Постанова 4857 № 380/4401/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 серпня 2020 рокуЛьвівСправа № 380/4401/20 пров. № А/857/7373/20 Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі: головуючого судді Ніколіна В.В. суддів Пліша М.А., Старунського Д.М. за участі секретаря судового засідання Кітраль Х.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року з питань забезпечення позову (суддя Карп`як О.О., м. Львів) у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання незаконною та скасування постанови про накладення штрафу,- ВСТАНОВИЛА: Фізична особа підприємець ОСОБА_1 в червні 2020 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 24.02.2020 №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС. Одночасно з позовною заявою позивачем подано до суду заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваної постанови Головного управління Держпраці у Львівській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 24.02.2020 №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС. В обґрунтування заяви наводились аргументи стосовно того, що спірна постанова, у розумінні «Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509 (далі Порядок №509), є виконавчим документом, примусове виконання якого здійснюється органами державної виконавчої служби, які, у разі відкриття виконавчого провадження, накладають арешт на кошти, банківські рахунки і майно боржника й це, в свою чергу, призведе до завдання значної шкоди правам та охоронюваним законом інтересам позивача, зумовить зупинення діяльності останнього, розрахунків позивача із контрагентами, сплати податків та інших обов`язкових зборів, спричинить невиплату заробітної плати особам, які працюють у заявника. Вказує заявник і на те, що спірна постанова відповідача є незаконною та порушує його права, при цьому, у разі незабезпечення позову ефективний захист або поновлення прав, на захист яких спрямовано даний позов, буде ускладнений або неможливий. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року у справі №380/4401/20 в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити. Апеляційна скарга обґрунтована незгодою з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для забезпечення позову у цій справі. Обґрунтовуючи підстави для забезпечення позову, заявник апеляційної скарги фактично посилається на ті обставини, які зазначені ним у поданій до суду першої інстанції заяві про забезпечення позову. Позивач наполягає, що невжиття заходу забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист та поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів апелянта, за захистом яких він звернувся до суду. Також позивачем долучено до матеріалів справи постанову про відкриття виконавчого провадження від 09.07.2020 ВП №62511935 про стягнення з ОСОБА_1 штрафу в розмірі 250380 грн. згідно постанови від 24.02.2020 №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС та виконавчого збору в розмірі 25038 грн.; постанову про арешт майна від 09.07.2020 ВП №62511935 про накладення арешту на все майно, яке належить ОСОБА_1 , а також постанову про арешт коштів боржника від 16.07.2020 ВП №62511935. Відповідач у письмовому відзиві на апеляційну скаргу вважає рішення суду першої інстанції обґрунтованим, прийнятим з врахуванням всіх обставини справи та таким, що відповідає нормам матеріального та процесуального права. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Також, від Головного управління Держпраці у Львівській області надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на інший час у зв`язку із карантинними обмеженнями, що введені на території України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Розглянувши вказане клопотання, суд апеляційної інстанції вважає, що таке не підлягає задоволенню, оскільки поверхневі та загальні покликання суб`єктом владних повноважень на умови карантину не можуть вважатися достатньою підставою для відкладення розгляду справи. Також відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін (їх представників). Водночас, будь-яких нових доказів або обставин по справі останнім не наведено, клопотань про їх витребування/долучення тощо останнім не заявлено. В протилежному випадку відкладення розгляду справи без пошуку реальних можливостей здійснювати правосуддя в умовах карантину може бути розцінено як самоусунення від виконання обов`язку по здійсненню розгляду справи. Додатково суд апеляційної інстанції враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи зобов`язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; 4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки суду, а й учасників справи. Так, Європейський суд з прав людини (далі - Суд) в рішенні від 07.07.1989р. у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Також колегія суддів враховує, що на період вжитих Урядом України карантинних заходів Восьмим апеляційним адміністративним судом забезпечено доступ учасників справи до суду, в тому числі і шляхом надіслання та приймання процесуальних документів пов`язаних з розглядом справи (в тому числі і письмових пояснень, доказів тощо) засобами електронного зв`язку, про що повідомлено на офіційному сайті суду. Надходження від відповідача вказаного клопотання в період дії карантинних заходів вказує на процесуальну можливість відповідача доступу до суду, шляхом подання засобами, як поштового так і електронного зв`язку будь-яких пояснень міркувань та доводів на адресу суду. Таким чином, у сторін була процесуальна можливість прийняти участь у розгляді даної справи шляхом проведення судового засідання в порядку відеоконференції та висловлення своєї позиції як в усній так і у письмовій формі, шляхом надіслання на поштову чи електронну адресу суду. Проте, сторона відповідача не зважаючи на широкий обсяг прав, наданих їм щодо забезпечення процесуальні можливості доступу до суду такими правами не скористалася без поважних причин. З огляду на приведені обставини справи, апеляційний суд вважає, що відкладення розгляду справи є необґрунтованим та таким, що призводить до безпідставного затягування розгляду справи, порушення права на доступ до суду, правової невизначеності судового рішення, ухваленого судом першої інстанції та порушення судом апеляційної інстанції процесуальних норм щодо граничних строків розгляду апеляційних скарг. Відтак, розгляд вказаної справи здійснюється судом з урахуванням наявних матеріалів справи, що зібрані судами попередніх інстанцій. Учасники справи, в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому, апеляційний суд, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності учасників справи, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд першої інстанції в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовив з тих підстав, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження своїх доводів та не доведено обставини, які б вказували, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам, колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Забезпечення позову це надання позивачеві тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини до їх вирішення, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбаченому законом. Так, у відповідності з частинами першою, другою, четвертою статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. Подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову. Підстави забезпечення позову, передбачені частиною другої статті 150 КАС України, є оціночними, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти. Види забезпечення позову визначає стаття 151 КАС України, за змістом пункту 1 частини першої якої позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта. Частиною другою цієї ж статті КАС України передбачено, що суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб. Вимоги щодо змісту і форми заяви про забезпечення позову встановлює стаття 152 КАС України, у відповідності до частини першої якої така заява, серед іншого, повинна містити: предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Отже, наведеними положеннями процесуального закону передбачено конкретні умови і підстави для застосування судом заходів забезпечення позову, при цьому, суд, вирішуючи це питання, повинен враховувати інтереси усіх учасників справи, а також оцінити можливі наслідки і їх вплив на права заінтересованих осіб. Водночас, заходи забезпечення позову повинні бути нерозривно пов`язані з предметом позову і правами, про судовий захист яких іде мова, а заява, подана в порядку вказаних статей КАС України, повинна містити належні обґрунтування необхідності застосування таких процесуальних повноважень з поданням на їх підтвердження належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів. Заходи забезпечення позову застосовуються задля гарантування реального виконання в майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України. Як наслідок, уможливлюється виконання судового рішення на підставі принципу обов`язковості судових рішень, регламентованого в статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі Конвенція), пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 13 Закону України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», пункті 5 частини третьої статті КАС України, рішеннях Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справах «Рябих проти Росії» (§§ 51, 52), «Горнсбі проти Греції» (§ 40). Згідно роз`яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Колегія суддів враховує і те, що відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Своєю чергою, у рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Згідно з Рекомендацією N R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту. Відповідно ж до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Також, статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з усталеною практикою Суду (Рішення від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» [ВП], заява №22774/93, п.44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП], заява №71243/01, п.93, від 25 жовтня 2012 року). ЄСПЛ наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява №31107/96, п.58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А №296-А, п.42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява №48191/99, пп.49 - 62, від 10 травня 2007 року). Суд також нагадав, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп.69 і 73, Series A №52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A №98). У даному ж випадку, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень про накладення штрафу, який може бути сплачений добровільно (пункт 9 Порядку №509) або ж стягнутий в межах процедури примусового виконання, яку здійснюють органи державної виконавчої служби (пункт 11 Порядку №509) в порядку, встановленому Законом №1404-VIII. В той же час, за приписами частини третьої статті 56 Закону №1404-VIII, арешт на майно (кошти) боржника накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі. Зазначеним положенням статті 56 Закону №1404-VIII кореспондують абзаци перший, другий пункту 8 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 №2832/5), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за №1302/29432 (далі - Інструкція №512/5). Зокрема, абзаци перший, другий пункту 8 Інструкції №512/5 визначають, що на кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт, про що виноситься постанова виконавця. У постанові зазначається сума коштів, яка підлягає арешту, з урахуванням вимог за виконавчим документом, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця та вказуються реквізити рахунку, на якому знаходяться кошти, що підлягають арешту, або зазначається, що арешт поширюється на кошти на всіх рахунках боржника, у тому числі тих, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів. За зведеним виконавчим провадженням арешт накладається на загальну суму заборгованості за зведеним виконавчим провадженням з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. Отже, державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення. Решта ж коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою господарську діяльність, забезпечувати виконання своїх договірних та інших зобов`язань, виплачувати заробітну плату тощо. В світлі указаних вище положень правових норм Закону №1404-VIII та Інструкції №512/5, твердження апелянта про те, що внаслідок звернення спірної постанови до примусового виконання відбудеться арешт усіх коштів та/або майна фізичної особи-підприємця, як боржника у виконавчому провадженні, є хибними та не відповідають закону. Звертаючись до суду з заявою про забезпечення позову, заявник обґрунтував необхідність застосування таких заходів тим, що це призведе до негативного впливу на його господарську діяльність у вигляді неможливості, внаслідок арешту державним виконавцем коштів і майна позивача, належного виконання ним своїх договірних зобов`язань перед контрагентами, зумовить неможливість розрахунку перед працівниками позивача щодо заробітної плати, та й взагалі, може спричинити зупинку діяльності останнього. Натомість, заявник не додав до заяви жодних доказів, які б містили відомості щодо його поточних фінансових показників, обсягу оборотних коштів (активів), розміру грошових коштів, розміщених, в тому числі на банківських рахунках, інформацію про наявність або відсутність інших активів тощо. Відтак, суд позбавлений можливості встановити обставини наявності у позивача фінансових можливостей, з урахуванням суми штрафу, визначеної у спірній постанові, достатніми для нормального функціонування і здійснення господарської діяльності. До того ж, питання, пов`язані зі сплатою фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 штрафу на підставі спірної постанови Головного управління Держпраці у Львівській області, не входять до предмету доказування у даній справі, який безпосередньо пов`язаний з перевіркою дотримання відповідачем, під час їх прийняття, вимог законодавства, що, своєю чергою, не створює передумов для висновку, що невжиття заходів забезпечення даного позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, як учасника публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Насамкінець, суд апеляційної інстанції наголошує, що наслідки від незабезпечення даного позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення позивачем порушених чи оспорюваних прав або інтересів, оскільки, навіть після звернення спірної постанови до примусового виконання і відкриття виконавчого провадження, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення їх виконання в порядку, передбаченому статтею 33 Закону №1404-VIII, а в разі задоволення позову звертатись за поверненням сплачених ним (стягнутих) коштів з Державного бюджету України згідно законодавства, зокрема, відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 за №1650/24182. Вищезазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 серпня 2019 року по справі №200/3887/19-а. У межах визначеної нормативної регламентації спірних правовідносин, колегія суддів вважає, що зупинення дії постанови Головного управління Держпраці у Львівській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 24.02.2020 №ЛВ5178/894/НД/АВ/ФС, за відсутності об`єктивних та достатніх підстав вважати, що такі дії обов`язково будуть здійснені протягом розгляду даної справи, зумовить виникнення невиправданого судового втручання у діяльність суб`єкта владних повноважень, що, у свою чергу, йде у розріз з метою інституту забезпечення позову. Посилання заявника на ймовірну загрозу ускладнення або унеможливлення виконання рішення суду, ефективного захисту та поновлення порушених прав, не може бути єдиною підставою для забезпечення позову, оскільки, у разі вирішення спору на користь заявника по суті, застосовуються відповідні правові механізми, спрямовані на відновлення попереднього становища та виконання вимог законодавства. У межах розгляду даної заяви, судом не може даватись оцінка правомірності/протиправності дій та рішень відповідача, оскільки встановлення очевидності ознак їх протиправності без розгляду справи по суті, є неприпустимим, адже саме під час розгляду спору по суті, учасниками справи надаються відповідні докази на підтвердження своєї правової позиції, забезпечується принципи змагальності та рівності учасників справи. Суд апеляційної інстанції не вбачає достатніх підстав, які б вказували на необхідність забезпечення позову саме у такий спосіб та даних, які б свідчили про очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам та інтересам позивача, захист яких стане взагалі неможливим без вжиття таких заходів, або ж для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. За таких обставин, враховуючи приписи наведених положень актів національного законодавства, міжнародного права, колегія суддів дійшла висновку, що, у даному випадку, підстави для забезпечення даного позову шляхом зупинення дії спірної постанови не виникли, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність відмови в задоволенні заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про забезпечення позову. З огляду на вищевикладене, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову. Інші ж доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для забезпечення позову. У відповідності до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, апеляційна скарга є необґрунтованою, її доводи не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому, в її задоволенні необхідно відмовити, а оскаржувана ухвала підлягає залишенню без змін. Керуючись частиною третьою статті 243, 310, 312, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року з питань забезпечення позову без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий суддя В. В. Ніколін судді М. А. Пліш Д. М. Старунський Повне судове рішення складено 06 серпня 2020 року.