Постанова Львівський апеляційний суд № 461/9755/18

Справа № 461/9755/18 Головуючий у 1 інстанції: Радченко В.Є. Провадження № 22-ц/811/1236/20 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б. Категорія:3 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2020 року м. Львів Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Струс Л.Б. суддів Мікуш Ю.Р., Шандри М.М. секретар Бадівська О.О. за участю представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Галицького районного суду м.Львова від 20 лютого 2020 року в складі судді Радченко В.Є. у справі за позовом Львівської міської ради до Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни, ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ : РішеннямГалицького районного суду м. Львова від 20 лютого 2020 року позовні вимоги Львівської міської ради до Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни, ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 30,6 кв.м. з приміщеннями спільного користування під № X, XI, XIV, XVIII в будинку АДРЕСА_1 . Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 30,6 кв.м. з приміщеннями спільного користування під № X, XI, АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна - 5001688. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Львівської міської ради витрати на оплату сплаченого судового збору в розмірі 4653 грн. Дане рішення оскаржила ОСОБА_3 . В апеляційній скарзі зазначає, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права в частині відсутності порушеного права в Львівської міської ради. Так, позивач вказує, на те, що підставою для задоволення позову є факт , що будинок по АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності Львівській міській раді згідно рішення Львівського райвиконкому м.Львова від 14.04.78р. №222. Окрім того зазначає, що постановою Львівського апеляційного суду від 23.05.2018 року у справі №1304/9003/12 було скасовано право власності на новостворене майно загальною площею 30,6 кв.м. в будинку АДРЕСА_1 , належне відповідачу на праві приватної власності. Проте вважає, що суд першої інстанції прийшов до хибного висновку, що таке приміщення належало Львівській міській раді, а також апріорі може бути передане шляхом витребування назад. Вказує, що первинно, станом на 14.04.2004 року спірне майно, яке перебувало у власності відповідача до винесення постанови Львівського апеляційного суду від 23.05.2018, зокрема, як квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 40,1 кв.м. належало ОСОБА_4 , що підтверджується витягом ОКП «БТІ та ЕО» за номером 3333292. Спірне майно, зокрема квартира АДРЕСА_3 площею 40,1 кв.м., яка за рішенням Гальцького районного суду м.Львова від 25.10.2012 року була перетворена на нежитлове приміщення площею 30,6 кв.м. й вибуло з володіння ЛМР в порядку приватизації квартири АДРЕСА_2 до ОСОБА_4 . В подальшому за договором купівлі-продажу 15.03.2006 року таке майно набула ОСОБА_5 19.03.2010 року за договором купівлі-продажу квартири укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , останній набув у приватну власність квартиру АДРЕСА_2 . 30.05.2011 року ОСОБА_6 продав спірну квартиру ОСОБА_7 . У зв`язку з бажанням використовувати квартиру АДРЕСА_2 як нежитлову та перевести ї як не житло, 28.12.2011 року ОСОБА_7 звернувся до Департаменту житлового господарства щодо надання дозволу на використання приміщень квартири АДРЕСА_3 а як нежитлової для інших цілей. Спільною заявою від 28.02.2012 року, посвідченою підписом начальника ЛКП «Княже місто», власників квартири АДРЕСА_3 , вказано, що приміщення X, XI, XIV, XVIII, які знаходяться у спільному користуванні, будуть відокремлені від квартири АДРЕСА_3 та приєднані до квартири АДРЕСА_3 . Вважає, що відповідач2 довів своє право власності на спірні приміщення, а єдиним способом захисту в даній справі може бути хіба що повернення приміщень до попереднього стану та скасування державної реєстрації на нежитлове приміщення площею 30,6 кв.м в будинку по АДРЕСА_1 , однак в жодному разі не витребування на користь ЛМР даного майна, оскільки до здійснення переобладнання під нежитлове приміщення, таке вибуло первинно з волі ЛМР та набуто правомірним способом. Зазначає, що лише власник наділений правом, передбаченим ст.. 388 ЦК України, саме на позивача покладається обов`язок доведення володіння цим титулом до вибулого майна та таке право власності позивач не довів, оскільки з інформаційної довідки від 26.12.2018 на яку посилається позивач як на обґрунтування свого права власності чітко вбачається що позивач володіє на праві комунальної власності будинком по АДРЕСА_1 , однак це зовсім не означає, що позивач раніше володів квартирою АДРЕСА_3 чи нежитловим приміщення 30,6 кв.м., адже така квартира належала з 2004 року ОСОБА_8 , а отже вибула у встановленому законом порядку в порядку приватизації. Просить скасувати рішення Галицького районного суду м.Львова від 20 лютого 2020 року та винести постанову якою в позові відмовити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам. Згідно з ч. 1 ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави. Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором було придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у таких випадках: якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Пунктом 23 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 р. (далі - Постанова №5 від 07.02.2014 р.)передбачено, що згідно зі ст. 387 ЦК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Верховний Суд України в Листі «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ» від 01.07.2013р. (далі - Лист ВСУ від 01.07.2013 р.) визначив, що у процесі розгляду спорів про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути виключно власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором. Отже, враховуючи, що виключно власник наділений правом, передбаченим ст. 388 ЦК України, саме на позивача покладається обов`язок доведення володіння цим титулом до вибуття майна. Однак, таке право власності позивач не довів, адже з інформаційної довідки №151133196 від 26.12.2018 р., на яку посилається позивач як на обґрунтування свого права власності чітко вбачається що позивач володіє на праві комунальної власності будинком по АДРЕСА_1 , однак це зовсім не означає, що позивач раніше володів квартирою АДРЕСА_3 чи нежитловими приміщеннями 30,6 кв. м. Більше того, навпаки з матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_3 (житлова) вибуло з володіння громади м. Львова шляхом приватизації житлового фонду, тобто легітимно та з волі позивача, вибула в цивільний оборот та в подальшому набула статусу нежитлового приміщення, яке ніколи не перебувало у власності Львівської міської ради, а відтак таке нежитлове приміщення не могло вибути з володіння позивача. Житлова квартира АДРЕСА_2 площею 40,1 кв.м (яка в подальшому була перетворена на нежитлове приміщення площею 30,6 кв. м.) первинно з 2004 року вибула законним способом з комунальної власності у власність фізичної особи ОСОБА_8 у встановленому законом порядку в порядку приватизації. Таким чином спірне приміщення не є виокремленим, та на нього ніколи не було окремо зареєстроване право власності за позивачем, а тому говорити про право пред`явлення позову щодо витребування майна з чужого незаконного володіння не є правомірним та щодо такого, позивач таким правом не володіє, оскільки не є власником. Крім того, колегія суддів апеляційного суду надаючи оцінку, дослідженими в судовому засіданні технічними паспортами та висновком експерта Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз та права, Худак М.Я. за вих. 427/20 від 25.03.2020 р., встановлено, що площа нежитлових приміщень, що розташовані по АДРЕСА_1 , загальною площею 30,6 м.кв. належній на праві власності ОСОБА_3 згідно з Витягом про державну реєстрацію прав на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 30,6 кв.м., ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», від 07.12.2012 р., номер витягу 36611325, реєстраційний номер 5001688, відповідно до Технічного паспорта на нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_1 , виготовлений ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», від 09.11.2012р., інвентарний номер 927, включається до площі квартири АДРЕСА_2 , що вказана у Технічному паспорті на приватизовану квартиру (будинок), квартиру АДРЕСА_2 , виготовлений ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», від 22.03.2004р., станом на 05.03.2004 р., інвентаризаційна справа 927, згідно з Витягом про державну реєстрацію прав на квартиру, ОКП ЛОР «БТІ та ЕО», від 06.06.2011 р., номер витягу 30209226, реєстраційний номер 5001688. Даний висновок експерта підтверджує, що спірне право власності набуте ОСОБА_3 на нежитлове приміщення площею 30,6 м. кв набуто на основі раніше належного ОСОБА_7 приміщення квартири АДРЕСА_2 . Колегія суддів апеляційного суду вважає, що сама по собі обставина того, що 23.05.2018р. постановою Львівського апеляційного суду в справі №1304/9003/12 рішення Галицького районного суду м. Львова від 25.10.2012 р. в частині визнання неправомірними дії Відділу приватизації державного житлового фонду Галицького управління комунальної власності ДЕП Львівської міської ради та визнання права приватної власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 30, 6 кв.м з приміщеннями спільного користування в будинку по АДРЕСА_1 скасовано не означає автоматичну підставу для вибуття переробленої речі, в даному випадку нежитлового приміщення площею 30,6 кв. м у власність Львівської міської ради. 30.05.2011р. за договором купівлі-продажу квартири ОСОБА_7 набув у приватну власність квартиру АДРЕСА_2 . площею 40,1 кв. м. із приміщеннями X,XI,XIV,XVIII, які знаходяться у спільному користуванні. З матеріалів справи вбачається, що з метою переведення вказаної квартири в статус нежитлової нерухомості ОСОБА_7 розпочав адміністративну процедуру такого переведення. Зокрема отримав дозвіл Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради з якого вбачається можливим використання квартири АДРЕСА_2 як нежитлового приміщення за умови погодження з власниками будинку. В подальшому відбулося також надання власниками відповідної згоди. Разом з тим, передбачена законом адміністративна процедура ОСОБА_7 звершена не було у звязку з існуванням протиріч в частині необхідності сплати останнім пайового внеску. З метою використовувати таку квартиру як нежитлову, та не погоджуючись з позицією Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради в частині необхідності сплати інвестиційного внеску, ОСОБА_7 звернувся до Галицького районного суду м. Львова із позовною заявою до Відділу приватизації державного житлового фонду Галицького управління комунальної власності ДЕП Львівської міської ради про визнання неправомірними дій та визнання права власності на новостворене майно, в тому числі на нежитлове приміщення загальною площею 30,6 кв. м. в будинку по АДРЕСА_1 , яке створене внаслідок виконання будівельно-технічних робіт з пристосуванням квартири АДРЕСА_2 під нежитлове приміщення. Галицьким районним судом м. Львова (справа №1340/9003/12) визнано неправомірними дії Відділу приватизації державного житлового фонду Галицького управління комунальної власності ДЕП Львівської міської ради та визнано право приватної власності на нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 30,6кв. м. з приміщеннями спільного користування в будинку по АДРЕСА_1 . Дане рішення набрало законної сили та ніким не оскаржувалося до грудня 2017 року, а тому 06.12.2012 р. за договором дарування частки у праві спільної сумісної власності подружжя, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, Пшеничною У.В., за реєстровим номером 2285., й укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , остання набула у приватну власність нежитлове приміщення першого поверху площею 30,6 кв. м. в будинку АДРЕСА_1 та вказано, що приміщення X,XI,XIV,XVIII надалі знаходяться у спільному користуванні. Рішення Галицького районного суду оскаржила 14 грудня 2017 року особа, яка не брала участі в справі ( ОСОБА_9 ). Постановою Апеляційного суду Львівської області від 23.05.2018р. рішення Галицького районного суду м. Львова скасовано в частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_7 права власності на нежитлове приміщення як на новостворене майно. Отже, фактично відпала підстава набуття ОСОБА_7 права власності на об`єкт нежитлової нерухомості, що був створений з квартири АДРЕСА_3 . Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скасування рішення суду, яке по суті легітимізувало переведення квартири в об`єкт нежитлової нерухомості, жодним чином не вказує на автоматичну наявність правомочностей власника на таку нежитлову нерухомість у Львівської міської ради. Такі обставини можуть виключно вказувати на обов`язок відповідальних осіб привести об`єкт житлової нерухомості до попереднього стану. Встановлення судовим рішенням порушення адміністративної процедури зміни цільового призначення нерухомого майна не може мати наслідком позбавлення легітимного власника такого майна, незалежно від статусу і цільового призначення самого об`єкта на момент розгляду справи судом, за умови, що особа, які здійснила порушення адміністративної процедури, набула майно легітимно та у встановлений законом спосіб. За інших умов такі дії вважатимуться порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Оскільки ОСОБА_7 придбав квартиру АДРЕСА_2 на підставі Договору купівлі-продажу квартири від ОСОБА_6 та такий договір є законним та недійсним не був визнаний, та враховуючи, що за Висновком експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи №427/20 від 25.03.2020р. площа цієї квартири включається до площі спірних нежитлових приміщень, колегія суддів не вбачає підстав для витребування спірних приміщень на користь Львівської міської ради, оскільки таке призвело б до порушення права власності об`єкт нерухомості - житлову квартиру. А сам факт незаконності статусу приналежності об`єкту до нежитлового фонду повинен зобов`язувати відповідачку до певних дій з повернення об`єкту нерухомості до житлового фонду та не може виступати підставою позбавлення особи права власності. Також, колегія суддів не вбачає у висновках суду першої інстанції про перебування приміщень №№X,XI,XIV,XVIII у спільному користуванні підстав для задоволення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння в порядку віндикації. Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право предявити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект. Таким чином, метою ефективного способу захисту є забезпечення поновлення порушеного права, адекватність наявним обставинам. Оскільки позивач не є та ніколи не був власником саме спірних нежитлових приміщень, то, відповідно, жодні його права не можуть бути порушені порушенням режиму користування спільними приміщення, оскільки для Львівської міської ради такі приміщення спільними не вважаються. Згідно зі ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У ч.2 ст. 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 року у справі про офіційне тлумачення положень п. 2 ст.10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщення нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року № 14-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. За змістом ст. 1 Закону України № 417-VIII «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» допоміжні приміщення багатоквартирного будинку приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення). Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія. Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку. Співвласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників. Реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників (п. 1 ч.1,2 ст. 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»). У абз.2 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч.1,2 ст. 3 ЦПК України 2004 року), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Таким чином, Галицьким районним судом м. Львова не було встановлено чи були порушені, права, свободи та інтереси учасників справи чи інших осіб, і залежно від встановленого не вирішено питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Галицький районний суд помилково дійшовши до висновку щодо наявності порушених прав Львівської міської ради, які ніколи не були порушені, оскільки Львівська міська рада не є співвласником даних приміщень в будинку АДРЕСА_1 та обґрунтовув порушені права позивача лише скасуванням рішення Галицького районного суду від 25.10.2012р., яким скасовано по-суті перехід квартири АДРЕСА_2 , належної ОСОБА_7 , в режим нежитлового приміщення. Окрім того первинної підстави права власності по суті не скасовано. З досліджених в судовому засіданні, матеріалів інвентаризаційної справи ОКП ЛОР «БТі та ЕО» також вбачається, що ще 24.09.2013р. Управління комунальної власності ЛМР було подано запит щодо виготовлення інвентаризаційних справ на перелік нежитлових приміщень, серед яких відсутнє спірне приміщення, а наявне приміщення підвалу площею 18,4 м. км. по АДРЕСА_1 , до якого відповідач жодного правового відношення не має, а тому Львівська міська рада не є суб`єктом звернення з причини відсутності порушеного права на власність. За правилом ч.1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). З огляду на те, що апеляційним судом встановлено виключно факт наявності порушень в частині переведення ОСОБА_7 спірного об`єкту нерухомості з житлового фонду в нежитловий, та не встановлено факту незаконного вибуття об`єкту нерухомості з власності (володіння) Львівської міської ради апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення позову та витребування майна на користь позивача. Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є:1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України Львівський апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Галицького районного суду м.Львова від 20 лютого 2020 року- скасувати. Постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову Львівської міської ради до Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пшеничної Уляни Вікторівни, ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Управління комунальної власності Львівської міської ради про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння- відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повний текст постанови складено 21 серпня 2020р. Головуючий Судді