Постанова 4855 № 640/17433/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17433/19 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 серпня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Ганечко О.М., суддів Василенка Я.М., Шурка О.І., за участі секретаря судового засідання Біднячук Ю.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.04.2020 у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м Києві та Київській області № 73 від 28 лютого 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.04.2020 в задоволенні позову відмовлено повністю. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, при цьому, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору. У судовому засіданні представник апелянта підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог. Представник відповідачів у судовому засіданні заперечував проти задоволення вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю доповідача, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Так, у відповідності до положень ч. 1 ст. 308 КАС України, справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 07 лютого 2019 року звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 28 лютого 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято наказ № 73 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 . Відповідно до повідомлення від 11.03.2019 № 49, громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме, через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободи в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує честь, гідність, поводження чи покарання. Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України. Рішенням Державної міграційної служби України від 13.06.2019 № 98-19, відхилено скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 від 15.03.2019 на наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 28.02.2019 № 73 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту. З урахуванням наведеного, позивач вважаючи, що дії та рішення міграційного органу є протиправними, звернувся до суду за захистом своїх прав. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з наступного: - відповідач встановив у достатній мірі відсутність у випадку позивача конвенційних ознак, які дають право йому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про законність рішення міграційного органу про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - за висновками суду першої інстанції, заява позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою, тобто, у позивача відсутні умови, зазначені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI. Відтак, оскаржувані рішення винесено міграційним органом правомірно та у межах наданих йому повноважень. Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України. Іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні. Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. Положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У свою чергу, нормами ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Так, згідно з ч. ч. 1, 4, 8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Важливо зазначити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Так, даний критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є безумовно оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, зокрема, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо. Приписами ст. 9 Закону № 3671-VI, визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону № 3671-VI. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2 - 4 частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону № 3671-VI). За змістом приписів частини восьмої статті 9 Закону № 3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Положеннями частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI, передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. При цьому, заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. У відповідача - міграційного органу, наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Під час розгляду цього спору по суті в суді першої інстанції було досліджено, що в якості підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 слугувала очевидна необґрунтованість заяви. Так, позивач народився в м. Кохістан (провінція Капіса), Ісламської Республіки Афганістан, за національністю таджик, сповідує іслам, громадянин Афганістану, неодружений, документів, що посвідчують особу не має. Прибув до України весною 2017 року, автомобільним сполученням, нелегально. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 07.02.2019 до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначив те, що у разі повернення до Афганістану його життю загрожує небезпека через земельний конфлікт із сусідом. Згідно змісту заяви та протоколу співбесіди, причиною виїзду позивача з країни громадянської належності є погрози з боку сусіда, який самовільно відібрав частину земельної ділянки, яка була власністю сім`ї позивача. При цьому, міграційним органом було досліджено, що розповідь позивача про наведений вище конфлікт та його наслідки є непослідовними та такими, що не викликають довіри. Зокрема, позивач повідомляє, що після вбивства його батька сусідом останнього було ув`язнено. Позивач повідомив, що оскільки сусід займав впливове становище у населеному пункті, де він проживав, через короткий час його звільнили не зважаючи на скоєння тяжкого злочину. Однак, у розповіді позивача простежується логічна невпорядкованість, оскільки, за його словами, сусід почав погрожувати та спонукати його до того, щоб він не звертався до поліції та суду через конфлікт. Вказане, в свою чергу, не співвідноситься з фактом впливовості сусіда та його безперешкодного звільнення з в`язниці не зважаючи на обвинувачення у вбивстві людини. За словами позивача, в Афганістані залишилися проживати його близькі родичі. Будь-яких фактів щодо застосування до родичів фізичного насильства з боку сусіда позивача надано не було. Колегія суддів враховує, що прибувши в Україну у 2017 році, за захистом до компетентних органів іноземець звернувся лише у 2019 року. Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Тож, на переконання колегії суддів, висновки окружного суду про те, що наведені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що заява позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою, тобто, у позивача відсутні умови, зазначені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, а відтак, оскаржуваний наказ винесено міграційним органом правомірно та у межах наданих йому повноважень, є цілком обгрунтованими. Крім того, про будь-які дії чи активні прояви своєї політичної чи громадянської позиції, а також, про будь-які інші факти, які б свідчили про загрозу для нього з боку будь-якого суб`єкта влади, позивач під час співбесіди не повідомив та відповідних документів, фото- або відео- матеріалів не надав, а здебільшого, заявлені обставини не стосуються ситуації в самій країні походження, а зумовлені можливим побутовим конфліктом із сусідом. У протоколі співбесіди також позивач вказав на те, що його дядько організував поїздку до Канади. Проте контрабандисти висадили його в Україні. (а.с. 55) Колегія суддів враховує, що, відповідач встановив у достатній мірі відсутність у випадку позивача конвенційних ознак, які дають право йому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про законність рішення міграційного органу про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У частині посилань апелянта на те, що оскаржуване рішення міграційного органу не є розглядом справи по суті, а лише підготовчим етапом, на якому, відповідач не може встановлювати очевидну необгрунтованість поданої заяви шукача притулку, колегія суддів враховує, що, позивач під час подання заяви та проведення співбесіди вказав на основні причини для виїзду з Афганістану, з урахуванням змісту яких, слідує, що позивач не зазначав таку, як політична ситуація в країні, військові дії чи повідомляв про приналежність до певної соціальної/релігійної групи, за участь у якій, він може мати побоювання стати жертвою. (а.с. 55 зворот) Загалом, всі причини еміграції зводяться до наявності побутового конфлікту в сім`ї позивача з сусідом за землю/межу, з огляду на що, відповідач, не мав перевіряти та детально описувати в своєму рішенні про ситуацію в країні походження. Лише зазначення про небажання жити в країні походження з урахуванням негативних її особливостей недостатньо, адже будь-яке побоювання стати жертвою має бути обгрунтованим, а не спричиненим соціальними чи економічними чинниками. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671, суд першої інстанції цілком правильно зазначив, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Проте, позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи не зазначено на чому саме ґрунтуються його побоювання щодо можливої загрози його життю, окрім побутового конфлікту за межу. Так, позивачем не надано належних та допустимих доказів ведення ним (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території Батьківщини, так і на території інших країн. Доказів належності позивача до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків тощо також до матеріалів справи не подано. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. За таких обставин. Колегія суддів також вважає, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових доказів наявності погроз у свій бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо своїх слів. Загалом, доводи, викладені апелянтом в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджені належними доказами. Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАС України, передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно з приписами ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та прийнято судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи та обгрунтування апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, з огляду на що, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.04.2020 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя О.М. Ганечко Судді Я.М. Василенко О.І. Шурко Повний текст постанови складено 12.08.2020.