Постанова 4824 № 752/401/16-ц

справа № 752/401/16-ц головуючий у суді І інстанції Плахотнюк К.Г провадження № 22-ц/824/6707/2020 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 липня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Київ від 20 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про захист прав споживача та стягнення коштів, В С Т А Н О В И В: У січні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк») про захист прав споживача та стягнення коштів. На обґрунтування позовних вимог вказувала, що з 03 травня 2012 року позивач працювала за сумісництвом в Дитячій клінічній лікарні № 6 Шевченківського району м. Києва на посаді рентген - лаборанта. Вказаний заклад охорони здоров`я, на той час, мав укладений з ПАТ КБ «Приватбанк» договір № 250377 від 02 лютого 2004 року про розрахунково - касове обслуговування підприємства по видачі заробітної плати з використанням платіжних карток. 05 червня 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» на виконання договору № 250377 від 02 лютого 2004 року, видав позивачу платіжну картку № НОМЕР_1 , на яку роботодавець перераховував заробітну плату. Починаючи з червня 2012 року, ОСОБА_1 виявила списання коштів із зарплатного рахунку у розмірі 50 % від нарахованої заробітної плати. За 2012 рік відповідачем було списано 2 245, 16 грн. Зазначені дії ПАТ КБ «Приватбанк» були оскаржені в судовому порядку. В процесі розгляду справи позивач дізналася, що кошти списуються в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, який був укладений між нею та Банком у 2005 році на підставі її ж заяви № DNH4KS50610079. ПАТ КБ «Приватбанк» у якості заперечень зазначено, що підписавши заяву, позивачка погодилася на застосування до їх правовідносин положень «Умов надання споживчого кредиту фізичних особам». Відповідно до п. 3.2.5 цих Умов, позичальник доручає банку списувати кошти із всіх своїх поточних рахунків у валюті кредиту або у валюті, відмінній від валюти кредиту, при наявності на них необхідної суми коштів, не наданих у кредит, у межах сум, які підлягають сплаті банку за заявою та цими Умовами, при настанні строків платежів (здійснювати договірне списання). У задоволенні зазначеного її позову судом було відмовлено, оскільки Умови були чинними на той час, однак списання коштів з карткового рахунку припинилося. У 2014 році відповідач ПАТ КБ «Приватбанк» знову почав списувати кошти з карткового рахунку позивача в розмірі 50 % від заробітної плати. На її звернення від 31 липня 2014 року, у серпні 2014 року ОСОБА_1 отримала лист № 20.1.0.0.0/7-20140731/3665, яким було її повідомлено, що 20.10.2014 року укладено Кредитно - заставний договір, що складається із Заяви позичальника, Умов та правил надання банківських послуг, що розташовані на офіційному сайті ПАТ КБ «Приватбанк» та тарифів. Банк повідомив, що позивачку було ознайомлено з умовами Кредитно - заставного договору, про що свідчив її ж підпис на Заяві, а також про те, що на підставі погоджених нею Умов кошти з її карткового рахунку будуть автоматично списуватися до повного погашення заборгованості. ОСОБА_1 указані обставини не визнала, вважає, що з її зарплатного рахунку кошти стягуються безпідставно, тому звернулась за захистом свого порушеного права до суду та просила відновити її порушене право шляхом стягнення на її користь безпідставно стягнених коштів та зобов`язати відповідача припинити порушення її прав. Рішенням Голосіївського районного суду міста Київ від 20 січня 2020 року позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживача та стягнення коштів залишено без задоволення. Не погоджуючись із указаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просила оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позову в частині стягнення з відповідача на її користь грошових коштів. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, погодився з доводами відповідача та відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що списання коштів із зарплатної картки позивача має місце на підставі договору від 05 червня 2012 року, який є чинним. Позивачка вважає такий висновок суду помилковим, оскільки умовами договору банківського обслуговування від 05 червня 2012 року не передбачено, що Банк має право на безакцептне списання з картрахунку в межах залишку на картрахунку суми грошового зобов`язання за іншими договорами клієнта. Тому, вважає, що суд дійшов невірного висновку, що Банк правомірно здійснював списання коштів у рахунок інших зобов`язань позивача перед ПАТ КБ «ПриватБанк» за іншим договором № DNH4KS50610079 від 21.10.2005 року. Оскільки в частині відмови у задоволені позовних вимог про зобов`язання відповідача припинити автоматичне списання грошових коштів з карткового рахунку позивачки ОСОБА_1 не оскаржує, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду. У поданому відзиві на апеляційну скаргу, представник АТ КБ «Приватбанк» Стадніков Д.В. зазначає, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджено обставини справи та прийнято законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову. Оскільки ОСОБА_2 мала невиконані зобов`язання перед ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором № DNH4KS50610079 від 21.10.2005 року, представник банку зазначає, що банком правомірно було здійснено списання коштів з її карткового (зарплатного) рахунку, тому як умовами договору від 05.06.2012 року передбачено списання коштів із указаних підстав. Враховуючи наведене відповідач просив апеляційну скаргу відхилити, оскаржуване рішення залишити без змін. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представники відповідача в судове засідання не з`явився, у відзиві на апеляційну скаргу просив розглядати апеляційну скаргу у відсутність представника АТ КБ "ПриватБанк". Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися у судове засідання на підставі частини 2 статті 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині стягнення грошових сум, суд першої інстанції виходив із того, що під час укладення договору із відповідачем ОСОБА_1 була ознайомлена з Умовами та Правилами надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», Тарифами банку, та своїм підписом підтвердила факт отримання повної інформації щодо умов кредитування, якими передбачено згоду на списання банком коштів з її рахунку (договірне списання). Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Як убачається із матеріалів справи, 21.10.2005 року позивачем було підписано Заяву позичальника № DNH4KS50610079, відповідно до якої вона звернулась до ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", про надання їй строкового кредиту у сумі 6452,96 грн строком на 42 місяці, а саме по 20.04.2009 року зі сплатою відсотків у сумі 2,09% у місяць. 05.06.2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» був укладений також договір про надання банківських послуг шляхом підписання Анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у Приватбанк. У розділі указаної Анкети-заяви щодо виду оформлення платіжної картки, яку бажала оформити заявниця, відмітки щодо виду картки відсутні. ОСОБА_1 указує, що отримала зарплатну картку за вказаною угодою, відповідачем указана обставина не спростована, отже є визнаною сторонами та в силу ч. 1 ст. 82 ЦПК України не підлягає доведенню. Як убачається зі змісту Анкети-заяви, ОСОБА_1 погодилась, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами становить між нею та Банком договір про надання банківських послуг. Клієнт ознайомилась та погодилась з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані їй у письмовому вигляді. Умови та Правила надання банківських послуг розміщені на офіційному сайті ПриватБанку. Клієнт зобов`язалася виконувати вимоги Умов і Правил надання банківських послуг, а також регулярно ознайомлюватися з їх змінами на сайті ПриватБанку. Частиною першою статті 1066 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за договором банківського рахунку банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка. Відповідно до частини третьої статті 1066 ЦК України банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Згідно з частиною другою статті 1071 ЦК України грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом. Відповідно до пункту 1.38 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів» списання договірне - списання банком з рахунка клієнта коштів без подання клієнтом платіжного доручення, що здійснюється банком у порядку, передбаченому в договорі, укладеному між ним і клієнтом, або згідно з умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку. Платник при укладенні договорів із банком має право передбачити договірне списання грошей із своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб (пункт 26.1 статті 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів»). Згідно з пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (далі - Інструкція), кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції. Банк обумовлює своє право на здійснення договірного списання за дорученням платника з його рахунку в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг (пункт 6.1 Інструкції). Згідно з пунктом 6.4 Інструкції договір має містити інформацію, яка потрібна для належного виконання банком доручення платника, зокрема: умови, за якими банк повинен здійснити (здійснювати) договірне списання; номер рахунку платника, з якого має здійснюватися договірне списання; назву отримувача; номер і дату договору з отримувачем, яким передбачене право отримувача на договірне списання коштів з рахунку платника; перелік документів, які отримувач має надати банку, що обслуговує платника (якщо вони передбачені в договорі). Якщо кредитором за договором є банк, що обслуговує платника, то право цього банку на здійснення договірного списання передбачається в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг. Договір може містити інформацію, яка потрібна банку для списання ним коштів з рахунку платника. Банк, що обслуговує платника, здійснюючи на підставі договору банківського рахунку або іншого договору про надання банківських послуг договірне списання коштів з рахунку платника, оформляє меморіальний ордер, у реквізиті «Призначення платежу» якого зазначає номер, дату договору, яким передбачено можливість застосування договірного списання (пункт 6.5 Інструкції). Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Вимога укладання договору банківського рахунку під час відкриття банком рахунку клієнту регламентується чинним законодавством та нормативно-правовими актами Національного банку України. Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Згідно з частиною першою статті 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Відповідно до пункту 2 статті 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини між фізичною та юридичною особою. Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Згідно з частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розробляє підприємець (в даному випадку ПАТ КБ «Приватбанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, то вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку з чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Звертаючись до суду із позовом, позивач ОСОБА_1 просила стягнути з ПАТ КБ «Приватбанк» на її користь 16 008, 17 грн, зобов`язати відповідача припинити автоматичне списання з її карткового рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в ПАТ КБ «Приватбанк» коштів в рахунок погашення простроченої заборгованості. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12.06.2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15.09.2015 року, задоволено позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», згідно з яким визнано недійсними положення кредитно - заставного договору № DNH4KS50610079, укладеного між нею та банком 21 жовтня 2005 року, які передбачають, що запропоновані банком Умови надання споживчого кредиту фізичним особам є складовою кредитно - заставного договору та їх положення застосовуються для визначення прав і обов`язків сторін цього договору. У вказаному судовому рішенні судом встановлено обставину, що підписуючи заяву позичальника №DNH4KS50610079 від 21.10.2015 року позичальник ОСОБА_1 не підписувала Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, тому положення цих умов не є складовою частиною кредитно-заставного договору. Заперечуючи проти позову, ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначило, що списання коштів із зарплатної картки ОСОБА_1 має місце на підставі договору від 05 червня 2012 року, який є чинним. При цьому, відповідачем не надано доказів укладення письмової угоди щодо порядку списання банком з зарплатного рахунку позивачки (оформленого на підставі анкети-заяви від 05.06.2012 року) заборгованості за іншими зобов`язаннями. Апеляційний суд вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (21.10.2005 року, 05.06.2012 року) до моменту здійснення списання коштів з рахунку позивача (період з січня 2014 року по грудень 2015 року), звернення до суду із вказаним позовом (у січні 2016 року), тобто банк міг додати, як до своєї позовної заяви, так і до заперечень на позов ОСОБА_1 витяги з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для нього. Колегія суддів вважає, що витяги з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку, які містяться в матеріалах даної справи, не визнаються позивачкою та не містять її підпису, а тому їх не можна розцінювати як частину договору, укладеного між сторонами 05.06.2012 року, шляхом підписання відповідних заяв. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді права та обов`язки сторін за договором, інші ніж передбачені анкетою-заявою. Заперечення відповідача про те, що позивачка була ознайомлена з Умовами та Правилами надання банківських послуг в ПриватБанку, як невід`ємними частинами, укладених між сторонами договорів не можна визнати обґрунтованими, оскільки не надано підтверджень про конкретні запропоновані позивачу Умови та Правила банківських послуг, а у заяві ОСОБА_1 умови щодо права Банку, в тому числі на договірне списання, відсутні. Тому надані відповідачем витяги з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного договору, яка узгоджена сторонами, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договорів з ОСОБА_1 ПАТ КБ «ПриватБанк» дотрималось вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII, про повідомлення споживача про умови кредитування та/або надання банківських послуг та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими Банк. Подібні висновки про застосування норм права викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19); Верховного Суду України від 11 березня 2015 року в справі № 6-16цс15, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2019 року в справі №285/3013/16. Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції неправильно застосував положення статей 626, 628, 638, 1055, 1066, 1071 ЦК України, статті 26 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення. З урахуванням зазначеного колегія суддів дійшла висновку про безпідставне списання відповідачем коштів із карткового рахунку ОСОБА_1 в загальному розмірі 16008,17 грн та невідповідність дій відповідача в цій частині вимогам закону та умовам укладеного договору, що в силу положень статті 1073 ЦК України покладає на АТ КБ «Приватбанк» обов`язок негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта. На підтвердження розміру заявлених до стягнення сум позивачкою надані сформовані відповідачем виписки по картці/рахунку НОМЕР_1 і додаткових рахунках договору за період з 01.01.2014 року по 08.12.2015 року, згідно з якою було здійснено автоматичне списання грошей для погашення простроченої заборгованості по карті на суму 13660 грн згідно із розрахунком позивачки (а.с. 102) (за розрахунком апеляційного суду 13765,98грн), та за період з 01.01.2012 року по 31.12.2012 року на суму 2245,17 грн. Загальний розмір відповідає заявленій до стягнення сумі 16008,17 грн. Заперечуючи проти позову в суді першої інстанції відповідачем не було спростовано розмір заборгованості, але було заявлено про застосування строку позовної давності, оскільки з цим позовом позивач звернулась у січні 2016 року, а списання коштів відповідачем здійснювалось починаючи з 2012 року. У запереченнях на відзив позивачкою указано, що лише частина коштів у сумі 2245,16 грн, які вона просить стягнути у судовому порядку, були безпідставно списані у період з червня по жовтень 2012 року, тобто поза межами трирічного строку до звернення з цим позовом до суду. Однак нею пропущений цей строк з поважних причин, оскільки з моменту виявлення порушення своїх прав позивачка неодноразово зверталась як до відповідача для вирішення спору у досудовому порядку, так і до суду за захистом свого порушеного права, зокрема з позовом про визнання недійсними положень правочину, на підставі яких відповідачем здійснювались неправомірні списання коштів з її зарплатного рахунку. Враховуючи наведене просила суд визнати поважними причини пропущення позовної давності та захистити її порушене право. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Відповідно до ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 2-5 указаної статті). Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Правила про позовну давність передбачають право на позов в матеріальному сенсі. Якщо особі належить цивільне право, і це право порушено, то вона вправі здійснити своє право в примусовому порядку, проти волі зобов`язаної особи, шляхом звернення до національного суду або до іншого компетентного органу. В той же час Європейський Суд з прав людини, тлумачачи поняття строку позовної давності, розкриває його й з іншого боку, а саме: як передбачене законом право правопорушника уникнути від переслідування або притягнення до суду за спливом визначеного строку після скоєння правопорушення. Строки давності, які характерні для національних правових систем держав-учасників виконують декілька цілей, в числі яких, - забезпечення правової визначеності та остаточності, попередження порушення прав осіб, які могли би бути зменшені, якщо б суди розглядали їх справи на основі доказів, що могли би бути неповними за спливом часу (див. п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Колегія апеляційного суду вважає заяву відповідача, подану до суду першої інстанції обґрунтованою в частині перевірки дотримання строку позовної давності лише щодо вимог про повернення безпідставно списаних коштів у 2012 році, решту вимог заявлено з дотриманням строків позовної давності. Надаючи оцінку причинам, за яких позивачка звернулась до суду з пропуском строку позовної давності, колегія апеляційного суду вважає їх поважними враховуючи наступне. Виявивши порушення свого права у 2012 році щодо володіння майном, яким є грошові кошти у виді заробітної плати, позивачка відразу почала вчиняти дії, які свідчать про наявність у неї намагання відновити порушення свого права: звернення до суд з позовом; звернення до відповідача про врегулювання спору в досудовому порядку. Так, позивачка зверталась до суду з позовом до відповідача про захист прав споживачів, стягнення грошових коштів та моральної шкоди. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 05.06.2013 року їй було відмовлено у стягненні коштів з тих підстав, що умовами укладеного 21.10.2005 року передбачено право списання банком коштів із всіх поточних рахунків позивачки у цьому банку. Разом з тим, рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12.06.2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 15.09.2015 року, було задоволено її позовні вимоги про визнання недійсним положень кредитно-заставного договору № DNH4KS50610079, укладеного між нею та банком 21 жовтня 2005 року, які передбачають, що запропоновані банком Умови надання споживчого кредиту фізичним особам є складовою кредитно - заставного договору та їх положення застосовуються для визначення прав і обов`язків сторін цього договору, зокрема в частині права банку на списання грошових коштів з усіх рахунків позивачки без її розпорядження. Таким чином, з часу виявлення порушеного права позивачка намагається захистити своє порушене право. Навіть після визнання судовим рішенням неправомірних дій банку щодо списання з її зарплатного рахунку грошових коштів без її розпорядження банк зобов`язаний був в силу в силу положень статті 1073 ЦК України негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта. Позивачка, як слабша сторона у відповідних правовідносинах вчинила всі залежні від неї дії для відновлення свого права та мала обґрунтовані сподівання щодо виконання відповідачем норм законодавства та судового рішення. Колегія апеляційного суду також враховує, що передбачені законодавством способу захисту порушеного права шляхом позасудового врегулювання спору з ініціативи позивачки не дали результату, а захист порушеного права в суді виявився тривалим у часі, що призвело до пропуску позовної давності. Отже, колегією встановлені обставини, які утруднювали своєчасне подання цього позову. Колегією суддів також враховано, що позивачка не ставить вимогу про стягнення неустойки чи компенсаційних витрат, а вимагає повернути лише її грошові кошти, які були зараховані її роботодавцем як заробітна плата. Заперечень між сторонами цього спору щодо неповноти доказів за спливом часу не встановлено. Враховуючи наведене колегія апеляційного суду дійшла висновку про визнання причин пропуску позовної давності поважними та наявності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 16008,17 грн на її користь із відповідача. Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм права. Рішення Голосіївського районного суду міста Київ від 20.01.2020 року в частині відмови у позові щодо зобов`язанні відповідача припинити автоматичне списання з карткового рахунку позивача коштів у рахунок погашення простроченої заборгованості не було оскаржене до апеляційного суду та не було предметом перевірки апеляційного суду. Відповідно до частини 6 та 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За подання позовної заяви майнового характеру фізичною особою у січні 2016 року справлявся судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати, яка складала 1378 грн. Тому розмір судового збору, що підлягав сплаті за подання цього позову склав 551,20 грн, а за подання апеляційної скарги - 826,80 грн. Таким чином, з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1378,00 грн. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду міста Київ від 20 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про захист прав споживача та стягнення коштів задовольнити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 16008,17 грн (шістнадцять тисяч вісім гривень сімнадцять копійок) безпідставно списаних коштів з банківського рахунку. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (ЄДРПОУ 14360570) на користь держави судовий збір в розмірі 1378 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 3 серпня 2020 року. Суддя-доповідач Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба