Постанова 4818 № 636/1628/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 12 серпня 2020 року м. Харків Справа № 636/1628/19 Провадження № 22-ц/818/2202/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Пилипчук Н.П. , суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., за участю секретаря судового засідання : Прокопчук І.В., Учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Чкаловської селищної ради Чугуївського району Харківської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Чкаловської селищної ради Чугуївського району Харківської області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 16 січня 2020 року, ухвалене суддею Оболєнською С.А., в залі суду в м. Чугуїв, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом до ОСОБА_2 . В обґрунтування посилалася на те, що їй на праві власності належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі зареєстрований відповідач, який з квітня 2018 року за адресою реєстрації не проживає, у зв`язку з чим вона не може повною мірою реалізувати своє право на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном. У зв`язку із чим просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_2 . Рішенням Чугуївського міського суду Харківської області від 16 січня 2020 року в задоволенні позовних вимог - відмовлено повністю. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції в порушення норм матеріального права неправильно оцінено наявні в матеріалах справи докази, та не враховано положення ст. 71,163 ЖК України та ч.2 ст. 167 ЖК України. Посилання суду першої інстанції на те, що позивачем не надано доказів того, що ОСОБА_2 перешкоджає ОСОБА_1 реалізувати право володіння, користування та розпорядження будинком є безпідставне. Вказує, що реєстрація відповідача перешкоджає позивачу у користуванні своєю власністю та завдає збитків, оскільки позивач не може оформити житлову субсидію та сплачує за комунальні послуги відповідно до кількості зареєстрованих осіб, до того ж позивач не може продати вказану квартиру, оскільки в ній зареєстрований відповідач. Вказує на те, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про те, що відповідач не проживає в спірному житловому приміщення через те, що позивач чинить перешкоди, оскільки ні матеріали справи, ні обставини, встановлені в ході судового розгляду не містять жодного доказу на підтвердження того, що позивач чинила будь-які дії щодо створення відповідачу перешкод у користуванні квартирою. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів, що підтверджують факт відсутності відповідача в вищевказаному будинку більше одного року без поважних на те причин. Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом першої інстанції встановлено, що сторони у справі перебували у шлюбі з 2001 року, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 (а.с.11), та проживали у квартирі АДРЕСА_3 , яка згідно договору купівлі-продажу будинку від 02.04.1993 року, посвідченого секретарем Іванівської сільської Ради народних депутатів Чугуївського району Харківської області Міняйло Л.Н., реєстровий № 67, зареєстрованого в Чугуївському МБТІ 24.04.1993 року за реєстровим № 93, яка належить позивачу по справі - ОСОБА_1 на праві особистої власності (а.с.10). Згідно копії довідки № 01-02-09/129 від 17.04.2019 року виконавчого комітету Чкаловської селищної ради Чугуївського району Харківської області та акту про встановлення фактичного проживання від 17.04.2019 року, відповідач по справі ОСОБА_2 зареєстрований у зазначеній квартирі, однак з 16 квітня 2018 року за адресою реєстрації не проживає (а.с.12,13). Матеріали справи містять копію акту, складеного депутатом Чкаловської селищної ради Гауєр Н.В. в присутності сусідів-свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , не завірену належним чином. З даного акту вбачається, що з 16 квітня 2018 року відповідач за адресою реєстрації не проживає (а.с.13). Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до закону №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 1, 2, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 150 ЖК УРСР передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Згідно з ст.319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч.1 ст.405 ЦК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені ч.2 ст.405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, ч.1 ст.405 ЦК України). Положення глави 32 Цивільного Кодексу визначають поняття сервітуту як права обмеженого користування чужою нерухомістю, не пов`язаного з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (частина перша статті 406 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 , згідно договору купівлі-продажу будинку від 02.04.1993 року, до якої вселився відповідач в якості члена сім`ї і набув право користування ним, яке по суті є сервітутом. Рішенням Чугуївського міського суду Харківської області від 22 березня 2019 року шлюб між сторонами розірваний. Вказане судове рішення набрало законної сили 22 квітня 2019 року. Сторони не заперечують, що ОСОБА_2 є колишнім чоловіком позивачки. Відповідно до ст. 3 СК України відповідач наразі не є членом сім`ї ОСОБА_1 . При цьому ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_3 , власником якої є позивачка. Наразі обставини, на підставі яких відповідач був зареєстрований в будинку за вищевказаною адресою, змінилися. Відповідач хоча і зареєстрований у будинку, який належить на праві власності позивачці, однак, він не пов`язаний з останньою спільним побутом. Тому його право на користування чужим майном може бути припинено на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний по суті висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, що користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України, Верховним Судом у складі колегії суддів Другої цивільної палати Касаційного цивільного суду у постановах від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 16 жовтня 2019 року у справі 243/9627/16-ц (провадження № 61-34009св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц (провадження № 61-31405св18). Судом встановлено , що позивач є власником квартири і, як власник цього майна, надавала право відповідачу користуватись ним. Наразі відповідач спільним побутом із позивачкою не пов`язаний, тобто припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст. ст. 371, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 16 січня 2020 року - скасувати. Позов ОСОБА_1 - задовольнити. Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_2 . Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий - Н.П.Пилипчук Судді - С.С. Кругова О.В. Маміна