Постанова 4814 № 541/2898/18

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 541/2898/18 Номер провадження 22-ц/814/1327/20Головуючий у 1-й інстанції Городівський О. А. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2020 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Головуючого судді: Бутенко С.Б. Суддів: Обідіної О.І., Прядкіної О.В. за участю секретаря: Кальник А.М. розглянув в м. Полтаві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23 жовтня 2019 року у складі судді Городівського О.А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки, в с т а н о в и в: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки. В обґрунтування позову вказувала, що 13 листопада 2016 року на пропозицію своїх синів - відповідачів по справі вона уклала з ними договори дарування належного їй житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 замість договору довічного утримання, помилившись стосовно правової природи правочину та прав і обов`язків сторін. На момент укладення спірних договорів вона не мала наміру дарувати будинковолодіння, що є єдиним її житлом, де вона зареєстрована та постійно проживає, вважаючи своїм майном, витрати по утриманню якого вона несе сама при мізерній пенсії. Фактично передача права власності на спірне майно між сторонами не відбулася. Влітку 2018 року відповідачі припинили доглядати її та надавати допомогу згідно домовленості, тоді вона, бажаючи розірвати спірні договори, при відновленні документів у листопаді 2018 року довідалась, що у 2016 році було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування. Зважаючи на свій вік, стан здоров`я та потребу у догляді й сторонній допомозі, вона не могла на момент укладення договорів правильно сприймати фактичні обставини правочину, що призвело до укладення договорів під впливом помилки. Посилаючись на вказані обставини, просила суд визнати недійсним договір дарування серія НВІ № 176944-176947 від 13 листопада 2016 року будинку з господарськими спорудами АДРЕСА_2 АДРЕСА_1 , а також визнати недійсним договір дарування серія НВІ № 176948-176951 від 13 листопада 2016 року земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0806 га, кадастровий номер 5310900000:560:050:0087, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових та фактичних підстав для визнання договорів дарування недійсними. Не погодившись з вказаним рішенням, позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи скарги ґрунтуються на тому, що місцевим судом не було зазначено докази, надані позивачем по справі, та мотиви їх відхилення, а саме: що на момент укладення спірних правочинів вона мала похилий вік, страждала на хронічні захворювання, за станом здоров`я потребувала стороннього догляду, та погодилась на передачу нерухомого майна у власність синам за умови її довічного утримання, тобто помилилась у правовій природі укладених нею правочинів. Вказує, що в рішенні суду, а саме в його резолютивні частині не зазначено про висновки суду щодо позову, а не позовних вимог, а також не вказано повне найменування сторін та інших учасників справи, їх місце проживання чи перебування, реєстраційний номер облікової картки платників податків сторін. Зазначає, що місцевим судом не враховано висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 20.09.2018 року у справі № 369/11060/16-ц, внаслідок чого не було взято до уваги її доводи щодо наявності підстав для скасування оспорюваних правочинів. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Пугач С.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Оскаржуване рішення суду першої інстанції переглядається апеляційним судом після скасування Верховним Судом (постанова від 18 березня 2020 року) постанови Полтавського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року. Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін по справі, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення, виходячи з наступного. Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункт 2 частини першої статті 374 ЦПК України). Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. По справі встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є синами позивачки ОСОБА_1 , 1935 року народження. Згідно свідоцтв про право на спадщину за законом від 18 жовтня 2016 року та від 27 жовтня 2016 року, виданих державним нотаріусом Решта С.М. у спадковій справі № 222/2014, ОСОБА_1 отримала у спадок після померлого чоловіка ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку за вказаною адресою, площею 0,0806 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5310900000:50:050:00087. Інші спадкоємці померлого, його сини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відмовились від своєї частки у спадщині на користь матері ОСОБА_1 13 листопада 2016 року між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договори дарування вказаного житлового будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки, які посвідчено приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Ряжко О. В. та зареєстровано у реєстрі за № 811 та № 812 відповідно. Згідно з пунктом 1 вказаних договорів дарувальник подарувала, а обдаровані прийняли у дар в рівних частках (по 1/2 частці кожний) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1 , розташовані на приватизованій земельній ділянці площею 0,0806 га з кадастровим номером 5310900000:50:050:0087. Також дарувальник подарувала, а обдаровувані прийняли у дар в рівних частках (по 1/2 частці кожний) земельну ділянку, площею 0,0806 га з кадастровим номером 5310900000:50:050:0087, яка розташована по АДРЕСА_1 . На підставі вказаних договорів 13.11.2016 року за відповідачами було зареєстровано право спільної часткової власності по Ѕ частці за кожним на земельну ділянку площею 0,0806 га з кадастровим номером 5310900000:50:050:0087 та на будинок АДРЕСА_1 з господарськими спорудами, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 144089987 від 06.11.2018 року. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договорів дарування недійсними, суд першої інстанції виходив із того, що при укладенні спірних договорів сторонами були витримані всі вимоги діючого законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту, договір було підписано сторонами за доброю волею, а тому відсутні підстави для визнання договорів дарування недійсними. Проте, погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можливо, з огляду на наступне. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Частиною першою статті 229 ЦК України встановлено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру не є договором дарування. Отже, за змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одні із стоні або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин, вчинений під впливом помилки відповідно до статті 229 ЦК України, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилась сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладання договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров`я та потребу у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного: відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладання договору дарування, тощо. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 вказувала, що вона помилилась щодо природи спірного правочину, оскільки зважаючи на свій вік, стан здоров`я потребу у догляді й утриманні та домовленість з синами, що вони будуть здійснювати її догляд та надавати допомогу, вважала, що в укладених договорах передбачені всі її права на забезпечення всім необхідним, а також вказувала, що після укладення спірних договорів сини виконували свої зобов`язання, купували продукти, ліки тощо. Встановлено, що ОСОБА_1 є людиною похилого віку, має статус «Дитина війни», за станом здоров`я у зв`язку із віковими захворюваннями потребує стороннього догляду й піклування. Згідно даних паспорта серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто на момент вчинення спірних правочинів їй виповнився 81 рік. Як вбачається з виписки з амбулаторної карти хворого та довідки КНП «Мирогодський центр ПМСД» Миргородської районної ради у ОСОБА_1 наявні наступні хронічні захворювання: виразкова хвороба 12 п.к. ускладнена кровотечею, ІХС, дифузний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба 2 ст., 3 ст. ризик 3, ХДЕ 2 ст., остеохондроз, ДОА (деформуючий остеохондроз) колінних суглобів, ПФС вузлова фіброма матки, через які на час укладення спірних правочинів вона пересувалася за допомогою милиць. Спірний житловий будинок є єдиним житлом ОСОБА_1 , іншого житла вона не має, постійно проживає й зареєстрована у цьому будинку з 02.02.1980 року та продовжувала проживати після укладення спірних договорів, фактичної передачі спірного майна між сторонами не відбулося. Витрати на утримання будинку та сплату комунальних послуг несе позивачка ОСОБА_1 . Таким чином, під час укладення оспорюваних договорів дарування вік позивачки, стан її здоров`я та потреба у сторонньому догляді й допомозі впливали на сприйняття нею фактичних обставин правочину та її волевиявлення, яке було сформоване під впливом помилки, оскільки вона вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідачі будуть здійснювати догляд за нею, тобто помилялася стосовно правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, що має істотне значення. Вказані обставини свідчать про недійсність договорів дарування ОСОБА_1 свого житла відповідачам, оскільки внутрішня воля учасника правочину не відповідала її зовнішньому прояву, тобто дані правочини не відповідають загальним підставам дійсності правочинів, зокрема частини третьої статті 203 ЦК України, та у відповідності до частин першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України мають бути визнані судом недійсними. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції вказаних обставин не врахував, безпідставно не взяв до уваги доводи позивачки та не дав їм належної правової оцінки, що призвело до неправильного вирішення справи. Виходячи з наведеного, колегія суддів приходить до висновку про скасування оскаржуваного судового рішення та постановлення по справі нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі. Вирішуючи питання розподілу судових витрат згідно норм частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду присуджує до стягнення з відповідачів на користь позивачки понесені нею судові витрати зі сплати судового збору: за подання до суду позовної заяви в сумі 2483,97 грн., апеляційної скарги в сумі 3726 грн. та касаційної скарги в сумі 4968 грн., а всього - 11 177,97 грн. у дольовому порядку - по 5588,98 грн. з кожного відповідача. Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23 жовтня 2019 року - скасувати. Ухвалити по справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки задовольнити. Визнати недійсним договір дарування серія НВІ № 176944-176947 від 13 листопада 2016 року будинку з господарськими спорудами АДРЕСА_2 АДРЕСА_1 . Визнати недійсним договір дарування серія НВІ № 176948-176951 від 13 листопада 2016 року земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0806 га, кадастровий номер 5310900000:560:050:0087, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 5588,98 грн. з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: С.Б. Бутенко Судді: О.І. Обідіна О.В. Прядкіна