Постанова 4855 № 320/6916/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/6916/19 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 серпня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г. В. суддів Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В. за участю секретаря Скидан С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суд від 07 травня 2020 року у справі №320/6916/19 (розглянуто у відкритому судовому засіданні) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними та скасування наказу, В С Т А Н О В И Л А : У грудня 2018 року ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суд з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (надалі - відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії №1 Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 №246, про неуспішне проходження Петровим Дмитром Васильовичем іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; - визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 15.11.2019 №1521ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.11.2019. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішення кадрової комісії №1 Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 №246 та наказ Генерального прокурора від 15.11.2019 №1521ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 20.11.2019, є протиправними, безпідставними та такими, що прийняті не на підставі вимог чинного законодавства. Позивач наголошує, що згідно з пунктом 11 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19.09.2019 року №113-IX (надалі - Закон №113-IX) визначено, що атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур, проте, як зазначає позивач, на момент прийняття оскаржуваного рішення про неуспішне проходження ним іспиту, таких кадрових комісій Офісу Генерального прокурора не створено через відсутність такої установи, як Офіс Генерального прокурора. Тому, ОСОБА_1 переконаний, що робота кадрових комісій відбувалася поза межами правового поля, а тому їх рішення є протиправними та не могли нести жодних правових наслідків. Також стверджує, що кадровою комісією порушено встановлений порядок проведення атестації прокурорів, адже з 23.10.2019 по 05.11.2019 ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні, про що повідомив кадрову комісію відповідним листом, однак комісія не призначила дату анонімного іспиту після одужання позивача, а 04.11.2019 видала спірне рішення про його звільнення, як не прошов ший атестацію. Крім того, позивачем, у тому числі, стверджується, що станом на момент його звільнення Генеральним прокурором не видавався наказ про ліквідацію Генеральної прокуратури України. Крім того, відомості про перебування Генеральної прокуратури України в стані припинення, а також про створення Офісу Генерального прокурора були відсутні й в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Генеральним прокурором накази про скорочення штатної чисельності не видавалися. У зв`язку з цим, позивач вважає, що Генеральна прокуратура України не перебувала в стані припинення, тому вказане фактично свідчить про не настання події, з якою пов`язано можливість застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року в задоволенні адміністративного позову - відмовити. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Так, в своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що позивач перебував на лікуванні до 05.11.2019 року, а отже не міг бути присутній під час проведення іспиту. Крім того, апелянт звертає увагу, що відповідач у відзиві на позовну вимогу погодився, що рішення кадрової комісії №1 Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 року №246 прийнято передчасно. В судовому засіданні позивач та представник позивач підтримали доводи апеляційної скарги, просили скасувати рішення суду першої інстанції й прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом при винесенні рішення норм процесуального та матеріального права. Під час розгляду апеляційної скарги представник позивача звертав увагу суду апеляційної інстанції, що Генеральним прокурором не видавався наказ про ліквідацію Генеральної прокуратури України, а отже, підстави для звільнення позивача були відсутні. Крім того, позивач зазначав, що під час перебування його на лікарняному, комісією безпідставно зроблено висновок, що позивач відмовився від проходження тестового іспиту, оскільки на адресу комісії було надіслано заяву про перенесення іспиту та докази повідомлення комісії містяться в матеріалах справи. Представник відповідача заперечував проти апеляційної скарги з підстав викладених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та просив суд залишити без змін рішення першої інстанції. Так, представник відповідача в судовому засіданні зазначав, що клопотання позивача про відкладення іспиту було задоволено та відкладено на 04.11.2019 року про що було розміщено інформацію на сайті. Проте, позивач 04.11.2019 року не з`явися на іспит та не повідомив про не можливість складання іспиту, а отже, комісією правомірно прийнято рішення про не складання позивачем іспиту. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 315, статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга апелянта підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог скасуванню в частині, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 , працював в органах прокуратури з 01.11.2006 року. У зв`язку зі зміною структури та штатного розпису Генеральної прокуратури України, наказом Генерального прокурора №529-ц від 21.04.2017 року позивача було звільнено з посади заступника начальника управління міжнародно-правового співробітництва та європейської інтеграції Генеральної прокуратури України та призначено на посаду заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України (стор. 29 том І). Позивач 15.10.2019 року на підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», звернувся до Генерального прокурора із заявою про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію (стор. 30). Як вбачається з матеріалів справи, що 23.10.2019 ОСОБА_1 було госпіталізовано до Київського міського клінічного ендокринологічного центру, де останній перебував на стаціонарному лікуванні до 05.11.2019 включно, що підтверджується листком непрацездатності серії НОМЕР_1 (стор. 33 том І). Позивачем 25.10.2019 року на ім`я секретаря першої кадрової комісії Генеральної прокуратури України Толочка О.М., направлено (рекомендованим поштовим відправленням №0101042174727) заяву від 24.10.2019 року про те, що у зв`язку із перебуванням на стаціонарному лікуванні він не має змоги з`явитися на складання іспиту у формі анонімного тестування, який призначений на 23-24.10.2019 року. Одночасно із цим, позивач просив перенести іспит на іншу дату, зобов`язавшись надати листок непрацездатності після виписки з лікувального закладу. Зазначене поштове відправлення було отримане відповідачем за довіреністю 28.10.2019 року (стор. 32 том І). У подальшому, 05.11.2019 року ОСОБА_1 було виписано з лікувального закладу та видано листок непрацездатності серії НОМЕР_1 , в якому зазначено, що позивач може стати до роботи наступного дня, тобто з 06.11.2019 року. У день виписки рекомендованим поштовим відправленням №0101042183440 зазначений листок непрацездатності позивач направив на адресу відповідача. Зазначене поштове відправлення було отримане працівником адресата за довіреністю 06.11.2019 року (стор. 35 том І). Проте, 18.11.2019 року позивача викликали до відділу кадрів та повідомили, що 15.11.2019 року на підставі рішення кадрової комісії №1 Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 року №246 (стор. 38 том І) наказом Генерального прокурора №1521ц (стор. 36 том І), ОСОБА_1 з 20.11.2019 року звільнено з посади заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України від 14.10.2014 року № 1697-IV «Про прокуратуру». Вважаючи своє звільнення безпідставним та відповідне рішення кадрової комісії № 1 незаконним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач подаючи заяву про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію від 15.10.2019 року цілком і повністю був ознайомлений з умовами та процедурами проведення атестації та погодився на їх застосування. Тобто, позивач розумів наслідки неуспішного проходження одного з етапів атестації та можливе звільнення із підстав, передбачених Законом №113-IX, зокрема не прибуття на іспит. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне. Законом України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року № 1697-VII (надалі - Закон №1697-VII) визначені правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України "Про прокуратуру". Пунктом 1 частини 1 статті 16 Закону № 1697-VII встановлено, що незалежність прокурора забезпечується, зокрема, особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності. Відповідно до приписів частини 3 цієї статті, прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом. За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.07.2019 року по справі № 804/406/16, від 08.08.2019 року по справі № 813/150/16. Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначені статтею 51 Закону № 1697-VII, яка передбачає, що прокурор звільняється з посади у разі: 1) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я; 2) порушення ним вимог щодо несумісності, передбачених статтею 18 цього Закону; 3) набрання законної сили судовим рішенням про притягнення прокурора до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов`язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про запобігання корупції"; 4) неможливості переведення на іншу посаду або відсутності згоди на це у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі; 5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього; 6) припинення громадянства України або набуття громадянства іншої держави; 7) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням; 8) неможливості подальшого перебування на тимчасово вакантній посаді; 9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Колегія суддів звертає увагу на те, що даний перелік підстав викладено у Законі як вичерпний. До Закону України «Про прокуратуру», редакція якого діяла на час прийняття оскаржуваного у цій справі наказу, були внесені зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX (діє з 25 вересня 2019 року). Законом №113-ІХ , по-перше, внесені зміни до Кодексу законів про працю України шляхом доповнення статті 32 частиною п`ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус". Статтю 40 КЗпП доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42 1, частин першої, другої і третьої статті 49 2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус". По-друге, Законом № 113-ІХ внесені зміни до Закону №1697-VII «Про прокуратуру», зокрема, в тексті Закону №1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури». Статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною п`ятою такого змісту: "5. На звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження". Розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, з-поміж іншого, зупинено до 1 вересня 2021 року дію пункту 7 частини восьмої статті 8 81; пункту 6 частини першої статті 9; пункту 5 частини першої статті 11; пунктів 3 і 4 1 частини першої статті 13; частини другої статті 28; статей 29, 31, 32 - 35, 37, 38; частин четвертої, п`ятої, сьомої, восьмої статті 39; частини третьої статті 45; частин першої - восьмої, абзацу першого частини дев`ятої, частин десятої і одинадцятої статті 46; статті 47; частин першої - третьої, п`ятої - дев`ятої статті 48; частини шостої статті 49; статті 60; пунктів 3 і 5 частини другої статті 67; пункту 1 частини дев`ятої статті 71; статей 73 - 76; частин першої - третьої статті 77; статей 78, 79 Закону України "Про прокуратуру". Внормовано, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України". Згідно пунктів 6, 7 «Прикінцеві та перехідні положення» з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Пунктом 10 цього розділу Закону, встановлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації. Відповідно до пункт 19 розділу ІІ Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, що позивачем 15.10.2019 подано до Генпрокуратури заяву про переведення до Офісу Генпрокурора. Згідно із п. 11 Розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX, атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур. На виконання вимог Закону №113-IX, наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (надалі - Порядок №221). За визначенням, що міститься в пункті 1 розділу 1 Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена Розділом II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур. У відповідності до пунктів 2, 4 Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України проводиться відповідними кадровими комісіями, порядок роботи яких, перелік і склад визначаються відповідними наказами Генерального прокурора. У відповідності до пункту 194 групи 3 Графіку складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора на 23 жовтня 2019 року. Як вбачається з матеріалів справи, що 23.10.2019 року ОСОБА_1 було госпіталізовано до Київського міського клінічного ендокринологічного центру, де останній перебував на стаціонарному лікуванні до 05.11.2019 року включно, що підтверджується листком непрацездатності серії АДХ №535744 (стор. 33 том І). У відповідності до пункту 11 Порядку №221 особиста участь прокурора на всіх етапах атестації є обов`язковою. Перед кожним етапом атестації прокурор пред`являє кадровій комісії паспорт або службове посвідчення прокурора. У разі неявки прокурора для проходження відповідного етапу атестації у встановлені кадровою комісією дату, час та місце, кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Факт неявки прокурора фіксується кадровою комісією у протоколі засідання, під час якого мав відбуватися відповідний етап атестації такого прокурора. У виключних випадках, за наявності заяви, підписаної прокурором або належним чином уповноваженою ним особою (якщо сам прокурор за станом здоров`я не може її підписати або подати особисто до комісії) про перенесення дати іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, або дати іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки, або дати співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, кадрова комісія має право протягом трьох робочих днів з дня отримання такої заяви ухвалити рішення про перенесення дати складення відповідного іспиту, проведення співбесіди для такого прокурора. Заява має бути передана безпосередньо секретарю відповідної кадрової комісії не пізніше трьох днів з дати, на яку було призначено іспит, співбесіду відповідного прокурора. До заяви має бути долучена копія документу, що підтверджує інформацію про поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проходження співбесіди. У разі неможливості надати документальне підтвердження інформації про причини неявки в день подання заяви, прокурор має надати таке документальне підтвердження в день, на який комісією було перенесено проходження відповідного етапу атестації, однак до початку складення відповідного іспиту, проходження співбесіди. Якщо прокурор не надасть документальне підтвердження інформації про поважні причини його неявки до початку перенесеного складення відповідного іспиту, проходження співбесіди, комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Якщо заява прокурора подана до кадрової комісії з порушенням строку, визначеного цим пунктом, або якщо у заяві не вказані поважні причини неявки прокурора на складення відповідного іспиту, проведення співбесіди кадрова комісія ухвалює рішення про відмову у перенесенні дати та про неуспішне проходження атестації таким прокурором. Інформація про нову дату складення відповідного іспиту, проведення співбесіди для такого прокурора оприлюднюється на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора). З моменту оприлюднення відповідної інформації прокурор вважається повідомленим належним чином про нову дату проведення відповідного етапу атестації. Позивачем 25.10.2019 року на ім`я секретаря першої кадрової комісії Генеральної прокуратури України Толочка О.М., направлено (рекомендованим поштовим відправленням №0101042174727) заяву від 24.10.2019 року про те, що у зв`язку із перебуванням на стаціонарному лікуванні він не має змоги з`явитися на складання іспиту у формі анонімного тестування, який призначений на 23-24.10.2019 року. Одночасно із цим, позивач просив перенести іспит на іншу дату, зобов`язавшись надати листок непрацездатності після виписки з лікувального закладу. Зазначене поштове відправлення було отримане відповідачем за довіреністю 28.10.2019 року (стор. 32 том І). Колегія суддів звертає увагу, що позивач повідомив кадрову комісію, що з 23.09.2019 року перебуває на стаціонарному лікуванні, а отже комісія призначаючи повторний виклик позивача не врахувала заяву позивача, що є порушенням прав позивача. Суд першої інстанції приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог зазначав, що позивачем 04.11.2019 року не надано до комісії лист непрацездатності та не повідомив про причини не явки на екзамен. Колегія суддів критично ставиться до даних висновків суду першої інстанції, оскільки у відповідності до Інструкції №455, у разі лікування в стаціонарі листок непрацездатності видається лікуючим лікарем спільно із завідувачем відділення за весь період стаціонарного лікування та видається у останній день, з зазначенням дати, коли особа може приступити до роботи. Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, що 05.11.2019 року ОСОБА_1 було виписано з лікувального закладу та видано листок непрацездатності серії НОМЕР_1 , в якому зазначено, що позивач може стати до роботи наступного дня, тобто з 06.11.2019 року. У день виписки рекомендованим поштовим відправленням №0101042183440 зазначений листок непрацездатності позивач направив на адресу відповідача. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що позивачем 05 листопада 2019 року надіслано на адресу комісії заяву з додатком - лист непрацездатності серії АДХ №535744 від 05.11.2019 року, який отримано представником відповідача 06.11.2019 року, а отже позивачем дотримано вимоги пункту 11 Порядку №221 та повідомлено комісію про намір скласти іспит, а також про поважність причини не прибуття на іспит. Отже, позивач зі своє сторони вчинив дії по повідомленню комісію про перебуванню на стаціонарному лікуванні та при закінченні лікування зобов`язувався повідомити комісію про можливість складання іспиту. Проте, як свідчать матеріали справи, відповідачем, не дочекавшись листа непрацездатності позивача, прийнято рішення про перенесення іспиту на дату перебування позивача на лікуванні, чим позбавлено права позивача на складання іспиту. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить висновку, що рішення кадрової комісії №1 Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 року №246 про неуспішне проходження ОСОБА_1 іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора є передчасним та таким, що підлягає скасуванню. Так, нормативною підставою для звільнення позивача з посади та з органів прокуратури у оскаржуваному наказі №1521ц від 11.11.2019 року відповідач вказав статтю 9, пункт 2 частини 2 статті 41 Закону України «Про прокуратуру», підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Пункт 2 частини 2 статті 41 Закону України «Про прокуратуру» передбачає припинення повноважень прокурора на адміністративній посаді у разі його звільнення. За змістом підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію. Разом з тим, на думку колегії суддів, посилання в оскаржуваному наказі на п. 9 ч. 1 ст.51 Закону № 1697, як підставі для звільнення, в нормі пп.1 п.19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113, вказує на обов`язкову необхідність сукупності двох юридичних фактів для прийняття рішення про звільнення: - неподання заяви про переведення та про намір пройти атестацію; - ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення частини кількості прокурорів органу прокуратури. Застосування пункту 9 частини 1 статті 51 Закону №1698 має обов`язковою умовою наявність факту ліквідації, реорганізації, скорочення. Текстове викладення підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 у разі зміни застосованого словосполучення «на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру"» на текстовий виклад цієї норми в Законі №1697 - буде виглядати так: «прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора «у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури» і за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію». У разі, якщо б застосування підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 не потребувало наявності факту ліквідації, реорганізації або скорочення, не було б потрібним саме посилання на пункт 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697. Колегія суддів звертає увагу, що Законом № 113 фактично передбачено переведення прокурорів в разі зміни установи (органу прокуратури) внаслідок реорганізації чи ліквідації. Однак, в даному випадку ні реорганізація, ні ліквідація Генеральної прокуратури України, де був працевлаштований позивач не відбувалася. Станом на день звільнення - 15 листопада 2019 року Офіс Генерального прокурора не було утворено, Генеральна прокуратура України, в якій працював позивач, не ліквідовано, накази про скорочення штатної чисельності не видавалися. Відповідно до п. 1 наказу Генеральної прокуратури України №358 від 27 грудня 2019 року «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи. Отже, доведеними в судовому засіданні та не спростовані відповідачем є обставини відсутності реорганізації чи ліквідації юридичної особи відповідача на момент звільнення позивача. Крім того, відповідачем визнається факт відсутності скорочення штату прокурорів на час звільнення позивача з органів прокуратури. Колегія суддів наголошує, що позивач не міг бути звільнений за цією нормою без наявності юридичного факту реорганізації чи ліквідації Генеральної прокуратури України, де він був працевлаштований. Разом з тим, згідно резолютивної частини наказу Генеральної прокуратури України від 15 листопада 2019 року №1521ц, ОСОБА_1 з 20.11.2019 року звільнено з посади заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України від 14.10.2014 року № 1697-VІІ «Про прокуратуру», у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Таким чином, в наказі на звільнення не зазначено правових підстав, які слугували для звільнення позивача (не складання іспиту), оскільки станом на час звільнення не було ліквідовано чи реорганізовано орган прокуратури, в якому працював позивач. Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі по тексту також ЄСПЛ). Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" №1906-IV від 29.06.2004 р. (із змінами та доповненнями), чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. ЄСПЛ визнає звільнення працівника з роботи, у тому числі з посад публічної служби однозначним втручанням у право на повагу до приватного життя. За сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № 55480/00 та № 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, зазначалося, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). Отже, виходячи з викладеного, наказ про звільнення позивача становить втручання держави у його приватне життя і оцінюється судом крізь призму дотримання нею наступних критеріїв: 1) чи здійснювалося таке втручання на підставі закону, тобто чи мало втручання правове підґрунтя у національному законодавстві; 2) чи мало втручання у здійснення права легітимну мету; 3) чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві. За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001). Колегія суддів звертає увагу, що Генеральний прокурор не мав наданих йому Законом повноважень звільняти позивача з підстав, інших ніж визначені Законом України «Про прокуратуру», застосовуючи норми розділу «Прикінцеві і перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»; підпункт 1 пункту 19 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» міг бути застосований тільки у разі реорганізації чи ліквідації органу прокуратури чи скорочення штату прокурорів. Так, 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (набуло статусу остаточного 24 лютого 2020 року), яке стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади». ЄСПЛ визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя. Застосовані заборони мали дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та зашкодили їхній соціальній і професійній репутації, а також значною мірою вплинули на них. Заявники були звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (п. 209 рішення). ЄСПЛ вказав, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (п. 294). Аналогічно, у цій адміністративній справі звільненню позивача з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка його роботи на посаді прокурора, йому не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумної зі статусом прокурора. В той же час на підставі одного тільки факту перебування позивача на лікарняному та не можливістю скласти іспит, відповідачем прийнято рішення про звільнення позивача з посади та з органів прокуратури взагалі. А таке звільнення зазвичай передбачене національним законодавством як крайній і найбільш суворий вид дисциплінарного покарання. У своєму рішенні від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 Верховний Суд зазначив, що аналіз цього рішення ЄСПЛ (у справі «Полях та інші проти України») та встановленого в ньому порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників дає змогу дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна повинна, оскільки взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію. Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети цього Закону недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, неможливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача з другого. Аналогічно у цій адміністративній справі до позивача було застосовано механізм звільнення, який порушує конституційні принципи (стаття 19 Конституції України) та окремі конституційні права громадянина, а також конвенційне право на повагу до приватного життя; суперечить міжнародним зобов`язанням України. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, з прийняттям нового про задоволення позовних вимог позивача у повному обсязі, шляхом визнання протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 15.11.2019 року №1521ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.11.2019 року. Частиною 1 ст. 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. За змістом частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Таким чином, апеляційна скарга апелянта підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у справі про задоволення позовних вимог у повному обсязі, в рамках заявлених позовних вимог. Керуючись статями 9, 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суд від 07 травня 2020 року - скасувати та прийняти нове. Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) - задовольнити повністю. Визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії №1 Генеральної прокуратури України від 04.11.2019 №246, про неуспішне проходження Петровим Дмитром Васильовичем іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 15.11.2019 №1521ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.11.2019. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Повний текст постанови буде складено протягом п`яти днів з моменту його проголошення. Головуючий суддя Г. В. Земляна Судді: Є. І. Мєзєнцев В. В. Файдюк Повний текст постанови складено 06 серпня 2020 року.