Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 343/1530/19

Справа № 343/1530/19 Провадження № 22-ц/4808/745/20 Головуючий у 1 інстанції Тураш В. А. Суддя-доповідач Матківський ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 липня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі: головуючого Матківського Р.Й. суддів: Максюти І.О., Горейко М.Д., секретаря Маслей А. М. з участю: апелянта ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення з житлового будинку з апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_5 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 березня 2020 року, ухвалене суддею Турашем В.А., Короткий зміст позовних вимог та їх обгрунтування У липні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, у якому просив виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з будинковолодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги мотивував тим, що у 1983 році він уклав шлюб із ОСОБА_1 - відповідачкою по справі. У 1984 та 1988 роках у них народилось двоє синів - ОСОБА_6 і ОСОБА_7 . Оскільки його батьки були категорично проти проживання його колишньої дружини в їхньому будинку, тому довший час він з нею та дітьми жили на орендованій квартирі. З 1985 року він почав їздити на роботу в Сибір. У 1993 році купив, за власні кошти і без фінансової допомоги відповідачів, квартиру в АДРЕСА_2 , куди вони перейшли жити і де на даний час зареєстровані відповідачі, хоча проживають в будинку по АДРЕСА_1 , що знаходиться по АДРЕСА_1 було збудоване і належало його батькам. Батьки померли у 2000 році. Після їх смерті у 2009 році він успадкував належне їм майно. Будинковолодіння було успадковане ним на підставі рішення Долинського районного суду (справа №2 -271/2009 від 18.03.2009 року), а тому є його особистою власністю. Таким чином, на даний час йому належить на праві приватної власності будинковолодіння по АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право власності від 06.05.2009 року №22647677. Після смерті батьків він з дружиною і дітьми перейшли жити в батьківський будинок. Через постійну роботу в Росії, більшість часу в будинку він фактично не проживав, лише між вахтами. За час проживання відповідачі довели будинок та господарські споруди до жахливого стану - повного безпорядку та антисанітарії. Неодноразово вимагав від них привести будинок у нормальний цивілізований стан, хоча б такий, у якому залишили його батьки. З 2016 року сімейні відносини з відповідачкою ОСОБА_1 значно погіршились, тому рішенням Долинського районного суду від 05.03.2018 року їх шлюб було розірвано. Відповідачі п`ять разів подавали позови до нього в суд, але у трьох їм було відмовлено, а по інших двох - за їхніми заявами, суд залишав справу без розгляду. Крім того відповідачі систематично провокують з ним конфлікти, в результаті чого спільне проживання їх з ним стало неможливим. Також, за час проживання, відповідачі участі в будівництві його будинку і його фінансуванні не брали, будинок був збудований його батьками, тому власністю відповідачів не являється. Угоди про їх проживання у його будинку з ними він не укладав. Оскільки, ні власником будинку, ні земельної ділянки, на якому розташоване будинковолодіння, вони не являються, обоє зареєстровані у квартирі АДРЕСА_3 , де на даний час ніхто не проживає, є всі підстави для їх виселення. Вважає, що проживання відповідачів без реєстрації у його будинковолодінні порушує його право, як власника цього житла, вільно користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 березня 2020 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 у користуванні будинковолодінням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення із вказаного будинковолодіння ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 768,40 гривень сплаченого судового збору та 3000 гривень витрат за надання правової допомоги адвокатом згідно квитанцій. Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що позивач є власником майна житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 і в силу ст.391 ЦК України, як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, а відповідачка ОСОБА_1 , після розлучення з відповідачем втратила статус члена сім`ї. Відповідач ОСОБА_2 , після досягнення повноліття, також не являється членом його сім?ї у силу ч.1 ст. 6 СК України. Доказів, того що сторони по справі пов`язані спільним побутом, в судовому засіданні не здобуто, а сторонами не подано, а тому право відповідачів на користування чужим майном (будинковолодінням по АДРЕСА_1 ), підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України. Крім того, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірному будинковолодінні не зареєстровані, а місцем їх реєстрації є квартира за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності одному з відповідачів - ОСОБА_1 , в якій відповідачі мають можливість проживати. При цьому, задоволення даного позову, не перешкоджає відповідачам звернутися до позивача із позовом про компенсацію коштів, вкладених ними у ремонт будинку відповідно до ч.3 ст.390 ЦК України. Короткий зміст вимог апеляційної скарги На рішення суду представник відповідача ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повинен був посилатись на те, що позивач є одноосібним власником будиниковолодіння, оскільки Верховний Суд розглядає касаційну скаргу у справі №343/763/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права спільної сумісної власності подружжя. Факт припинення сімейних стосунків із власником житла не позбавляє колишніх членів сім`ї права користуватися приміщенням і не є підставою для їх виселення. Факт припинення родинних зв`язків ще не є прямою підставою для визнання особи такою, що втратила право користуватися житлом, а тому слід мотивувати свої позовні вимоги саме тим, що колишній родич створює власникові житла своєю поведінкою перешкоди у користуванні та розпорядження майном. Суд не врахував правового висновку, висловленого Верховним Судом у постанові від 16.01.2019 року у справі №309/2477/16-ц. Позивач не довів, що відповідачі створюють йому перешкоди у користуванні власністю, порушують правила співжиття, не надано доказів про застосування до них заходів запобігання або громадського впливу тощо. Також не надано доказів, що у відповідачів є інше житло. Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судом Судом встановлено, що рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 18.03.2009 року в справі №2-281/2009 рік, визнано за ОСОБА_3 , право власності на будинковолодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , яке складається з житлового будинку загальною площею 98,1 кв.м., житловою площею 55,7 кв.м., допоміжною площею 42,4 кв.м., погребу, майстерні, стодоли, стайні, гаражу, вбиральні, криниці, воріт , огорожі, що належало ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.6). Копія витягу про реєстрацію права власності, індексний номер витягу:22647677 від 06.05.2009р., свідчить про те, що ОСОБА_3 , на праві приватної власності належить домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.5). Довідка №4914 від 11.07.2019 року, видана Долинською міською радою ОСОБА_10 Тарасу ОСОБА_11 , адреса: вул.Кармелюка,20, м.Долина підтверджує, що до складу сім"ї(зареєстрованих) входять: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , - уповноважений власник; ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , син; ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , внучка; ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , внучка (а.с.8). Рішенням Долинського районного суду від 05.03.2018 року в справі №343/1545/17, шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований Долинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області 18 червня 1983 року, актовий запис № 80, - розірвано. При цьому, у мотивувальній частині рішення судом зазначено те, що «сторони проживають окремо, між ними припинилися будь-які шлюбні відносини, шлюб носить формальний характер» (а.с.7). Також, в судовому засіданні встановлено, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстровані, але не проживають в 3-х кімнатній квартирі за адресою АДРЕСА_2 , про що ствердив позивач та не заперечили відповідачі. Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, номер інформаційної довідки:198791993 від 03.02.2020 року свідчить про те, що 3-х кімнатна квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (а.с.180). Позиція суду апеляційної інстанції Перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, вислухавши апелянта та відповідача ОСОБА_2 , які вимоги скарги підтримали, а у випадку залишення рішення суду без змін виселяться з будинку позивача, але тільки після закінчення ремонту у трьохкімнатній квартирі, позивача та його представника, які доводи скарги заперечили, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення суду першої інстанції переглядається судом апеляційної інстанції в частині вимог апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 . Рішення в частині задоволення позову до іншого відповідача ОСОБА_2 , не підлягає перегляду, оскільки останній апеляційної скарги не подавав, тому відповідно до положень ст. 367 ЦПК України законність ухваленого в іншій частині судового рішення колегією суддів не перевіряється. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам в оскарженій частині відповідає. Відповідно до ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд, вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України). Ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановленому законом. У відповідності до вимог ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках або порядку, встановлених законом. Згідно ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Ч. 1 ст. 402, ч.1 ст. 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Відповідно до ч.ч.1,4 ст. 156 ЖК Української РСР, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст. 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Отже, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Згідно ст.395 ЦК речовими правами на чуже майно є: зокрема, 1) право володіння; 2) право користування (сервітут). Відповідно до ст.401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Згідно ч.3 ст.404 ЦК України право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, що не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України вирішуючи справу № 6-709цс16 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, і зняття з реєстрації, вказав на те, що положення статей 383, 391, 405 ЦК України, статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, зокрема у випадку втрати власником права власності, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Такі по суті висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16 (753/481/15-ц), від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц. Вирішуючи спір, суд врахував вищевказані обставини та норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та дійшов вірного висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин ст.ст.405, 406 ЦК України. У відповідності до вимог ч.2 ст. 3 СК України - сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Оскільки підставою для встановлення особистого сервітуту був факт реєстрації шлюбу у поєднанні з фактом добровільного вселення відповідачки ОСОБА_1 до будинку позивача, то факт припинення між ними сімейних відносин, тягне за собою припинення особистого сервітуту, оскільки особа, що проживає у будинку, що належить іншій особі втратили статус членів сім`ї власника. Отже, судом вірно встановлено, що позивач є власником майна житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 і в силу ст.391 ЦК України, як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, а відповідачка ОСОБА_1 , після розлучення з відповідачем втратила статус члена сім`ї. Доводи, викладені в апеляційній скарзі, про те, що суд першої інстанції не повинен був посилатись на те, що позивач є одноосібним власником будиниковолодіння, оскільки Верховний Суд розглядає касаційну скаргу у справі №343/763/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права спільної сумісної власності подружжя, а саме: житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів відхиляє. Оскільки рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 25 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 липня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено. Встановивши, що доказів, того що сторони по справі пов`язані спільним побутом, в судовому засіданні не здобуто, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що право відповідача ОСОБА_1 на користування чужим майном (будинковолодінням по АДРЕСА_1 ), підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі пункту 4 частини першої, частини другої статті 406 ЦК України. Крім того, суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірному будинковолодінні не зареєстровані, а місцем їх реєстрації є квартира за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності одному з відповідачів - ОСОБА_1 , в якій відповідачі мають можливість проживати. При цьому, як вірно зазначив суд першої інстанції, задоволення цього позову, не перешкоджає відповідачам звернутися до позивача із позовом про компенсацію коштів, вкладених ними у ремонт будинку відповідно до ч.3 ст.390 ЦК України. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 посилається на те, що факт припинення сімейних стосунків із власником житла не позбавляє колишніх членів сім`ї права користуватися приміщенням і не є підставою для їх виселення. Факт припинення родинних зв`язків ще не є прямою підставою для визнання особи такою, що втратила право користуватися житлом, а тому слід мотивувати свої позовні вимоги саме тим, що колишній родич створює власникові житла своєю поведінкою перешкоди у користуванні та розпорядження майном. Зазначає, що такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16.01.2019 року у справі №309/2477/16-ц. Такі доводи колегія суддів відхиляє, оскільки у вказаній постанові відсутні зазначені апелянтом висновки, а навпаки міститься висновок про те, що згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову про виселення ОСОБА_1 . Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з`ясовано всебічно та повно, їм дано вірну правову оцінку, а рішення суду постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, тому підстав для скасування оскарженого рішення немає. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_5 залишити без задоволення. Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 березня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 31 липня 2020 року. Головуючий Р.Й. Матківський Судді І.О. Максюта М.Д. Горейко