1966 р.н. та ОСОБА_5 , 1967 р.н. Вони мешкали за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою квартального комітету Бабушкінського району м. Дніпропетровська № 2 від 21.07.2016 року. Шлюб між нею та ОСОБА_3 розірвано 15.11.1989 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу Серія НОМЕР_1 від 15.11.1989 року. 08.01.1985 року від незареєстрованого шлюбу у ОСОБА_1 та ОСОБА_6 народилася донька - ОСОБА_7 . Разом з чоловіком вона проживала фактично до січня 1990 року за адресою: АДРЕСА_2 . З червня 1991 року по липень 1994 року вона фактично проживала в орендованій квартирі з доньками та зятем, який є чоловіком старшої доньки за адресою: АДРЕСА_3 . З 2002 року без реєстрації мешкала разом з родиною молодшої доньки за адресою: АДРЕСА_4 . Зазначила, що вказаний факт постійного проживання на території України можуть підтвердити свідки: ОСОБА_5 (донька) та чоловік доньки ОСОБА_9 (зять заявника). У зв`язку з даними обставинами, вона вимушена звернутися до суду з відповідною заявою. Просила суд встановити факт постійного проживання її на території України станом на 24 серпня 1991 року. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року заяву задоволено в повному обсязі. Встановлено факт, який має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка с. Волоське Солонянського району Дніпропетровської області,постійно проживала на території України станом на 24 серпня 1991 року (а.с. 57-62). Не погоджуючись з вказаним рішенням ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити в повному обсязі, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права /а.с. 65-66/. ОСОБА_1 не скористалась своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд першої інстанції задовольняючи заяву враховуючи надані заявником письмові докази, пояснення учасників справи та свідків, прийшов до висновку, що факти, на які посилається заявник в своїй заяві знайшли підтвердження, в зв`язку з чим, вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів. Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору. Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено, що заявник ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Волоське Солонянського району Дніпропетровської області, що підтверджується посвідкою про народження серія НОМЕР_2 , в якій зазначено її прізвище ОСОБА_1 , у відповідності до прізвищ батьків. 06.06.1965 року між нею та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб у Жовтневому відділі державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 1318, що підтверджується витягом з державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу № 00019631018 від 21.02.2018 року. Від даного шлюбу мають дітей ОСОБА_4 , 1966 р.н. та ОСОБА_5 , 1967 р.н, що підтверджується свідоцтвом про народження. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано 15.11.1989 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу Серія НОМЕР_1 від 15.11.1989 року. Судом також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_1 та ОСОБА_6 народилася дочка - ОСОБА_7 . Висновком Кіровського ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області від 28.07.2016 року закінчено перевірку за матеріалами ЖЕО № 140604 від 26.07.2016 року щодо втрати паспорта ОСОБА_1 . Також встановлено, що в липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Новомосковського РВ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області з заявою про поновлення втраченого документа (паспорта). Згідно довідки Новомосковського районного відділу Головного управління державної міграційної служби № 2230 від 28.04.2018 року, заявник ОСОБА_1 зверталася з питанням щодо проведення перевірки щодо належності її до громадянства України. Проведеною за заявою перевіркою встановлено особу заявника, але не встановлено належності до громадянства України та рекомендовано звернутися до суду для встановлення факту, що має юридичне значення проживання заявника на території України станом на 24.08.1991 рік або станом на 13.11.1991 рік. У відповідності до довідки від 21.07.2016 року, виданої квартальним комітетом Бабушкінської районної у м. Дніпропетровську ради вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 з 10.06.1965 року по липень 1989 року. Згідно довідки адресного бюро управління МВС в Дніпропетровській області від 14.07.2001 року, ОСОБА_1 , 1946 р.н. була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та знята з реєстрації 21.07.1989 року на адресу без реєстрації: АДРЕСА_2 . Відповідно до довідок виконавчого комітету Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області № 432, № 89 від 15.03.2018 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає без реєстрації з 2002 року та по теперішній час за адресою: АДРЕСА_4 . Належність та набуття громадянства України встановлюється на підставі Закону України «Про громадянство України» і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час. Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року ( ч. 2 ст. 3 Закону України «Про громадянство України). За ст. 1 Закону України «Про громадянство України», безперервне проживання на території України - проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України. Проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні. Відповідно до п. 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. У таких випадках, одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року. У пункті 44 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Частиною 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України», безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років є однією з умов прийняття до громадянства України. Стаття 1 цього ж Закону дає чітке визначення поняття «безперервне проживання на території України» та «проживання на території України на законних підставах». Безперервне проживання на території України - проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів; Проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні. Розширене тлумачення цих понять та переліку умов, за яких можливе встановлення факту безперервного проживання та прийняття до громадянства України, Законом не передбачено. Згідно ч. 2 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Пунктом 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31 березня 1995 року передбачено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Як зазначено заявником та не спростовано заінтересованою особою, встановлення факту проживання на території України необхідне заявнику для набуття громадянства України та проживання на території держави на законних підставах. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; встановивши, що надані суду докази дозволяють зробити висновок, що ОСОБА_1 була зареєстрована та постійно проживала на території України станом на 24 серпня 1991 року; приймаючи до уваги, що встановлення вищезазначеного факту має для заявника юридичне значення, оскільки дозволить реалізувати право щодо набуття громадянства України; враховуючи, що іншим шляхом, окрім звернення до суду з даною заявою, вирішити порушене заявником питання неможливо, - колегія приходить до висновку про наявність підстав для задоволення заяви. Виходячи з наведеного, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення заяви, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистого тлумачення норм матеріального права, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області - залишити без задоволення. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: Н.М. Деркач М.О. Макаров