Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 260/476/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 серпня 2020 рокуЛьвівСправа № 260/476/20 пров. № А/857/8126/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючої судді Хобор Р.Б., суддів Затолочного В.С., Шинкар Т.І. з участю секретаря судового засідання Смолинця А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 травня 2020 року, ухвалене суддею Іванчулинець Д.В. у м. Ужгороді у справі № 260/476/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, В С Т А Н О В И В: Позивачка звернулася до суду з позовом у якому просить суд визнати протиправною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження № 61295316 від 18.02.2020 року та усі процесуальні документи, які із нею пов`язані. У обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає те, що 18.02.2020 року відповідач виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 61295316, у зв`язку із пред`явленням до виконання виконавчого напису нотаріуса від 30.10.2018 року, зареєстрованого в реєстрі № 1831 про стягнення на нерухоме майно, яке належне на праві власності позивачці в рахунок погашення заборгованості за кредитом. На думку позивачки, вказана постанова не відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», оскільки строк пред`явлення виконавчого документа (виконавчого напису нотаріуса) до виконання сплив. Позивачка вважає, що відповідач безпідставно відкрив виконавче провадження, а тому належним способом захисту у цьому спорі, на її думку, є скасування постанови про відкриття виконавчого провадження та усіх процесуальних документів із нею пов`язаних. Позиція відповідача у справі зводиться до того, що статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження» передбачений строк пред`явлення виконавчого документа до виконання протягом трьох років з моменту його прийняття. Виконавчий напис нотаріуса від 30.10.2018 року, на думку відповідача, пред`явлений в межах цього строку. Інших порушень, які допустив відповідач при відкритті виконавчого провадження позивачка не наводить. Відповідач вважає, що відкрив виконавче провадження із виконання виконавчого напису нотаріуса з дотриманням норм Закону України «Про виконавче провадження». Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 травня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із цим рішенням суду, його оскаржила позивачка, подавши апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. У обґрунтування вимог апеляційної скарги позивачка зазначає те, що суд першої інстанції порушив норми матеріального права, неповно з`ясував обставини справи та зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позову. Таку позицію позивачка пояснює тим, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідно до статті 91 Закону України «Про нотаріат» виконавчий напис може бути пред`явлений до примусового виконання протягом 1 року з моменту його вчинення. Суд першої інстанції не витребував документи, на підставі яких виданий виконавчий напис, а тому не дослідив законність його видачі, і, в свою чергу, законність відкриття виконавчого провадження. Крім того, позивачка зазначила, що суд першої інстанції розглянув справу без її участі та участі її представника, незважаючи на те, що позивачка подала клопотання про відкладення розгляду справи, через неможливість взяти участь у судовому засідання, у зв`язку із введенням на території України карантину. Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань. Суд першої інстанції встановив те, що 30 жовтня 2018 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І.М., видав виконавчий напис № 1831 про звернення стягнення на нерухоме майно - торгові приміщення після реконструкції з розширенням власного житлового будинку (літ А), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , яка є майновим поручителем ОСОБА_2 , за його кредитними зобов`язаннями перед АТ КБ «ПриватБанк» згідно з кредитним договором № К149-07/Ф від 29.11.2007 року. Зазначене нерухоме майно на підставі договору іпотеки № К 149-07/Ф, посвідченого 30.11.2007 року приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Капітула Г.Д. за реєстровим № 2816, передане в іпотеку АТ КБ «Приватбанк», яке є правонаступником ЗАТ КБ «Приватбанк». За рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, запропоновано задовольнити вимоги АТ КБ «Приватбанк» шляхом перерахування на рахунок в АТ КБ «Приватбанк» коштів в сумі 724505,90 грн. Виконавчий напис має бути пред`явлений до виконання протягом трьох років з дня його вчинення, згідно з ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження». АТ КБ «ПриватБанк» 04.02.2020 року звернулось до Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Південно - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) із заявою про відкриття виконавчого провадження, в якій на підставі ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» просило прийняти до виконання виконавчий напис від 30.10.2018 року № 1831. 18 лютого 2020 року, головний державний виконавець Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Південно - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано - Франківськ) Секерня Є.М., виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 61295316 щодо примусовому виконання виконавчого напису нотаріуса № 1831 від 30.10.2018 року, постанову про стягнення виконавчого збору та постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження. Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив з того, що постанову про відкриття виконавчого провадження, відповідач виніс з дотриманням норм Закону України «Про виконавче провадження». Апеляційний суд погоджується із вказаним висновком з огляду на наступні обставини. Відповідно до частини 1, 3, 5 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. Частиною 2 статті 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Апеляційний суд встановив те, що предметом цього спору є визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, а підставами - порушення при її прийнятті Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про нотаріат», щодо строку пред`явлення виконавчого документа до виконання. Згідно з статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів. Частиною 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання. Частиною 4 цієї статті передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); 2) пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання; 3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) юридичну особу - боржника припинено; 6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; 7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; 8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю; 11) Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 26 закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Частиною 5 цієї статті визначено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. Отже, при відкритті виконавчого провадження, у зв`язку із надходженням виконавчого документа, виконавець перевіряє відповідність виконавчого документа вимогам, які визначені частиною 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» щодо форми і змісту, а також перевіряє відсутність обставин, які перешкоджають прийняттю виконавчого документа до виконання і визначені частиною 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження». Тобто, поведінка виконавця при відкритті виконавчого провадження обмежена встановленими Законом України «Про виконавче провадження» межами, за які виконавцю виходити не дозволено. Це стосується того, що державний виконавець не вправі перевіряти законність прийняття виконавчого документа, крім тих моментів, які наведені у частині 1 та 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження». Частиною 1 статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Статтею 91 Закону України «Про нотаріат» визначено, що строк пред`явлення до виконання виконавчого напису нотаріуса становить один рік. Закон України «Про виконавче провадження» є спеціальним законом у питаннях, які стосуються примусового виконання рішень (виконавчих документів). При цьому, Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII прийнятий у часі пізніше, ніж Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» від 04.11.2010 року № 2677-VI, яким статтю 91 Закону України «Про нотаріат» викладено у новій редакції, згідно з якою, строк пред`явлення до виконання виконавчого напису нотаріуса становить один рік, а тому має пріоритетне значення при застосуванні у цих правовідносинах. Апеляційний суд встановив, що виконавчий напис № 1831 нотаріус видав 30.10.2018 року, який стягувач АТ КБ «Приватбанк» пред`явив 04.02.2020 року, тобто в межах встановленого, статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження», строку. При цьому, безпідставними, на думку апеляційного суду, є посилання позивачки на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які полягають у тому, що суд першої інстанції провів судове засідання і виніс судове рішення без її участі та участі її представника. Апеляційний суд встановив те, що судові засідання у цій справі в суді першої інстанції відбулись: 16.04.2020 року про яке позивачка повідомлена належним чином, однак не з`явилася, справу відкладено; 27.04.2020 року судове засідання не відбулося; 07.05.2020 року про яке позивачка повідомлена належним чином, однак подала клопотання про відкладення розгляду справи; 25.05.2020 року про яке позивачка повідомлена належним чином, однак не з`явилася, про причини неявки не повідомила. Частиною 1 статті 205 КАС України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Водночас, підстави для відкладення розгляду справи наведені у частині 2 цієї статті, при прийнятті судом рішення були відсутні. Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції у цьому випадку мав право розглянути справу без участі позивачки за наявними у справі матеріалами. Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява N 4909/04 від 10 лютого 2010 року): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) від 09 грудня 1994 року, серія A,303-A, п. 29). Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржене рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ч. 4 ст. 229, ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 25 травня 2020 року в справі № 260/476/20 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуюча суддя Р. Б. Хобор судді В. С. Затолочний Т. І. Шинкар Повний текст постанови складений 11.08.2020 року