Постанова 4824 № 752/1825/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 752/1825/19 Головуючий у 1 інстанції: Мазур Ю.Ю. провадження №22-ц/824/7988/2020 Суддя-доповідач: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 06 серпня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Судді-доповідача: Олійника В.І., суддів: Желепи О.В., Кулікової С.В., розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 13 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та додаткових витрат на дитину, - в с т а н о в и в : У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила стягнути з ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 5 000 грн. щомісячно, починаючи від для подання позовної заяви і до досягнення дитиною повноліття, стягнути понесені додаткові витрати на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 34 491 грн. 21 коп. та додаткові витрати у розмірі 4 800 грн., що будуть понесені, а разом 39 291 грн. 21 коп., стягнути всі судові витрати, зокрема витрати на правову допомогу у розмірі 6 000 грн. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що починаючи від вересня 2010 року і до квітня 2018 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбуі ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син ОСОБА_3 . Зазначала, що на даний час сторони проживають окремоі ОСОБА_2 не надає жодної матеріальної допомоги на утримання малолітнього сина, а також не цікавиться його життям та потребами. Дитина зареєстрована та проживає разом з нею (позивачкою) і квартира належить дитині. Вважала, що 5000 грн. є достатнім розміром аліментів, яку може сплачувати відповідач. Також просила врахувати, що відповідач здійснив відчуження усієї своєї нерухомості. Відповідно до інформаційної довідки ОСОБА_2 12.06.2018 подарував усе нерухоме майно своїй колишній дружині - ОСОБА_4 . Також зазначала, що відповідач не показує свої реальні доходи, проте є платоспроможним, має два автомобілі, підписав договір про участь у Фонді фінансування будівництва на суму 579 434 грн. 80 коп., працює адвокатом і відповідно отримує дохід. Оскільки відповідач не сплачував аліменти, не допомагав позивачці фінансово, то вона вважала за необхідне стягнути з ОСОБА_2 всю суму додаткових витрат, а саме, за: спортивні секції - 600 грн., іграшки - 5 911 грн. 13 коп., одяг - 5 566 грн. 82 грн., лікування - 4 419 грн. 56 коп., освітні послуги: харчування дитячий садок м. Київ - 2 438 грн. 70 коп.; приватний дитячий садок м. Черкаси - 13 155 грн., ПП «Науково-практичний центр материнства і дитинства «Джерело» - 2 400 грн. (за грудень 2018 року - січень 2019 року). Тому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти в твердій грошовій сумі у розмірі 5 000 грн., починаючи від дати подання позовної заяви до досягнення дитиною повноліття, додаткові витрати в сумі 51 281 грн. 92 коп. та всі судові витрати, зокрема, витрати на правову допомогу у розмірі 6 000 грн. Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 13 січня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 2 218 грн. щомісяця до досягнення дитиною повноліття, починаючи від 29 січня 2019 року. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені додаткові витрати на дитину ОСОБА_3 у розмірі 11 000 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено і здійснено розподіл судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції, визначаючи розмір аліментів на рівні прожиткового мінімуму, обмежився лише тим, що не встановлено дохід відповідача, а інші докази судом до уваги не брались та не досліджувались. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 та зазначає, що апеляційна скарга за своїм змістом дублює доводи, які були викладені у позовній заяві та зводиться до незгоди позивачки з висновками суду першої інстанції. Також зазначає, що до апеляційної скарги не додано жодних нових доказів або обставин, що виникли після розгляду справи. Вказує, що ним проводилися і проводяться максимально можливі для нього виплати на утримання сина ОСОБА_3 . Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц). За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи відповідач визнав позов частково і таке визнання позову не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб та дійшов висновку про часткове задоволення позову. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали від 2010 року до 2018 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу тамають спільного сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження, актовий запис № 2806. Як убачається зі свідоцтва про народження дитини, батьками зазначені - ОСОБА_2 - батько та ОСОБА_1 - мати. Судом встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає з дідусем ОСОБА_5 , а позивачка працює у м. Черкаси та приїздить на вихідні до дитини, а в разі необхідності і в інші дні або забирає дитину до себе. Відповідач проживає окремо та не надає матеріальної допомоги на утримання дитини, не цікавиться його життям та потребами. Відповідно статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, що ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Відповідно до ст.51 Конституції України, батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно ч. 1, ч. 2 ст.141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Відповідно до ст.180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Згідно з ч.3 ст.181 СК України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові Цивільного касаційного суду Верховного Суду від 04.07.2018 по справі № 490/4522/16-ц. За ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до ст.182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати. Відповідно до частин 3, 4 п.17 Постанови Пленуму Верховного суду України № 3 від 15.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК України. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» він не повинен перевищувати 50 % заробітної плати цієї особи. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції вірно зазначав, що позивачем не надано доказів наявності у неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особливостей розвитку, хронічних захворювань, що можуть вплинути на обчислення розміру аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Відповідач зобов`язаний утримувати дитину до досягнення нею повноліття, створювати необхідні умови для її розвитку та життя нарівні з позивачем, тобто витрати на утримання дітей мають нести спільно обоє батьків. При визначенні розміру аліментів на утримання дітей слід враховувати, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси всіх осіб та має брати до уваги інтереси не тільки позивача, але й відповідача. Прожитковий мінімум для дитини відповідного віку встановлюється Законом України про держаний бюджет на відповідний рік. Так, ст.7 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», встановлено прожитковий мінімум для дітей віком від 6 до 18 років з 1 січня 2020 року - 2218 гривень, з 1 липня - 2318 гривень, з 1 грудня - 2395 гривень. Згідно з ч.1 ст.183 СК України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Відповідно до ст.79 СК України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Судом встановлено, що на утриманні у відповідача перебуває донька - ОСОБА_6 , і він виплачує аліменти у розмірі 1/2 його доходів, але не менше 2 000 грн., проте відповідних доказів не надав. Відповідно до наданих сторонами доказів відповідач не має на праві власності нерухомого майна, а лише орендує і виплачує його в розстрочку. Відповідно до листа від 11.01.2019 ТОВ «Фінансової компанії «Житло-Капітал», відповідач підписав договір про участь у Фонді фінансування будівництва на суму 579434 грн. 80 коп. Згідно відповіді Головного сервісного центру МВС від 26.12.2018 року відповідач має два автомобілі. Як зазначав ОСОБА_2 , він працює адвокатом і його доходи мають нестабільний характер. Відповідно до п.13 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №146 від 26.02.1993 року утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Судом не встановлено наявності у відповідача витрат, що перевищують його заробіток (дохід). Враховуючи матеріальний стан відповідача, з урахуванням обставин справи, суд вважав за можливе стягнути аліменти з відповідача у розмірі 2218 грн. на утримання неповнолітньої дитини. Такий розмір аліментів відповідає вимогам розумності та є співмірний витратам, які мають нести батьки на утримання дітей. Крім того, позивачка просила суд стягнути з ОСОБА_2 додаткові витрати в сумі 51 281 грн. 92 коп. Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В тому числі, суд враховує вимоги ст.80 ЦПК України, зокрема достатність доказів для вирішення справи, наданих до суду. Позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача додаткових витрат у зв`язку з навчанням, розвитком та лікуванням дітей. Згідно п. 18 постанови Пленуму Верховного суду «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вказує, що до участі в додаткових витратах на утримання дитини, викликаних особливими обставинами (розвитком її здібностей, хворобою, каліцтвом тощо), можна притягати лише батьків. У цих випадках йдеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно. Таким чином, законодавець пов`язує факт виникнення додаткових витрат з особливими обставинами, викликаними хворобою дитини, розвитком її здібностей тощо. Розмір додаткових витрат на дитину повинен обґрунтовуватись відповідними документами наприклад: витрати на спеціальний медичний догляд - довідкою медичного закладу про вартість медичних послуг; витрати на лікування, на санаторно-курортне лікування - виписками з історії хвороби дитини, рецептами лікарів, довідками, чеками, рахунками, проїзними документами тощо). При стягненні коштів на додаткові витрати, які повинні бути понесені у майбутньому, суду необхідно надати розрахунок або обґрунтування необхідності майбутніх витрат. Тобто, не тільки факт понесення додаткових витрат на дитину має бути документально підтверджений, а й необхідність у них, а також має прослідковуватись причинно-наслідковий зв`язок між доказами понесених витрат. Як вбачається з долучених до позовної заяви доказів додаткові витрати, понесені позивачем, складаються з разових витрат, а саме: на придбання одягу, необхідних ліків, шкільного приладдя, дозвілля, медичних послуг, квитків. Всього на загальну суму 51 281 грн. 92 коп., проте вказані витрати не є додатковими витратами, що викликані особливими обставинами в розумінні ст.185 СК України, а є витратами на утримання дитини (аліментами), у тому числі на навчання, придбання одягу і взуття. Зазначений висновок суду ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України, викладеній 24.02.2016, у справі № 6-1296цс15 та у постанову Верховного Суду від 14.01.2019 року у справі №751/4312/16-ц, відповідно до яких виходячи з аналізу статті 185 СК України додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів, у зв`язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат. При цьому, суд також врахував ті обставини, що з відповідачем не було погоджено питання та досягнення з ним домовленостей з боку позивачки щодо понесених нею додаткових витрат на дитину. Відповідно до ст.196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. Доказів, які б підтверджували розмір доходів відповідача позивач не надає. При цьому, судом враховується матеріальний стан відповідача. Відповідно до ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. За ст.141 СК України (далі по тексту - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Згідно зі ст.180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Відповідно до ст.27 Конвенції про захист прав дитини, батько (- ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. За ст.18 Конвенції про захист прав дитини суд повинен докласти всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Отже, судом встановлено, що витрати, які позивачка просить стягнути з відповідача на свою користь, понесені при звичайному способі життя, але не викликані особливими обставинами, а відтак не є додатковими витратами у розумінні положень ст.185 СК України. Оскільки під час розгляду справи відповідач визнав позов частково і таке визнання позову не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення позову. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 13 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Головуючий: Судді: