Постанова КАС ВС № 420/3327/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 серпня 2020 року м. Київ справа № 420/3327/19 адміністративне провадження № К/9901/9871/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Дашутіна І.В., суддів: Шишова О.О., Яковенка М.М., розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2020 у складі колегії суддів: Шляхтицького О.І. (головуючого), Семенюка Г.В., Домусчі С.Д. у справі №420/3327/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 97 від 23.05.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати вчинити певні дії, - ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

1. ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просила: - визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №97 від 23.05.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.07.2019, в позові відмовлено. 2.1. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2020 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про визнання протиправним наказу ГУ ДМС України в Одеській області № 97 від 23.05.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту - скасовано. Ухвалено в цій частині нову постанову, якою визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС в Одеській області № 97 від 23.05.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 липня 2019 року у справі № 420/3327/19 - залишено без змін.

3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено: 3.1. ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, уродженкою м. Нижньовартовськ РФ, за національністю татарка, віросповідання - іслам сунітського толку, з 2006 року у шлюбі (чоловік ОСОБА_2 ). 3.2. 02.07.2018 ОСОБА_1 звернулась до ГУ ДМСУ з заявою про надання їй статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши що на території Росії вона може переслідуватись через діяльність чоловіка, який є журналістом, громадським діячем, правозахисником. Відносно нього було порушені кримінальні справи, силовиками проводились обшуки. Проти неї також велась кримінальна справа у 2011 році. 3.3. Згідно з анкетою, позивач 05.04.2014 разом із членами своєї сім`ї вибула з м. Уфа (РФ) до м. Стамбул (Туреччина), а більш ніж через рік до м.Бурса (Туреччина). В Туреччину виїхали для проживання по причині ймовірності початку репресій з боку РФ. За притулком в Туреччині не звертались. Щодо причин виїзду з країни постійного проживання зазначила, що російськими силовиками 5 разів проводились обшуки, було порушено 4 кримінальні справи проти них, одна безпосередньо проти неї. Позивачка вважала небезпечним повернення її та родини до РФ, бо може чекати ув`язнення, тортури, переслідування з боку російської влади. 3.4. За наслідками розгляду особової справи заявниці № 2018OD0087, провідним спеціалістом відділу роботи з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС М.А. Хачатрян на підставі проведеного анкетування від 05.07.2018 та співбесід від 10.07.2018, від 12.07.2018, від 17.07.2018, підготовлений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 від 17 липня 2018 року, оскільки заява є очевидно необґрунтованою, за відсутності умов, зазначених в пунктах 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". 3.5. Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області наказом № 134 від 17.07.2018, відповідно до пунктів 4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 та пунктів 4.3, 4.4. Правил наказу МВС № 649 від 07.09.2011, приймаючи до уваги письмовий висновок провідного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Хачатрян М.А., стосовно матеріалів особової справи № 2018OD0087, громадянки Російської Федерації установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовило. 3.6. Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.07.2018 № 5/1-587, позивачка отримала 20.07.2018. 3.7. Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 134 від 17 липня 2018 року «Про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивачка звернулась з позовом до суду. 3.8. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2018 року по справі № 1540/3703/18, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 134 від 17.07.2018 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Росії ОСОБА_1 . Зобов`язано ГУ ДМС України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Росії ОСОБА_1 3.9. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. Зобов`язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. 3.10. 10.04.2019 управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ №69 «Щодо повторного розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». 3.11. Розглянувши заяву та особову справу № 2018OD0087 заявниці - громадянки Російської Федерації на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стосовно якої П`ятим апеляційним адміністративним судом було прийнято рішення від 27.03.2019 за судовою справою № 1540/3703/18 щодо зобов`язання ГУДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, головний спеціаліст відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Валерія Бугакова, на підставі проведених співбесід від 21.05.2019 та від 23.05.2019 із вказаною особою та вивчення наявних матеріалів особової справи, з урахуванням актуальної ІКП, 23 травня 2019 року склала висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 3.12. 23.05.2019 управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ № 97 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». 3.13. Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 5/1-140 від 23 травня 2019 року отримано позивачкою 28 травня 2019 року. 3.14. Позивач, не погоджуючись із вказаним наказом, звернулася до суду із адміністративним позовом.

4. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції вказав, що під час перебування на Батьківщині та перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачка не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Крім цього, у квітні 2013 року розгляд кримінальної справи відносно позивачки було припинено у зв`язку із сплином терміну давності, після закінчення розгляду справи позивач протягом року проживала на території РФ, не зазначаючи при цьому жодних обмежень у доступі до загальних благ. Тому, відмовляючи позивачу у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. 4.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивач не надала органу міграційної служби обгрунтованих доказів, що зазнавала чи зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань віросповідання або політичних переконань. Натомість, суд вказав, що якщо для вирішення спірного питання про визнання особою біженцем є необхідною встановлення причини переслідування, то для вирішення питання щодо отримання додаткового захисту, наведення відповідачем причини уникнення переслідування, як підстави для відмови у наданні такого статусу, є не достатнім. Суд звернув увагу, що із пояснень позивачки вбачається побоювання застосування щодо неї такого, що принижує її гідність через переслідування за умови систематичного порушення прав людини, внаслідок особливостей релігійного сповідування у формі участі в організації "Хізб ут-Тахрір", при цьому матеріали справи не містять переконливих доказів щодо відсутності таких побоювань зі сторони позивачки. Також суд звернув увагу на Коментар громадської організації "Десяте квітня" від 18.07.2018, відповідно до змісту якого громадська організація, врахувавши загальнодоступну інформацію щодо країни походження та правовий стан позивачки, дійшла висновку, що у разі повернення до РФ буде існувати загроза життю, безпеці, побоювання застосування щодо неї смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Водночас суд зазначив, що у рішенні Одеського окружного адміністративного суду та постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду у адміністративній справі № 1540/3703/18, містяться висновки, що заява позивачки не є очевидно необґрунтованою та наявність ознак переслідування, у тому числі через політичні переконання. Апеляційний суд зауважив, що хоча цей факт не мав вирішального значення при вирішенні спірного питання щодо надання статусу біженця, з огляду на беззаперечні обставини відсутності факту переслідування за релігійними та політичними мотивами, проте у питанні щодо надання додаткового захисту він є доречним та важливим. Тому, суд дійшов висновку, що спірний наказ № 97 від 23.05.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та зобов`язав ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

5. Відповідач звернувся із касаційною скаргою, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

6. Касаційна скарга аргументована неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права, зокрема, приписів ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Вказує, що судом апеляційної інстанції не враховано, що позивач не надала жодних обгрунтованих підстав для визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та порушила встановлений ч.1 ст. 5 Закону № 3671-VІ 5-денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою. Натомість, органом міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VІ та встановлено, що позивачка не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

7. Позивач правом подачі відзиву на касаційну скаргу відповідача не скористався.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

8. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VІ).

9. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

10. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону 3671-VІ додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

11. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

12. Відповідно до частини 5 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

13. Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

14. Згідно з частиною першою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

15. Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17. Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04/ЄС заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

18. Поряд з цим, відповідно до пункту 37 Настанов із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (видання 1992 року; далі - Настанови) для надання статусу біженця, у першу чергу, є важливою оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

19. Пункти 45, 66 Настанови передбачає, що особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб уважатися біженцем, особа повинна надати докази повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

20. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, у першу чергу, самим заявником і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Настанов).

21. При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

22. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

23. Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

24. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

25. Як встановлено судами попередніх інстанцій, з матеріалів особової справи позивачки №2018OD0087 вбачається, що причиною її виїзду з країни громадянської належності стало можливе кримінальне переслідування на території Російської Федерації через її участь в забороненій на території РФ партії «Хізб ут-Тахрір». Позивачка не бажає повертатися до країни громадянської належності через бажання уникнути ймовірного покарання у вигляді позбавлення волі, яке може бути призначено їй на Батьківщині.

26. Вищевказані підстави для надання захисту в Україні були предметом розгляду органами міграційної служби під час первинного звернення позивачки за захистом 03.07.2018 року і оцінка цим доводам була надана судом першої та апеляційної інстанцій у справі №1540/3703/18, під час оскарження позивачкою рішення ГУ ДМС в Одеській області №134 від 17.07.2018 року.

27. При повторному розгляді заяви позивачки про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем було встановлено, що в квітні 2013 року розгляд кримінальної справи, яка була порушена у відношенні до заявниці, було припинено у зв`язку із сплином терміну давності. Після припинення розгляду кримінальної справи щодо заявниці вона протягом року проживала на території Російської Федерації, не зазнаючи при цьому жодних обмежень в доступі до загальних благ, комунікацій та всіх необхідних ресурсів. Заявниця мала вільний доступ до державних та комерційних установ на території країни громадянської належності. Фігурант також повідомила, що її права щодо отримання медичних послуг не обмежувалися на Батьківщині. Шукач захисту пояснила, що змогла в 2014 році безперешкодно оформити паспортний документ для виїзду за кордон на території РФ, а в подальшому здійснили легальний виїзд за межі РФ через те, що на момент даних обставин кримінальна справа стосовно неї була закрита, однак вона наразі не володіє ситуацією і посилається на репресії стосовно знайомих їй осіб. У свою чергу, вона не має жодної наявної достовірної інформації стосовно порушення будь-якої кримінальної справи щодо неї на Батьківщині; на момент виїзду за межі країни походження стосовно фігуранта не було порушено кримінальної справи. Крім цього, особа не володіє жодною інформацією щодо її розшуку на території Російської Федерації. Також, вона не перебуває наразі в офіційному національному чи міжнародному розшуку на території РФ. Заявниця не була ув`язнена на Батьківщині, стосовно неї не було винесено обвинувального акту. Ані заявниця, ані її чоловік не і перебувають в переліку фізичних осіб, стосовно яких містяться відомості щодо причетності до екстремістської діяльності чи тероризму. За матеріалами особової справи, шукач захисту не зазнавала офіційних арештів чи затримань. Так, шукач захисту безперешкодно виїхала за межі Російської Федерації у 2014 році. Крім оформлення власного паспортного документу у 2014 році на території країни громадянської належності, фігурантом було оформлено паспортні документи неповнолітніх дітей, одному з яких було оформлено такий документ на території Туреччини в офіційному представництві Російської Федерації. Також, в 2014 році одному з дітей було оформлено свідоцтво про народження на території Туреччини в офіційному представництві країни громадянської належності. У зв`язку з даними процедурами у заявниці не виникало жодних проблем. Зазначене підтверджується висновком міграційного органу від 23.05.2019 та протоколом співбесіди від 21.05.2019 року.

28. Судами також встановлено, що під час повторного розгляду заяви позивачки було з`ясовано, що у заявниці знаходиться національний паспорт, який вона не бажає долучати до матеріалів особової справи. При цьому, особа посилається на те, що такої необхідності не виникало при подачі заяви до управління. Зазначене зафіксоване в протоколі співбесіди від 21.05.2019 року та в додатковому протоколі співбесіди від 23.05.2019 року.

29. Як зазначено судами, переслідування позивача за релігійними мотивами проявлялося у порушенні кримінальної справи проти неї. Проте, з її слів можна підтвердити, що звинувачення полягали у факті членства особи у забороненій партії на території країни громадянської належності відповідно до національного законодавства, що підтверджується додатковим протоколом співбесіди. Таким чином, зазначене спростовує переслідування як представника мусульманства. Тобто заборона діяльності партії «Хізб ут-Тахрір» на території Російської Федерації не є забороною ісламу або переслідуванням послідовників зазначеної течії.

30. Доводи позивача про те, що вона може зазнати переслідування на території Російської Федерації за політичними переконаннями, оскільки вона займалась громадською або політичною діяльністю, жодним чином не підтверджуються. Також, позивачка не має окремих стійких політичних поглядів чи переконань, що підтверджується протоколом співбесіди від 21.05.2019 року.

31. Матеріалами особової справи встановлено, що позивачка на території громадянської належності не зазначала переслідувань за ознаками раси, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також, ОСОБА_1 ніколи не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.

32. Тому, судом першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що як під час перебування на Батьківщині та перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачка не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме - в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім цього, позивачем не наведено обгрунтованих підстав для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, визначених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, зокрема доказів існування загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

33. Разом з тим, колегія суддів наголошує, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

34. Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27 січня 2020 року у справі №815/1563/17 (адміністративне провадження №К/9901/4197/17).

35. Крім цього, слід враховувати, що згідно п. 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

36. Натомість, як встановлено судами, 07.08.2016 позивач разом зі своїми неповнолітніми дітьми виїхала з міста Стамбул (Туреччина) до міста Київ (Україна). Після 3 місяців перебування в м.Київ, вона разом з чоловіком та дітьми вибула до м. Одеси. Лише 03.07.2018 (майже через 2 роки) позивач звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області, чим порушила встановлений ч.1 ст. 5 Закону 5-денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою.

37. Колегія суддів враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

38. Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.

39. Поряд з цим, знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги про те, що чинним законодавством не передбачено окремої процедури розгляду заяви чи оформлення окремого висновку щодо прийняття рішення про оформлення чи відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особи такою, яка потребує додаткового захисту. Натомість, під час розгляду заяви орган міграційної служби одночасно досліджує наявність чи відсутність підстав, як для прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання особи біженцем, так і для визнання особою, що потребує додаткового захисту.

40. Враховуючи, що органом міграційної служби не встановлено обгрунтованих обставин, які б давали підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на встановлені обставини судами попередніх інстанцій та зазначене правове регулювання, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

41. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції підтвердилися під час розгляду касаційної скарги.

42. Відтак, судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

43. Відповідно до частини першої статті 352 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

44. Таким чином, касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області слід задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а постанову суд першої інстанції - залишити в силі.

45. Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

46. Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити.

47. Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2020 - скасувати.

48. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.07.2019 у справі №420/3327/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 97 від 23.05.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати вчинити певні дії - залишити в силі.

49. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Cуддя-доповідач І.В. Дашутін Судді О.О. Шишов М.М. Яковенко