Постанова КЦС ВС № 666/5047/15-ц

Постанова Іменем України 05 серпня 2020 року м. Київ справа № 666/5047/15-ц провадження № 61-17012св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - Херсонська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Херсонської міської ради, відповідач - ОСОБА_1 , треті особи: приватне акціонерне товариство «Херсонліфт», приватне підприємство «Інсайт Плюс», товариство з обмеженою відповідальністю «ДК-Сервісбуд», товариство з обмеженою відповідальністю «Вісконс-М», ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2017 року у складі судді: Гаврилова Д. В.,та постанову апеляційного суду Херсонської області від 01 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Воронцової Л. П., Ігнатенко П. Я., Полікарпової О. М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року прокурор м. Херсона в інтересах держави в особі Херсонської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов мотивований тим, що відповідач стала власником спірного майна на підставі угод з особою, яка не мала права власності на нього і не мала права його відчужувати. Враховуючи те, що майно вибуло з власності Херсонської міської ради поза її волею, воно підлягає витребуванню від відповідача. Прокурор м. Херсона просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Херсонської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 16,6 кв.м, по АДРЕСА_1 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 02 листопада 2017 року позов прокурора задоволено. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Херсонської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 16,6 кв. м, по АДРЕСА_1 та вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки рішення суду, на підставі якого право власності на спірне нерухоме майно набуло ЗАТ «Херсонліфт», було скасоване Вищим господарським судом України від 21 липня 2009 року, то це майно вибуло із володіння власника Херсонської міської ради поза її волею і тому воно підлягає витребуванню від набувача ОСОБА_1 за правилами статті 388 ЦК України, хоча відповідач придбала вказане спірне майно за безвідплатним договором дарування, який у низці угод був п`ятим після договорів купівлі-продажу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою апеляційного суду Херсонської області від 01 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2017 року без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про витребування з незаконного володіння відповідача на користь Херсонської міської ради нерухомого майна, як такого, що вибуло із володіння останньої поза її волею і тому підлягає витребуванню за правилами статті 388 ЦК України. Апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_1 на порушення судом першої інстанції частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України, а саме щодо незастосування до спірних правовідносин позовної давності, оскільки, відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Як вбачається з матеріалів справи, у ній відсутні докази про те, що відповідач до винесення судового рішення судом першої інстанції заявляв про застосування позовної давності. Аргументи учасників справи У березні 2018 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просила оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. При цьому, посилалася на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції невірно застосовано статтю 388 ЦК України, оскільки відповідно до даної правової норми витребувати майно з чужого незаконного володіння має право виключно власник такого майна. В ході розгляду справи Херсонською міською радою не надано правовстановлюючого документу на спірне майно, а в матеріалах справи міститься рішення виконавчого комітету Херсонської міської ради народних депутатів від 21 липня 1987 року № 176, відповідно до якого будинок у АДРЕСА_2 передано у державну власність. За таких обставин слід дійти висновку, що прокурором м. Херсона неправильно визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції, оскільки таким органом повинен бути орган державної влади, а не орган місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції невірно застосовано частину четверту статті 267 ЦК України, відповідно до якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. В суді першої інстанції представником відповідача було заявлено про відмову у задоволенні позову у зв`язку із спливом позовної давності В обґрунтування заяви було наведено, що про порушення своїх прав орган місцевого самоврядування дізнався принаймні у серпні 2009 року, після того як міськрадою було оскаржено рішення господарського суду Херсонської області від 31 січня 2008 року по справі №7/69-ПН-08. У травні 2018 року Херсонська місцева прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги. Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги ґрунтуються на хибних доводах про те, що Херсонська міська рада не надала до суду правовстановлюючих документів, які б підтверджували право власності на спірне майно. На виконання постанови Верховної Ради УРСР від 08 грудня 1990 року «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 26 березня 1991 року «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність», 05 листопада1991 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною)» Таким чином, на підставі вказаної постанови Кабінету міністрів України спірне майно було фактично передано з державної у комунальну власність. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено виконання рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 02 листопада 2017 року. У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року призначено справу до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Херсонської міської ради народних депутатів від 21липня 1987 року №176 визнано право державної власності на житлові будинки, які знаходяться у розпорядженні місцевих рад народних депутатів, відповідно до додатку №1. Згідно вказаного додатку №1 до переліку житлових будинків, які знаходяться у розпорядженні місцевих рад, увійшов житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі вказаного рішення Херсонським БТІ 11 листопада 1997 року було видано реєстраційне посвідчення, з якого вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_2 зареєстровано за місцевою радою. Рішенням господарського суду Херсонської області від 31 січня 2008 року по справі 7/69-ПН-08 задоволено позов ЗАТ «Херсонліфт» до Херсонського державного бюро технічної інвентаризації про визнання права власності та зобов`язано ХБТІ здійснити реєстрацію права власності на нежитлове приміщення площею 16,6 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою Вищого господарського суду України від 21 липня 2009 року вказане рішення скасоване, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Херсонської області. Ухвалою господарського суду Херсонської області від 15 вересня 2009 року позовну заяву ЗАТ «Херсонліфт» до Херсонської міської ради, Херсонського державного бюро технічної інвентаризації про визнання права власності на нежитлові приміщення залишено без розгляду. В подальшому відповідно до договору купівлі-продажу від 21 лютого 2008 року ЗАТ «Херсонліфт» здійснило продаж нежитлових приміщень 1 (першого) поверху площею 16,6 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 , під. 3, ПП «Інсайт Плюс» за 16036,67 грн. За договором договору купівлі-продажу від 27 лютого 2008 року ПП «Інсайт Плюс» здійснило продаж вказаних нежитлових приміщень ТОВ «ДК-СЕРВІСБУД», яке за договором купівлі-продажу від 13 березня 2008 року здійснило продаж цих нежитлових приміщень ТОВ «ВИСКОНС М». В свою чергу ТОВ «ВИСКОНС М» згідно договору купівлі-продажу від 18 березня 2008 року здійснило продаж нежитлових приміщень ОСОБА_2 .. Відповідно до договору дарування від 23 лютого 2015 року ОСОБА_2 подарувала спірні приміщення ОСОБА_1 , якою 23 лютого 2015 року проведено державну реєстрацію права власності на зазначений об`єкт нерухомості. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09 липня 2015 року нежитлове приміщення 1 (першого) поверху за адресою АДРЕСА_1 , зареєстроване на ім`я ОСОБА_1 23 лютого 2015 року на підставі договору дарування. Суди встановили, що оскільки, ухвалою господарського суду Херсонської області від 15 вересня 2009 року позовну заяву ЗАТ «Херсонліфт» до Херсонської міської ради, Херсонського державного бюро технічної інвентаризації про визнання права власності на нежитлові приміщення залишено без розгляду, то спірне майно було повернуто у власність Херсонської міської ради, а тому прокурором вірно визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції. Згідно пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України (в чинній редакції) в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до абзацу 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 6.41.-6.43. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19) вказано, що: «у цьому випадку необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). На підтвердження неналежного виконання покладених законом та умовами договору оренди повноважень з боку Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області прокурор як у суді першої, так і в суді апеляційної інстанції зазначав, що указана сільська рада у грудні 2017 року самостійно зверталась до суду з позовом про повернення спірної земельної ділянки, однак Господарський суд Волинської області ухвалою від 24 січня 2018 року у справі № 903/981/17 указану позовну заяву повернув позивачу у зв`язку з несплатою судового збору. При цьому у подальшому орган місцевого самоврядування не вживав заходів щодо повернення земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини». Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що «за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18). Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким». У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника». За таких обставин суди обґрунтовано задовольнили позов. Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про не застосування апеляційним судом позовної давності з таких підстав. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). У пунктах 71-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зроблено висновок, що «створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції». Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 в суді першої інстанції не заявляла про застосування позовної давності. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення залишити без змін, поновити виконання рішення суду першої інстанції, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Херсонської області від 01 лютого 2018 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: І. О. Дундар В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук