Постанова 4857 № 500/2618/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 серпня 2020 рокуЛьвівСправа № 500/2618/19 пров. № А/857/4037/20 Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі: головуючого судді Ніколіна В.В. суддів Большакової О.О., Пліша М.А. за участі секретаря судового засідання Юник А.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року (суддя - Шульгач М.П., м. Тернопіль, повний текст судового рішення складено 31 січня 2020 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) про визнання дій протиправними та скасування постанови,- ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_1 в листопаді 2019 року звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ), у якому просила: визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору від 08 лютого 2019 року ВП №53542772; визнати протиправною та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 11 березня 2019 року ВП №53542772, у частині виведення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження; зняти арешт з всього рухомого та нерухомого майна ОСОБА_1 . Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року у справі №500/2618/19 в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржила позивач, яка із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким адміністративний позов задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги покликається на обставини, викладені у позовній заяві, яким суд першої інстанції не надав належної правової оцінки. Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та її представника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Як встановлено з матеріалів справи, 01 серпня 2016 року Тернопільським міськрайонним судом було прийняте рішення у цивільній справі №607/16430/14-ц, згідно якого, позовні вимоги ПАТ «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 задоволенні частково, а саме: стягнуто із ОСОБА_1 , на користь ПАТ «УКРСИББАНК» заборгованість за кредитним договором від 27.07.2007 №11190350000 в розмірі 288162,64 швейцарських франків, з яких: 174168,00 швейцарських франків заборгованість за кредитом, 113994,64 швейцарських франків заборгованість по процентам, а також пеня за неналежне виконання умов кредитного договору у розмірі 160381,73грн., з яких: 45198,74грн. пеня за прострочення сплати кредиту та 115182,99 грн. пеня за прострочення процентів. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 12 січня 2017 року у цивільній справі №607/16430/14-ц, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково та зменшено суму стягнення з 288162,64 швейцарських франків до 244567,71 швейцарських франків, з яких 154485,00 швейцарських франків заборгованість за кредитом та 90082,71 швейцарських франків заборгованість по процентах. В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду від 01 серпня 2016 року залишено без змін. Згідно даного судового рішення апеляційного суду Тернопільським міськрайонним судом 15.02.2017 був виданий виконавчий лист № 607/16430/14-ц про стягнення зі ОСОБА_1 , в користь ПАТ «УКРСИББАНК» заборгованості за кредитним договором від 27.07.2007 №11190350000 в розмірі 244567,71 швейцарських франків, з яких: 154485,00 швейцарських франків заборгованості за кредитом, 90082,71 швейцарських франків заборгованості по процентам, а також 3654,00грн. судових витрат. На виконання даного виконавчого листа 09.03.2017 начальником Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №53542772. Згідно з пунктом 3 даної постанови прийнято рішення: «Стягнути з боржника виконавчий збір/основну винагороду приватного виконавця у розмірі 24456,77 швейцарських франків та 365,40грн». Вказана постанова в наведеній частині щодо стягнення виконавчого збору - не оскаржувалась та протиправною не визнавалась. Дана постанова - не є предметом оскарження і в даній справі. Того ж дня 09.03.2017, начальником Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Муликом П.І. винесено постанову про арешт майна боржника у ВП №53542772, якою накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 в межах суми звернення стягнення з врахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів. Старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Гулькою В.І. 09.08.2018 було прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу ВП№53542772 на підставі пункту 9 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII). Згідно даної постанови, виконавчий лист №607/16430/14-ц, виданий Тернопільським міськрайонним судом від 15.02.2017, було повернуто стягувачу, ПАТ «УКРСИББАНК», а виконавче провадження ВП№53542772 - завершено. Проте 05.12.2018, начальником Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Муликом П.І. винесено постанову про результати перевірки виконавчого провадження №53542772, згідно якої дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Гульки В.І. визнано такими, що вчинені з порушенням вимог статей 10, 37, 48, 56 Закону №1404-VIII. Цією ж постановою - скасовано постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 09.08.2018 та зобов`язано старшого державного виконавця Гульку В.І. вжити заходів примусового виконання, передбачені вимогами Закону №1404-VIII. Начальником Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Муликом П.І. 05.12.2018 винесено окремим документом постанову про скасування процесуального документу - постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 09.08.2018. Старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Гулькою В.І. 04.01.2019 винесено постанову про відновлення виконавчого провадження. Копія зазначеної постанови була направлена стягувачу звичайною кореспонденцією 15.12.2018. У строк передбачений частиною другою статті 41 Закону №1404-VIII, оригінал виконавчого листа від 15.02.2017 №607/16430/14-ц для виконання стягувачем, ПАТ «УКРСИББАНК», пред`явлений не був. Також, стягувачем не було сплачено авансовий внесок у розмірах, передбачених Законом №1404-VIII. Старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Гулькою В.І. 08.02.2019 на підставі статті 27 Закону №1404-VIII винесено постанову у ВП№53542772 про стягнення виконавчого збору, відповідно до якої постановлено стягнути з ОСОБА_1 виконавчий збір у виконавчому провадженні у розмірі 24456,77 швейцарських франки та 365,40 грн. Старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Гулькою В.І. 11.03.2019 на підставі пункту 13 частини першої статті 39 та статті 40 Закону №1404-VIII винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, відповідно до якої виконавче провадження з примусового виконання виконавчого документу (виконавчого листа) №607/16430/14-ц Тернопільського міськрайонного суду від 15.02.2017 - закінчено, постанову про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019 виведено в окреме провадження. ОСОБА_1 25.03.2019 звернулась зі скаргою на неправомірні дії та рішення державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області до Тернопільського міськрайонного суду. Проте, ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 27 червня 2019 року у справі №607/16430/14-ц провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 закрито та роз`яснено заявнику право на оскарження рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, а також пов`язаним із цим накладення арешту на майно, до відповідного адміністративного суду. Вважаючи оскаржувані постанови відповідача протиправними, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом. Рішення суду першої інстанції мотивоване правомірністю оскаржуваних постанов та відсутністю підстав для їх скасування. Колегія суддів не погоджується з такими висновком суду першої виходячи з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Преамбулою Закону №1404-VIII передбачено, що цей Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Статтею 1 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Всі виконавчі дії щодо примусового виконання виконавчого листа №607/16430/14-ц, виданого Тернопільським міськрайонним судом 15.02.2017 здійснювались у період дії Закону №1404-VIII. У зв`язку з наведеним суд вважає за необхідне, під час надання оцінки оскаржуваним постановам старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень ДВС Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Гулькою В.І. враховувати відповідні редакції Закону №1404-VIII. Надаючи оцінку оскаржуваній постанові про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019 у виконавчому провадженні №53542772, апеляційний суд виходить з наступного. Так, постанова про відкриття виконавчого провадження від 09.03.2017 №53542772 за виконавчим листом №607/16430/14-ц, виданим 15.02.2017 Тернопільським міськрайонним судом, та постанова про накладення арешту на майно боржника від 09.03.2017 були винесені у період дії Закону №1404-VIII в редакції від 17.02.2017. Відповідно до положень статті 26 Закону №1404-VIII (в редакції від 17.02.2017) було встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Частиною п`ятою наведеної статті 26 Закону №1404-VIII (в редакції від 17.02.2017) було встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Відповідно, статтею 27 Закону №1404-VIII (в редакції від 17.02.2017) було встановлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. При цьому частина друга наведеної статті 27 Закону №1404-VIII (в редакції від 17.02.2017) визначала, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. Виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби. Частиною першою статті 40 Закону №1404-VIII, редакція якої не змінювалась, визначено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, не стягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження. Відповідно до частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII (в редакції з моменту її зміни Законом України від 21.12.2016 №1798-VIII) у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Аналіз зазначених норм у сукупності надає підстави для висновків, що виконавчий збір у момент відкриття виконавчого провадження за постановою від 09.03.2017 стягувався при відкритті виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, і після зміни правового регулювання відповідно до Закону №1404-VIII стягнення виконавчого збору відбувається безпосередньо в процесі примусового виконання рішення без винесення відповідної постанови. Розглядаючи дану справу, апеляційний суд звертає увагу на те, що питання про стягнення з боржника виконавчого збору станом на час відкриття виконавчого провадження було вирішено у постанові начальника відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області Мулика П.І. про відкриття виконавчого провадження від 09.03.2017 №53542772, згідно з пунктом 3 якої постановлено: «Стягнути з боржника виконавчий збір/основну винагороду приватного виконавця у розмірі 24456,77 швейцарських франків та 365,40 грн». Вказана постанова в наведеній частині щодо стягнення виконавчого збору не оскаржувалась та протиправною не визнавалась. Дана постанова - не є предметом оскарження і в даній справі. У відзиві на адміністративний позов, державний виконавець зазначив, що виносячи постанову про стягнення виконавчого збору від 08.20.2019, із визначаючими підставами для її прийняття норми статей 3, 27, 40 Закону №1404-VIII, він виходив з того, що при поверненні виконавчого документа стягувачу не було вирішено питання про стягнення виконавчого збору, а тому, за відсутності такої постанови, - він визнав за необхідне її прийняти. Поряд з цим, суд критично оцінює такі доводи державного виконавця, оскільки підставою винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 09.08.2019, скасованій в подальшому при перевірці виконавчого провадження начальником відділу, було визначено пункт 9 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII. Підставами ж для винесення постанови про стягнення виконавчого збору згідно статті 40 наведеного Закону №1404-VIII було визначено лише: повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто. Відтак, виконання саме таких постанов про стягнення виконавчого збору мало відбуватись в порядку, передбаченому для примусового виконання виконавчих документів. Вказане свідчить про те, що пункт 9 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII не входить до переліку підстав для винесення постанов про стягнення виконавчого збору, визначених статтею 40 Закону №1404-VIIІ. Більше того, апеляційний суд звертає увагу на те, що надання оцінки відповідній постанові, яка була скасована внаслідок перевірки виконавчого провадження начальником відповідного відділу примусового виконання рішень (в даному випадку - постанові про повернення виконавчого документа стягувачу від 09.08.2018), так само як і оцінка обставин, за яких вона була прийнята, без прямої вказівки на це за наслідками перевірки виконавчого провадження (чого, як видно з наявних матеріалів справи, в даному випадку не було) - не входило ані до прав, ані до обов`язків державного виконавця. Вищезазначеного державний виконавець при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019 не врахував. Суд апеляційної інстанції також вважає за необхідне, звернути увагу на те, що станом на час винесення оскаржуваної постанови від 08.02.2019 про стягнення виконавчого збору норми Закону №1404-VIII діяли в редакції від 19.01.2019. При цьому, стаття 27 Закону №1404-VIII відповідно до Закону України від 03.07.2018 №2475-VIII діяла в іншій редакції та визначає інший спосіб стягнення виконавчого збору, а саме: «Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів». Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У Рішенні Конституційного Суду України від 09.01.1999 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено вищенаведеною частиною першою статті 58 Конституції України. Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів також знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема, і в статті 7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Правова позиція, яка висловлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 19 квітня 2016 року у справі №804/14459/15, постанові Вищого адміністративного суду України від 30 серпня 2016 року у справі №К/800/8077/16, постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі №6-2705цс16, постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №826/5799/16 та постанові Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №821/1180/16 також підтверджує, що за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Відтак, з наведеного можна дійти висновку, що зворотна дія в часі законів та інших нормативно-правових актів може мати місце, зокрема, у випадках, коли ці акти спрямовані на поліпшення правового становища фізичних і юридичних осіб: сприяють здійсненню прав і свобод, звільняють від обов`язків, а не навпаки. Таким чином, у спірних правовідносинах, щодо винесення постанови від 08.02.2019 про стягнення виконавчого збору, колегія суддів приходить до висновку, що державний виконавець мав і повинен був виконати обов`язок щодо правових підстав стягнення та визначення суми виконавчого збору, саме з врахуванням положень статті 27 Закону №1404-VIII в редакції, яка була чинною на момент відкриття 09.03.2017 виконавчого провадження, та визначала, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. При цьому, державний виконавець зобов`язаний був врахувати, що право і підстави для стягнення виконавчого збору виникають у момент відкриття виконавчого провадження, та не можуть вподальшому регулюватись нормами, які не були чинними у момент виникнення відповідних правовідносин. Однак, як свідчать матеріали справи, вказане залишилось поза увагою державного виконавця, і зміни, внесені до статті 27 Закону №1404-VIII ним враховані не були. Відповідно до статті 10 Закону №1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Аналіз наведених норм дає підстави суду вважати, що обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. Відтак, за своїм змістом виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, та за умови що такі заходи призвели до виконання рішення. Тобто, підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби. Крім того, відповідно до пункту 20 розділу ІІІ «Інструкції з організації примусового виконання рішень», затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (далі - Інструкція №512/5; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду, який його видав, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Відповідно до вказаного пункту у постанові про повернення виконавчого документу стягувача виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відмітку про суму стягнутого виконавчого збору тим самим законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми. Таким чином, для стягнення виконавчого збору необхідна наявність двох умов у сукупності, а саме: здійснення державним виконавцем дій направлених на примусове виконання рішення і фактичне стягнення заборгованості. При стягненні ж виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду. З матеріалів виконавчого провадження №53542772 встановлено, що в даному випадку, факт виконання рішення державним виконавцем і дій, спрямованих на фактичне стягнення заборгованості з позивача не мав місце, оскільки сума з боржника на користь кредитора в примусовому порядку стягнута не була, а державним виконавцем не було здійснено дій з примусового виконання рішення суду, спрямованих на стягнення з боржника в користь стягувача присуджених сум за виконавчим листом №607/16430/14-ц, виданого 15.02.2017 в розумінні статті 10 Закону №1404-VIII. Враховуючи викладене, у державного виконавця були відсутні підстави при винесенні постанови для стягнення виконавчого збору в тому розмірі, який визначений у постанові від 09.03.2017 про стягнення виконавчого збору, яка винесена за нормою, яка передбачає стягнення такого збору за фактичне виконання рішення. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про помилковість доводів відповідача про те, що виконавчий збір стягується незалежно від того чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом. Щодо тверджень про те, що державний виконавець був зобов`язаний винести постанову про стягнення виконавчого збору, суд зазначає наступне. Згідно з вищезазначеними положеннями Закону №1404-VIII, зокрема, статей 39 та 40, - виконавчий збір підлягає стягненню в порядку та розмірі, визначеному цим Законом, який встановлює право державного виконавця винести постанову про стягнення виконавчого збору - лише після закінчення виконавчого провадження чи повернення виконавчого документа. Таким чином, суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова про стягнення виконавчого збору не відповідає вимогам Закону №1404-VIII, оскільки вона винесена 08.02.2019, тобто раніше від дня винесення постанови про закінчення виконавчого провадження 11.03.2019. Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. При цьому, за приписами частини другої статті 77 цього Кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок щодо доказування правомірності прийняття оскаржуваної постанови не виконав. Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна постанова про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019ВП №53542772, як рішення суб`єкта владних повноважень, не відповідає вимогам та принципам, передбаченим у частині другій статті 2 КАС України, оскільки вона була прийнята з порушенням ряду приписів чинного законодавства, без урахування усіх обставин, що мають значення для її прийняття, та є необґрунтованою. Тому позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині підлягають задоволенню. Щодо визнання незаконною та скасування у виконавчому провадженні №53542772 постанови про закінчення виконавчого провадження від 11.03.2019 у частині виведення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження, апеляційний суд зазначає наступне. Враховуючи встановлені судом обставини, суд не заперечує того, що наявність діючої постанови про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019 була підставою для виведення її в окреме провадження (в даному випадку - постанови виведення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження у постанові про закінчення виконавчого провадження від 11.03.2019), оскільки чинність постанови про стягнення виконавчого збору зобов`язувала державного виконавця забезпечити виведення такої постанови в окреме провадження. Однак, зважаючи на встановлення судом помилковості винесеної постанови про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019 та визнання її в судовому порядку протиправною та такою, що підлягає скасуванню, відповідно, і постанова про закінчення виконавчого провадження від 11.03.2019 в частині виокремлення в окреме провадження постанови про стягнення виконавчого збору від 08.02.2019 теж є протиправною та підлягає скасуванню в цій частині. Щодо заявлених позовних вимог про зняття арешту з всього рухомого та нерухомого майна ОСОБА_1 , апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Зі змісту позовної заяви видно, що предмет позову стосується, як вимог щодо оскарження рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) про стягнення з позивача на користь держави виконавчого збору, так і безпосередньо вимог щодо відмови (бездіяльності) зняти арешт з нерухомого та нерухомого майна, які безпосередньо стосуються виконання судового рішення в цивільній справі (рішення Тернопільського міськрайонного суду від 01 серпня 2016 року у цивільній справі №607/16430/14-ц про стягнення з позивача заборгованості за кредитним договором). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 19 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Відповідно до частини першої статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Частиною першої статті 74 Закону №1404-VIII передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Отже, сторони, інші учасники виконавчого провадження та особи незалежно від їх статусу, мають право оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання судового рішення виключно до суду, який видав виконавчий документ. Таким чином, до юрисдикції адміністративних судів не належать справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень на підставі виконавчих документів, виданих в межах цивільної юрисдикції. Відповідно до статті 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Предметом розгляду у цій справі є, зокрема, протиправні, на думку позивача, дії (бездіяльність) Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) щодо не зняття арешту з рухомого та нерухомого майна ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням виконавчого провадження на підставі пункту 13 частини першої статті 39 та статті 40 Закону №1404-VIII. Колегія суддів уважає за необхідне зазначити, що арешт на рухоме та нерухоме майно позивача накладений постановою від 09.03.2017 ВП №53542772, прийнятою на підставі виконавчого листа, виданого Тернопільським міськрайонним судом, як місцевим судом загальної юрисдикції, а рішення, яке на підставі якого накладено арешт на майно позивача ухвалено в порядку ЦПК України про стягнення заборгованості за кредитним договором. Також слід зазначити, що частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, та про зняття такого арешту відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України позови про зняття арешту з майна пред`являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. Таким чином, спір в частині заявлених вище позовних вимог, який виник між позивачем та органом державної виконавчої служби (у тому числі із її посадовими і службовими особами), не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися судами загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 22 серпня 2018 року у справі №658/715/16-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №815/615/16-ц. Враховуючи вищенаведене, а також норму пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що юрисдикція адміністративного суду не поширюється на ці позовні вимоги в даній справі, а провадження у справі повинно в цій частині було бути закрите судом першої інстанції, оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відтак, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне закрити провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) про зняття арешту з всього рухомого та нерухомого майна, як такі, що не підлягають розгляду в порядку як адміністративного, та роз`яснити, що такі підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до положень частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції з прийняттям нового про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись статтями 238, 243, 308, 310, 317, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року у справі №500/2618/19 скасувати та ухвалити нове, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору від 08 лютого 2019 року ВП №53542772. Визнати протиправною та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження від 11 березня 2019 року ВП №53542772, у частині виведення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження. Провадження у справі №500/2618/19 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) про зняття арешту з всього рухомого та нерухомого майна, закрити. Роз`яснити позивачу, що такі позовні вимоги підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір пропорційно до задоволених позовних вимог у розмірі 12574 (дванадцять тисяч п`ятсот сімдесят чотири) гривні 19 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя В. В. Ніколін судді О. О. Большакова М. А. Пліш Повне судове рішення складено 20 серпня 2020 року.