Постанова 4872 № 916/3426/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2020 року м. ОдесаСправа № 916/3426/19 м. Одеса, проспект Шевченка, 29, зал судових засідань Південно-західного апеляційного господарського суду №1 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі: головуючого судді Савицького Я.Ф., суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М. секретар судового засідання - Федорончук Д.О. за участю представників учасників судового процесу: від позивача: не з`явився; від відповідача: не з`явився; розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" на рішення Господарського суду Одеської області від 04 травня 2020 року (повний текст складено 14.05.2020р.) по справі № 916/3426/19 за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" до відповідача: Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту Міністерства охорони здоров`я України" про виселення та стягнення 399 732,870 грн.,- суддя суду першої інстанції: Желєзна С.П. час та місце винесення рішення: 04.05.2020р., м. Одеса, просп.. Шевченка, 29 Господарський суд Одеської області Сторони належним чином повідомлені про час і місце засідання суду. В судовому засіданні 22.07.2020р. відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини постанови. В С Т А Н О В И В: У листопаді 2019 року Акціонерне товариство „Українська залізниця" в особі структурного підрозділу „Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті" філії „Центр охорони здоров`я" (далі по тексту - позивач, Лікарня) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Державного підприємства „Український науково-дослідний інститут медицини транспорту України" (далі по тексту - відповідач, Інститут) про виселення відповідача з кабінету №530, загальною площею 63,21 кв. м., що знаходиться у приміщенні поліклініки Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті" філії „Центр охорони здоров`я", та стягнення збитків у загальному розмірі 399 732,87 грн., які складаються із неотриманого прибутку у розмірі 296 589,20 грн., витрат на утримання будинку у розмірі 55 179,90 грн., вартості спожитої електричної енергії у розмірі 18 146,98 грн., вартості теплопостачання у розмірі 29 816,79 грн. В обґрунтування позовних вимог, Лікарня посилається на те, що відповідачем неправомірне використовується приміщення позивача після закінчення строку дії договору №50 про спільну роботу органів охорони здоров`я та вищих медичних закладів освіти III, IV рівнів акредитації, науково-дослідних інститутів від 12.05.2009р. Перебування відповідача у вказаному приміщенні без правових підстав створює позивачу перешкоди у користуванні та розпорядженні власним майном, а також має наслідком завдання позивачу збитків у вигляді не отриманих доходів від передання майна в оренду. Крім того, позивач зазначав, що фактично користуючись відповідним приміщенням, Інститут не здійснює оплати за фактично спожиті комунальні послуги. При цьому, Лікарня наполягає на тому, що Інститутом не надано доказів на підтвердження звільнення останнім приміщення та повернення ключів. Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.05.2020р. у справі №916/3426/19 (суддя Желєзна С.П.) позовні вимоги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" до Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту Міністерства охорони здоров`я України" задоволені частково; стягнуто з Державного підприємства „Український науково-дослідний інститут медицини транспорту України" на користь позивача витрати на утримання будинку та прибудинкової території у розмірі 23 352,83 грн., вартість спожитої теплової енергії у розмірі 28 067,61 грн., судовий збір у розмірі 771,31 грн. В решті позову відмовлено. Суд першої інстанції у своєму рішенні встановив що договір №50 від 12.05.2009р. є розірваним з 01.01.2014р. Також, судом було зазначено, що відповідач звільнив спірне приміщення 28.02.2019р. При цьому, суд вказав, що строк дії договору №51 про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території від 12.05.2009р., який за своєю правовою природою є договором про надання послуг та був укладений між сторонами разом із договором №50, не ставиться в залежність від розірвання або припинення сторонами договірних відносин згідно з договором №50 від 12.05.2009р. У зв`язку з цим, місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність у Інституту обов`язку частково відшкодувати позивачеві вартість послуг на утримання будинку та прибудинкової території протягом періоду з жовтня 2016р. по лютий 2019р., тобто до моменту фактичного звільнення приміщення, у розмірі 23 352,83 грн., виходячи із обумовленої договором суми 805,27 грн. за місяць. До аналогічного висновку місцевий господарський суд дійшов і у питанні стосовно наявності правових підстав для часткового задоволення заявлених позивачем позовних вимог про стягнення з Інституту вартості спожитої теплової енергії у розмірі 28 067,61 грн. за період з жовтня 2016р. по лютий 2019р. Відмовляючи у задоволення позовної вимоги Лікарні про стягнення збитків у розмірі 296 589,20 грн., суд виходив з відсутності у діях відповідача такого із елементів складу цивільного правопорушення як причинно-наслідковий зв?язок між заявленими збитками та поведінкою відповідача та недоведеності позивачем існування реальної можливості отримання доходу у розмірі 296 589,20 грн. Відмовляючи у задоволенні заявлених позивачем вимог про стягнення вартості спожитої електричної енергії у розмірі 18 146,98 грн., нарахованої протягом періоду з жовтня 2016р. по вересень 2019р., суд послався на свідчення ОСОБА_1 , який є посадовою особою відповідача і був допитаний судом у якості свідка та зазначив, що ним 25.03.2015р. було повідомлено директора Інституту про припинення до кабінету №530 електро - та водопостачання. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про виселення, суд зазначив про доведеність відповідачем факту добровільного звільнення Інститутом приміщення 28.02.2019р. Не погоджуючись з рішенням суду першої Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій позивач просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2020р. у справі №916/3426/19 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Судові витрати апелянт просить покласти на відповідача. Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права; висновки суду не відповідають фактичним обставинам у справі, а також, недоведеними є обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими. Звертаючись з апеляційною скаргою апелянт зазначив, що факт виселення Інституту з приміщення, який суд першої інстанції визнав встановленим є недоведеним, оскільки наказ Інституту від 15.02.2019 р. №1-1-ї «Про розміщення підрозділу Інституту - Центру професійного здоров`я», а також листа Інституту від 05.03.2019 р. про перенесення телефонного номеру, на підставі яких суд і дійшов відповідного висновку, ніяким чином не свідчить про те, що Інститут 28.02.2029 р. звільнив займане ним приміщенні кабінету №530. Скаржник вказує, що доказів виконання цього наказу суду відповідач не надав, а сам по собі наказ не підтверджує факт звільнення відповідачем приміщення. При цьому, вказані наказ та лист Інституту є односторонніми документами, оформленими Інститутом в односторонньому порядку. Відповідач звертає увагу на свідчення свідка ОСОБА_2 , який у судовому засіданні 12.02.2020р. пояснив, що оскільки Інститут не передав позивачу ключ від кабінету №530, цей кабінет спільно сторонами не оглянутий, факт відсутності у цьому кабінеті майна Інституту нічим не підтверджений, то у позивача відсутні правові підстави для одностороннього проникнення до кабінету з метою його використання власником відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця». Апелянт також зазначає, що судом першої інстанції не надано оцінки:зупиненню 22.02.2019 р. Верховним Судом, за клопотанням відповідача, виконання судового рішення апеляційного суду у справі №916/1789/13; призупиненню 13.03.2019р. Державним виконавцем виконавчого провадження по примусовому виселенню відповідача; скасуванню 25.04.2019 р. Верховним Судом рішення Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. у справі 916/1789/13 у частині виселення із вказанням у п. 6.17 постанови, що позивач не позбавлений права на звернення з окремим позовом про виселення Інституту з приміщень лікарні, що свідчить про те, що станом на 25.04.2019р. судове рішення про виселення не було виконане ані добровільно, ані примусово. Лікарня наполягає на тому, що наведене також підтверджується тим, що у випадку добровільного виселення Інституту з приміщень лікарні 28.02.2019р., у виконавчому провадженні за участі стягувача, боржника та державного виконавця мав би бути складаний акт про виконання рішення суду, але це не відбулось, оскільки 03.10.2019р. Державний виконавець закінчив виконавче провадження у зв`язку із скасуванням рішення суду, що підлягало примусовому виконанню, а не у зв`язку з його добровільним виконанням. Відповідач зауважує, що Інститут не сповіщав позивача про звільнення приміщення, а навпаки, фактично користується останнім до цього часу, таким чином, посилаючись на правову позицію Верховного Суду у постанові від 06.02.2020р. у справі №910/13271/18, скаржник зазначає, що рішення суду у частині відмови у позові про виселення Інституту з кабінету №530 є незаконним і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення цієї позовної вимоги на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України, оскільки з 01.01.2014 р. до цього часу відповідач займає приміщенні кабінету №530 у будівлі поліклініки без правових підстав. Також, Апелянт не погоджується з частковим задоволенням судом першої інстанції позовних вимог щодо стягнення з відповідача 23 352,83 грн. витрат на утримання будинку, з посиланням суду на договори №50 та №51 від 12.05.2009 р. в частині визначення вартості витрат на утримання будинку у розмірі 805,27 грн. за місяць. Враховуючи те, що договір про спільну діяльність від 12.05.2009 р. №50 з 01.01.2014р. є розірваним, отже, з 01.01.2014р. відповідач перебуває у приміщенні лікарні без правових підстав, та те, що договір №51 від 12.05.2009 р. про участь Інституту у витратах на утримання будинку та прибудинкової території, є похідним від договору №50, згідно п. 4.2.3 якого Інститут як сторона договору про спільну діяльність зобов`язаний укласти договір про компенсацію витрат на утримання будинку і прибудинкової території, а також про сплату вартості комунальних послуг, Лікарня вважає, що встановлення судом плати за утримання будинку у розмірі, встановленому договором, є безпідставним, оскільки строк дії закінчився ще 01.01.2014р. і на спірний період з жовтня 2016р. по вересень 2019р. дія договору не розповсюджується. У зв`язку з цим, позивачем розмір витрат на утримання будинку і прибудинкової території відповідачу нарахований пропорційно займаної площі, аналогічно витратам лікарні на комунальні послуги, які фактично споживав відповідач за час неправомірного користування приміщенням позивача. При цьому, в обґрунтування такого способу розрахунку витрат, Лікарня посилається на постанову Верховного суду від 25.04.2019р. у справі 916/1789/13 між цими сторонами. З урахуванням наведеного, апелянт наполягає на тому, що посилання суду на ст. 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 530, 610, 612, 901, 903 Цивільного кодексу України є помилковим, оскільки з 01.01.2014р. між сторонами відсутні договірні відносини. Крім того, позивач зауважує, що позовна вимога була заявлена на підставі ст.ст. 1212 та 1214 Цивільного кодексу України, але місцевий господарський суд не застосував їх до вирішення спору. Крім того, Лікарня вважає, що суд першої інстанції безпідставно стягнув з відповідача вартість спожитих послуг теплопостачання лише з жовтня 2019р. по лютий 2019р., оскільки знову послався на встановлений судом факт добровільного звільнення Інститутом приміщення 28.02.2019р., який насправді є недоведеним. Разом з тим, скаржник зазначає, що приймаючи рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог стосовно вартості спожитої відповідачем електроенергії, місцевий господарський суд, порушивши п.2 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, прийняв до уваги свідчення одного свідка і не прийняв свідчення іншого свідка, не зазначаючи чому. Так, суд послався на свідчення свідка ОСОБА_1 який є посадовою особою відповідача, про те, що 25.03.2015р. було повідомлено директора Інституту про припинення до кабінету №530 електро- та водопостачання. При цьому суд не дав оцінки свідченням свідка ОСОБА_2 , який також був допитаний у якості свідка і який пояснив суду, що у лікарні відсутні технічні можливості відключення від послуг електро- водопостачання окремого кабінету, і кабінет №530 ніколи від електро- та водопостачання не відключався. А тому відповідач протягом усього періоду користувався цими послугами і повинен компенсувати позивачу їх вартість пропорційно займаної площі. Апелянт наполягає на тому, що без електропостачання неможлива робота структурного підрозділу Інституту, який у своїй роботі використовує електроприлади, медичне обладнання, холодильники для зберігання медикаментів, комп`ютерну техніку, офісну техніку тощо, що підтверджується судовими рішеннями у справі 916/1789/13 між цими ж сторонами. Більш того, скаржник звертає увагу, що за свідченнями свідка ОСОБА_1 , який є керівником структурного підрозділу Інституту, що був розмішений у кабінеті №530, з 25.03.2015р. до 28.02.2019р., тобто майже 4 роки, структурний підрозділ Інституту здійснював діяльність у приміщенні позивача без електропостачання, що викликає сумніви у правдивості таких свідчень. Поряд з цим, позивач зазначає, що відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення збитків, завданих відповідачем позивачу внаслідок самовільного використання майна без правових підстав, суд першої інстанції безпідставно застосував ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України та 1166 Цивільного кодексу України, які не підлягали застосуванню при вирішенні цього спору, та не застосував положення ст. 1212 Цивільного кодексу України, яка підлягала застосуванню, оскільки з 01.01.2014р. між сторонами договірні відносини відсутні. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.06.2020р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2020р. у справі №916/3426/19, розгляд справи призначено на 22.07.2020р. об 11:00 год. Представники сторін у судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, що вбачається з рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень від 30.06.2020р., наявних у матеріалах справи. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Згідно з п. 3 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення, зокрема, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. Згідно з ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Суд апеляційної інстанції з метою дотримання процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на рішення суду, враховуючи те, що явка представників сторін судом обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників позивача та третіх осіб, які належним чином повідомлялись про судовий розгляд справи апеляційним господарським судом. У судовому засіданні 22.07.2020р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Згідно зі ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 12.05.2009р. між державним закладом „Дорожня лікарня ДП „Одеська залізниця" (Лікарня) та державним підприємством „Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" (Інститут) було укладено договір №50 про спільну роботу органів охорони здоров`я та вищих медичних закладів освіти III, IV рівнів акредитації, науково-дослідних інститутів (далі по тексту - договір №50), згідно з яким сторони домовились про спільну роботу в частині розміщення на базі Лікарні структурного клінічного підрозділу Інституту (центру профпатології) для підвищення рівня надання медичної допомоги пацієнтам Лікарні з використанням науково-дохідної роботи Інституту та з використанням наукових працівників Інституту у лікувальному процесі Лікарні (п.1. Договору №50). Пунктом 2 договору №50 встановлено, що основними завданнями спільної праці Лікарні та Інституту є проведення наукових досліджень і розробка наукових ефективних методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації хворих; апробація медичних інструментів, апаратури, лікарських засобів; надання кваліфікованої медичної допомоги хворим; обстеження та лікування хворих, госпіталізованих у Лікарню; консультації хворих у інших підрозділах Лікарні; участь в організації і проведенні семінарів, клінічних, патологоанатомічних, науково-практичних конференцій, експертних комісій, консиліумів, медичних рад тощо та заходів по контролю за якістю лікувально-діагностичного процесу; працівники лікарні можуть розробляти науково обґрунтовані методи діагностики, лікування, реабілітації хворих, забезпечувати контроль за впровадженням наукових розробок Інституту в практику роботи Лікарні. Відповідно до п. 4 договору №50 Інститут має право розмістити на базі Лікарні на 5-му поверсі поліклінічного відділення у приміщеннях загальною площею 63,21 кв. м. (кабінет №530) структурний клінічний підрозділ Інституту - Центр профпатологій. Інститут зобов`язаний, зокрема, укласти договори з Лікарнею та іншими підприємствами про компенсацію витрат Лікарні на утримання будинку та прибудинкової території, про сплату (компенсацію) комунальних послуг та податків, у тому числі за землю. Положеннями п. 5 договору №50 визначено, зокрема, що витрати на забезпечення навчально-виховного та науково-дослідного процесів здійснюється за рахунок коштів на утримання Інституту. Витрати, які пов`язані з утриманням приміщень для розміщення структурного підрозділу Інституту здійснюються за рахунок коштів на утримання Лікарні. Інститут зобов`язаний компенсувати Лікарні витрати, пов`язані з утриманням будинку та прибудинкової території. Даний договір діє з дня його підписання сторонами до 31.12.2009р. Якщо жодна із сторін не пізніше як за один місяць до закінчення терміну дії договору не заявила письмово про його розірвання, термін дії договору продовжується кожного разу на один рік (п. 7 договору №50). Крім того, 12.05.2009р. між державним закладом „Дорожня лікарня ДП „Одеська залізниця" (Балансоутримувач) та державним підприємством „Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" (Інститут) було укладено договір №51 про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території (далі по тексту - договір №51), згідно п. 1 якого предметом договору є надання Балансоутримувачем послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкової території (далі - послуги) згідно з додатком №1, а також комунальних послуг згідно виставлених рахунків у будинку №4 по вул. Шклярука, у м. Одеса. В свою чергу, Інститутом були прийняті на себе зобов`язання щодо оплати послуг у строки та на умовах, передбачених цім договором. Розмір щомісячної плати за надані послуги на момент укладення цього договору становить 805,27 грн., та оплата за фактично спожиті комунальні послуги. Перелік послуг з утримання будинків та споруд, прибудинкової території міститься у додатку №1 до договору №51 від 12.05.2009р., яким також передбачено, що вартість послуг, які надаються Балансоутримувачем Інституту, складає 805,27 грн. у місяць. Відповідно до підпункту 2.1.4 п. 2.1 договору №51 Балансоутримувач зобов`язується забезпечити Інститут комунальними послугами, які Балансоутримувач отримує від сторонніх осіб, згідно виставлених рахунків. За підпунктами 2.2.2, 2.2.3 п. 2.2 договору №51 Інститут зобов`язується своєчасно інформувати Балансоутримувача стосовно виявлених поломок та технічних несправностей елементів приміщення; не пізніше, ніж до 10 числа місяця наступного за розрахунковим сплачувати вартість послуг згідно з додатком №1 до цього договору за обслуговування прибудинкової території та допоміжних приміщень, пропорційно до загальної площі орендованого приміщення, на ремонт відповідно до відновної вартості приміщення, а також за комунальні та інші послуги. Пунктом 4 договору №51 визначено, що останній діє з дня його підписання сторонами до 31.12.2009р. Якщо за місяць до закінчення строку дії цього договору жодна із сторін не повідомила іншу про наміри його розірвати або внести до нього зміни, він продовжується на наступний рік. Матеріали справи свідчать, що 30.04.2013р. Лікарня звернулась до Інституту із претензією №03/355 про сплату заборгованості за договором №51 від 12.05.2009р. у загальному розмірі 35 924,37 грн. Крім того, Лікарнею із посиланням на п. 7.3 договору №50 від 12.05.2009р. було повідомлено відповідача про розірвання цього договору з 01.01.2014р. та про наявність у відповідача обов`язку звільнити займані приміщення після закінчення строку дії договору. Листом №272/15 від 07.05.2013р. Інститут у відповідь на претензію повідомив позивача про те, що відповідач у повному обсязі виконав усі свої зобов`язання за договором №51 від 12.05.2009р. 26.12.2013р. позивач звернувся до Інституту із вимогою №03/939, відповідно до якої відповідача повторно було повідомлено про необхідність звільнення приміщення з 01.01.2014р., у зв`язку із закінченням строку дії договору та повернення приміщення державному закладу за актом приймання-передачі. Судом першої інстанції встановлено, що 25.03.2015р. посадова особа відповідача ОСОБА_1 звернувся до директора Інституту із рапортом, яким повідомив, що відповідно до розпорядження головного лікаря Лікарні приміщення центру у кабінеті №530 повністю знеструмлене, постачання води також припинено. Також, місцевим господарським судом встановлено та перевірено апеляційною колегією, що рішенням господарського суду Одеської області від 17.07.2018р. у справі №916/1789/13 було частково задоволено позовні вимоги Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері Одеської області в інтересах держави в особі державної адміністрації залізничного транспорту України в особі державного закладу "Дорожня лікарня ДП "Одеська залізниця" до державного підприємства "Український науково - дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров`я України шляхом присудження до стягнення на користь позивача заборгованості за фактично спожиті комунальні послуги з теплопостачання в сумі 22 474,67 грн., з електропостачання в сумі 3 896,18 грн., в решті вимог відмовлено; у задоволенні зустрічного позову державного підприємства "Український науково - дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров`я України до державного закладу "Дорожня лікарня ДП "Одеська залізниця" про визнання недійсними окремих положень договору №50 від 12.05.2009р. та визнання недійсним договору №51 від 12.05.2009р. відмовлено. Однак, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. рішення суду першої інстанції від 17.07.2018р. у справі №916/1789/13 було змінено, а саме: первісний позов задоволено частково шляхом присудження до стягнення із відповідача заборгованості за фактично спожиті комунальні послуги з теплопостачання в сумі 22 474,67 грн., з електропостачання - в сумі 8 543,01 грн. та виселення відповідача з кабінету №530, загальною площею 63,21 кв. м., що знаходиться у приміщенні поліклініки державного закладу "Дорожня лікарня ДП "Одеська залізниця", на користь позивача. У задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю. На виконання постанови суду апеляційної інстанції від 04.12.2018р. Державним виконавцем Першого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області 08.02.2019р. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №58325280 щодо примусового виконання постанови у справі №916/1789/13 про виселення Інституту із кабінету №530, що знаходиться у приміщенні Лікарні. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до наказу Інституту №7-1-ї від 15.02.2019р. „Про розміщення підрозділу Інституту - Центру професійного здоров`я" було вирішено організувати розміщення і роботу Центру з 01.03.2019р. за адресою: м. Одеса, вул. Канатна, 92; а також звільнити протягом періоду з 15.02.2019р. по 28.02.2019р. кабінет №530 у приміщенні Лікарні. Водночас, судом першої інстанції зазначено, що 21.02.2019р. Інститут звернувся до Державного виконавця із заявою про продовження строку на добровільне виконання судового рішення, постановленого у межах справи №916/1789/13, на строк до 28.02.2019р. включно, з огляду на те, що встановлений відповідачу строк для добровільного виселення із займаного приміщення є недостатнім для переміщення та збереження архіву у відповідності до вимог чинного законодавства (т.2, а.с. 2-3). 05.03.2019р. до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення державного закладу „Дорожня лікарня ДП „Одеська залізниця" та визначено, що правонаступником державного закладу виступає АТ "Українська залізниця". Як вбачається з матеріалів справи, 05.03.2019р. Інститут звернувся до ПАТ „Укртелеком" із листом про перенесення телефонного номеру, встановленого за адресою: м. Одеса, вул. Шклярука, 4, в приміщення Інституту за адресою: м. Одеса, вул. Канатна,

92. Разом з цим, судовою апеляційною колегією встановлено, що 03.01.2019р. Інститут звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. До касаційної скарги Інститутом додано клопотання про зупинення виконання рішення суду до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 22.02.2019р. у справі №916/1789/13 було, зокрема, відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою відповідача та зупинено виконання постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. у справі №916/1789/13 до закінчення перегляду постанови в порядку касації. У зв`язку з чим, на виконання ухвали Верховного Суду від 22.02.2019р. у справі 916/1789/13 та згідно вимог Закону України „Про виконавче провадження" 13.03.2019р. Державним виконавцем було винесено постанову про зупинення вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу від 14.01.2019р. Матеріали справи свідчать, що постановою Верховного Суду від 25.04.2019р. касаційна скарга Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров`я України була задоволена частково; постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. в частині задоволення вимог про виселення відповідача - скасована, в іншій частині постанова від 04.12.2018р. була залишена без змін. При цьому, скасовуючи постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. в частині задоволення вимог про виселення відповідача, Верховний суд зазначив, що подана прокурором в процесі розгляду справи заява від 11.03.2014р. про виселення є фактично новою позовною вимогою, тому не може бути розглянута в межах даної справи. При цьому касаційна колегія суддів наголосила, що прокурор чи позивач не позбавлені права на звернення до суду з окремим позовом для захисту прав Лікарні. Разом з тим, 03.10.2019р. Державним виконавцем Першого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження щодо примусового виконання наказу від 14.01.2019р. по справі №916/1789/13 (т.1, а.с. 24). 24.02.2020р. позивачем було складено акт про неможливість доступу до приміщення №530 у будівлі Лікарні. Крім того, у даному акті зафіксовано, що вхідні двері до вказаного кабінету закрити на ключ, який не передавався посадовим особам позивача. Отже доступ до кабінету №530 відсутній, у зв`язку з чим перевірка технічного стану зазначеного кабінету є неможливою, як і встановлення наявності або відсутності у кабінеті №530 майна Інституту. У матеріалах справи наявна заява свідка ОСОБА_1 , який є керівником структурного клінічного підрозділу Державного підприємства "Український науково-дослідний інститут медицини транспорту" Міністерства охорони здоров`я України - Центру професійного здоров`я. Згідно вказаної заяви 28.02.2019р. приміщення кабінету №530 було звільнено, однак, електричну енергію та воду позивач перестав подавати до вказаного кабінету ще з початку 2015 року (т.1, а.с. 191-192). Водночас, у матеріалах справи також міститься заява свідка ОСОБА_2 , який є Заступником головного лікаря з технічних питань Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» АТ «Укрзалізниця». Відповідно до заяви ОСОБА_2 відповідач не звільнив спірне приміщення кабінету №530 після закінчення строку дії договору №50. Після проведення у 2013 році Державною фінансовою інспекцією ревізії фінансової діяльності Лікарні, прокуратура за матеріалами ревізії звернулась до господарського суду з позовом про стягнення з Інституту відповідних платежів та виселення (справа №916/1789/13, що зазначена апеляційним судом у даній постанові вище), однак, враховуючи скасування Верховним судом постанови суду апеляційної інстанції в частині виселення відповідача з кабінету №530, звільнення вказаного приміщення не було виконане ані добровільно, ані примусове. ОСОБА_2 зазначає, що він, як відповідальна особа за всі об`єкти нерухомості позивача не має доступу до кабінету №530, отже на даний час кабінет №530 перебуває у користуванні Інституту. Також, ОСОБА_2 повідомив суд, що кабінет №530 технічно неможливо відключити окремо від інших приміщення поліклініки щодо постачання води, тепла та електрики. ОСОБА_2 спростовує свідчення ОСОБА_1 щодо добровільного виселення з кабінету №53 саме 28.02.2019р., з огляду на те, зазначаючи, що особисто після вказаної дати неодноразово бачив ОСОБА_1 на території лікарні, який йшов на роботу в кабінет №530. При пропонуванні ОСОБА_1 звільнити кабінет та передати ключ, останній відповідав відмовою, пояснюючи, що рішення суду про виселенні було скасоване у квітні 2019 року. Вищенаведені обставини сталі підставою для звернення Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" з відповідним позовом до суду. Дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступних висновків. Щодо позовних вимог про виселення Державного підприємства «Український науково - дослідний інститут медицини транспорту» Міністерства охорони здоров`я України з кабінету №530, що знаходиться у приміщенні позивача. Як встановлено судом першої інстанції, не оспорюється сторонами у даній справі та підтверджується матеріалами справи, договір №50 від 12.05.2009р., який за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, є розірваним з 01.01.2014р. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Вказаній нормі кореспондують норми статей 317 та 319 Цивільного кодексу України, якими визначені права власника: власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України); власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (стаття 319 Цивільного кодексу України). Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Матеріали справи свідчать, що позивач неодноразово вимагав у відповідача звільнити приміщення кабінету №530, який останній займав на підставі договору №50, але жодного доказу щодо повернення Інститутом спірного приміщення власнику у матеріалах справи не міститься. Разом з цим, судова колегія звертає увагу, що питання про виселення відповідача із кабінету №530 вже було предметом при розгляді справи №916/1789/13 між цими самими сторонами. Дослідивши хронологію цього розгляду, враховуючи винесення Державним виконавцем постанови про зупинення вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу від 14.01.2019р. щодо виселення відповідача зі спірного приміщення, а в подальшому - постанови від 03.10.2019р. про закінчення виконавчого провадження щодо примусового виконання наказу від 14.01.2019р. по справі №916/1789/13, саме у зв`язку зі скасуванням 25.04.2019р. Верховним Судом постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.12.2018р. в частині задоволення вимог про виселення відповідача, колегія суддів вважає, що станом на 03.10.2019р. відповідач з приміщення Лікарні у добровільному порядку не виселився. Це підтверджується і фактом зупинення 13.03.2019р. виконавчого провадження щодо примусового виселення відповідача з кабінету №530, а не закінченням такого провадження з підстави добровільного виконання 28.02.2019р. рішення суду від 04.12.2018р. Крім того, апеляційний суд зауважує, що посилання місцевого господарського суду на заяву Інституту від 20.02.2019р. Державному виконавцю про продовження строку на добровільне виконання рішення суду про виселення суперечить Закону України «Про виконавче провадження», згідно якого добровільне виконання судового рішення можливо виключно до відкриття виконавчого провадження, а після звернення стягувача до державного виконавця з виконавчим листом (наказом) рішення суду виконується виключно примусово. З урахуванням наведеного, колегія суддів зазначає, що висновок суду першої інстанції про добровільне виселення відповідача з приміщення Лікарні 28.02.2019р. є передчасним та не відповідає фактичним обставинам у справі. Наказу Інституту №7-1-ї від 15.02.2019р. „Про розміщення підрозділу Інституту - Центру професійного здоров`я" щодо розміщення Центру з 01.03.2019р. за адресою: м. Одеса, вул. Канатна, 92 та лист від 05.03.2019р. до ПАТ „Укртелеком" про перенесення телефонного номеру, встановленого за адресою: м. Одеса, вул. Шклярука, 4, в приміщення Інституту за адресою: м. Одеса, вул. Канатна, 92, жодним чином не свідчать про звільнення відповідачем 28.02.2029р. займаного ним приміщення кабінету №530. Доказів виконання вказаного наказу у матеріалах справи не міститься. Акт позивача від 24.02.2020р. про неможливість доступу до приміщення №530 у будівлі Лікарні, судовою колегією не враховується, з огляду на те, що він є одностороннім документом, оформленим позивачем односторонньому порядку. Апеляційна колегія погоджується з господарським судом Одеської області, який зауважив, що сторонами не було врегульовано порядок повернення Інститутом приміщення після закінчення строку дії договору №50 від 12.05.2009р., отже, доводи Лікарні, що лише підписаний сторонами акт повернення приміщення може свідчити про звільнення відповідачем займаного приміщення, є необґрунтованими. Разом з тим, з огляду на усе вищенаведене, апеляційний суд вважає, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що 28.02.2029р. відповідачем було звільнене спірне приміщення, проте, факт зупинення 13.03.2019р. виконавчого провадження щодо примусового звільнення кабінету №530, яке спростовує вищевказане, підтверджується матеріалами справи повністю, а відтак, рішення суду у частині відмови у позові про виселення Інституту з кабінету №530 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення цієї позовної вимоги. Щодо стягнення вартості витрат на утримання будинку і прибудинкової території. Як вбачається з доводів апеляційної скарги, Лікарня не погоджується з тим, що судом першої інстанції при вирішенні цього питання не були застосовані ст. 1212 та ст. 1214 Цивільного кодексу України, оскільки вказана позовна вимога була заявлена на підставі саме цих норм. Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Крім того, положеннями даної статті встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Судова колегія зазначає, що суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019р. у справі №912/1856/16, від 14.05.2019р. у справі № 910/11511/18. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства. Колегія суддів вказує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). Реалізуючи визначене у статті 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Спосіб захисту повинен насамперед слугувати поновленню порушених прав позивача або захисту його охоронюваного законом інтересу. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Разом з тим, відповідно до частини другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Отже, суд може визначити у своєму рішення спосіб захисту який не суперечить закону у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.10.2019р. у справі № 916/1134/18. Як вже зазначалось вище, участь відповідача у витратах на утримання будинку та прибудинкової території передбачена п.5.2 договору №50, але умови та визначення вартості таких витрат були узгоджені сторонами в іншому договорі, а саме: договорі №51 від 12.05.2009р., який має назву «Про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території» і є окремим, самостійним правочином. Судова колегія відхиляє доводи позивача стосовно того, що враховуючи, що договір №51 є похідним від договору про спільну діяльність №50, він втратив свою чинність аналогічно договору №50, який був розірваний з 01.01.2014р., оскільки договір №51 має власні умови щодо терміну дії. Так, згідно з п.п.4.1, 4.2 договір №51 «Про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території» діє з дня його підписання і до 31.12.2009р.; якщо за місяць до закінчення строку дії цього договору жодна із Сторін не повідомила іншу про намір його розірвати або внести до нього зміни, він продовжується на наступний рік. Зміст договору не містить будь-яких умов щодо залежності строку дії останнього від строку дії договору №50 про спільну роботу. Також, строк дії договору №51 не ставиться в залежність від розірвання або припинення сторонами договірних відносин за договором №50. У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження наміру позивача розірвати вказаний договір. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що припинення дії договору №50 від 12.05.2009р. з 01.01.2014р. не має наслідком припинення дії договору №51 від 12.05.2009р., отже, договір №51 є діючим і у Інституту залишились обов`язки сплачувати відповідні платежі. Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Відтак, посилання апелянта, що судом першої інстанції помилково застосовані до спірних правовідносин норми, що регулюють саме договірні відносини є необґрунтованими з огляду на те, що між Сторонами укладений договір №51, який є діючим на даний час. Відповідно до п.1.2 договору №51 вартість щомісячної плати за утримання будинку та прибудинкової території складає 805,27 грн. у місяць. Докази на підтвердження внесення сторонами змін до договору №51 щодо вказаної вартості, у матеріалах справи не міститься. При цьому, враховуючи, що апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність відповідачем факту звільнення спірного приміщення 28.02.2029р., судова колегія зазначає, що у відповідача наявний обов`язок відшкодувати позивачеві вартість послуг на утримання будинку та прибудинкової території у розмірі 28 989,72 грн. (36 місяців * 805,27 грн.), яка була розрахована судовою колегією протягом періоду з жовтня 2016р. по вересень 2019р., тобто, у заявлений позивачем строк. Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що у Лікарні відсутні правові підстави для здійснення розрахунку вартості послуг з урахуванням ціни, самостійно встановленої позивачем, проте вказує, що рішення в цій частині підлягає зміні, оскільки визначений судом першої інстанції строк для нарахування вартості послуг, є недоведеним. Щодо стягнення вартості спожитої відповідачем теплопостачання. Як встановлено судовою колегією, договір №51 від 12.05.2009р. не припинив свою дію разом з договором №50, тобто є діючим. При цьому, за своєю правовою природою договір №51 є договором надання послуг. Положеннями ст. 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання. Згідно зі ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. В силу положень ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України) Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Статтями 610, 612 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Пунктом п. 2 договору №51 від 12.05.2009р. передбачено, зокрема, що Балансоутримувач зобов`язується забезпечити Інститут комунальними послугами, які Балансоутримувач отримує від сторонній осіб, згідно виставлених рахунків. Судова колегія зазначає, що матеріалах справи відсутні докази на підтвердження виставлення позивачем рахунків для відшкодування відповідачем вартості спожитих комунальних послуг. Разом з тим, у справі №916/1789/13, в якій розглядались аналогічні спірні правовідносини між цими сторонами, господарські суди усіх трьох інстанцій дійшли висновку щодо наявності правових підстав для стягнення із Інституту вартості спожитих послуг теплопостачання та електропостачання пропорційно займаній відповідачем площі кабінету до загальної площі Лікарні. Враховуючи висновки суду у справі 916/1789/13, дослідивши надані позивачем рахунки-фактури на оплату вартості наданих лікарні послуг теплопостачання та перевіривши здійснений позивачем розрахунок (якій здійснений у спосіб, обґрунтованість якого підтверджується постановою Верховного Суду від 25.04.2019р. у справі №916/1789/13), заявленої до стягнення заборгованості за фактично спожиту теплову енергію за період з жовтня 2016 року по вересень (включно) 2019 року в сумі 29 816,79 грн., а також існування діючого договору №51, колегія апеляційної інстанції вважає, що зазначена сума розрахована належним чином. Отже, рішення суду першої інстанції у даній частині підлягає зміні, у зв`язку з визначенням апеляційним судом іншого періоду для стягнення витрат за теплову енергію. Щодо стягнення вартості спожитої відповідачем електроенергії. З урахуванням вищенаведених висновків господарського суду у справі 916/1789/13 щодо визнання у даному випадку правильним способу розрахунку за фактично спожиту електричну енергію, що здійснювався пропорційно займаній відповідачем площі до загальної площі Лікарні, а також, відсутності доказів у матеріалах справи щодо зміни порядку обрахування сторонами спожитої електричної енергії, рахунків ПАТ «Одесаобленерго», що наявні у матеріалах справи, а також діючого договору №51, судова колегія зазначає про доведеність позивачем заборгованості відповідача за спожиту електричну енергію у розмірі 18 146,98 грн. При цьому, судова колегія відхиляє свідчення гр. ОСОБА_1 , що були взяти до уваги місцевим господарським судом, стосовно відключення приміщення кабінету №530 від електро- та водопостачання ще з 25.03.2015р. з огляду на те, що, по-перше, у матеріалах справи не міститься належних та допустимих доказів на підтвердження наведеного; по-друге, такі свідчення викликають сумнів у їх достовірності, оскільки неможливо уявити яким чином з 25.03.2015 р. до заявленого відповідачем строку його знаходження у спірному приміщенні - 28.02.2019р., тобто майже 4 роки, структурний підрозділ Інституту здійснював свою діяльність без електропостачання, враховуючи, що відповідно судових рішень у справі №916/1789/13 робота структурного підрозділу Інституту, який у своїй роботі використовує електроприлади, медичне обладнання, холодильники для зберігання медикаментів, комп`ютерну техніку, офісну техніку тощо, є неможливою. Разом з тим апеляційний суд не враховує і свідчення гр. ОСОБА_2 про те, що у Лікарні відсутні технічні можливості відключення від послуг електро- водопостачання окремого кабінету, і кабінет 530 ніколи від електро- та водопостачання не відключався, оскільки доказів на підтвердження таких тверджень у матеріалах справи також не міститься. Отже, рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача вартості спожитої останнім електроенергії підлягає скасуванню. Щодо стягнення збитків у вигляді неотриманого прибутку. Як вбачається з рішення суду першої інстанції, останнім, при вирішенні питання щодо стягнення збитків у вигляді неотриманого прибутку, були застосовані норми законодавства щодо деліктної відповідальності. Проте, апелянт наполягає на тому, що місцевим господарським судом було залишено поза увагою той факт, що позивач не звертався до господарського суду у порядку ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України та ст. 1166 Цивільного кодексу України, а звернувся із конкретним способом захисту свого порушеного права, зокрема, позовні вимоги Лікарні були заявлені на підставі положень ст.ст. 1212, 1214 Цивільного кодексу України. За положеннями п. 2 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Частина 1 ст.1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Тобто, відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника майна. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК України). Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондікційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Крім того, суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (статті 1213 Цивільного кодексу України), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли він дізнався або міг дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави (стаття 1214 Цивільного кодексу України). У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палато. Верховного Суду у постановах від 23.05.2018р. у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018р. у справі №922/3412/17, від 13.02.2019р. у справі №320/5877/17. Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Одним з предметів позову в цій справі є стягнення збитків у вигляді неотриманого прибутку з користувача приміщення за відсутності належної правової підстави для такого користування. Господарськими судами встановлено та не заперечується сторонами, що договір №50, відповідно до якого у позивача та відповідача існували відносини щодо права користування Інститутом майном Лікарні, з 01.01.2014р. є розірваним. Тобто у даному питанні договірні відносини між сторонами відсутні, як і відсутні належні докази у підтвердження звільнення відповідачем зазначеного спірного приміщення позивача. Апеляційний господарський суд вважає, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків), оскільки з моменту відсутності між сторонами договірних відносин, відносини з фактичного користування спірним приміщенням, зокрема, без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати, є за своїм змістом кондикційними. Таким чином, судова колегія погоджується з доводами позивача про те, що у даному випадку між сторонами існують кондикційні зобов`язання, отже судом першої інстанції було неправильним застосування норм законодавства щодо деліктної відповідальності. За таким обставин, враховуючи вищевикладені положення, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції, при вирішенні цього питання, помилково послався на ст. 22 Цивільного кодексу України та ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України, які регулюють відшкодування шкоди (збитків). Разом з тим, колегія суддів зазначає, що неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. Тобто, розмір доходів, які підлягають стягненню, вираховується виходячи з доведеності розміру звичайних доходів, які особа здобула за весь час володіння, як недобросовісний набувач, з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Відповідних правових позицій дотримується й Верховний Суд України у постанові від 18.05.2016 у справі № 6-237цс16 і Верховний Суд у складі Великої Палати у постанові від 30.05.2018 зі справи № 750/8676/15-ц, у постанові Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №921/377/14-г/7, постанові від 12.06.2020р. у справі №906/775/17. Враховуючи, що спірне майно належить до державної форми власності, позивач у позовній заяві визначає, що сума у розмірі 296 589,20 грн. нарахована ним на підставі Закону України «Про оренду державного майна», яким передбачений порядок встановлення орендної плати за користування державним майном, та постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995р. №786 «Про методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропозиції її розподілу». Однак, позивачем не надано будь-яких доказів, що беззастережно підтверджують реальну можливість отримання Лікарнею вищевказаної суми у вигляді орендної плати за здачу в оренду спірного майна. Таким чином, судова колегія вказує, що вимоги Лікарні про стягнення упущеної вигоди мають лише теоретичне обґрунтування можливості отримання доходу, що полягає у можливості в майбутньому отримати дохід шляхом можливого укладення в майбутньому договору оренди кабінету №530. Отже, жодним належним та допустимим доказом не підтверджено розмір наведеної позивачем упущеної вигоди. А відтак, у суду відсутні підстави погодитися, що позивач міг би укласти за наведеними у позовної заяві цінами, договори оренди з будь-якими особами. Такі висновки суду були б лише припущеннями, тоді як рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях. Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується з апелянтом, що з огляду на характер правовідносин, які склались між сторонами, до них підлягають застосуванню норми статті 1214 Цивільного кодексу України, оскільки такі правовідносини є за своїм змістом кондикційними, а не деліктними, водночас, погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстави для стягнення з відповідача неотриманого прибутку відсутні. Згідно з п. 2 ч.1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення. Відповідно до ч.1 ст.277 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Частиною 4 статті 277 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на викладене, Південно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі, частково найшли своє підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку, у зв`язку з чим на підставі п.1 ч.1, ч.4 статті 277 ГПК України оскаржуване рішення підлягає частковому скасуванню в апеляційному порядку з прийняттям в частині скасування нового рішення про задоволення позовних вимог, та відповідно - зміні мотивувальної та резолютивної його частин. Отже, апеляційна скарга Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2020р. у справі №916/3426/19 підлягає частковому задоволенню. Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за позовом та апеляційною скаргою покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі структурного підрозділу "Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті філії "Центр охорони здоров`я" на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2020р. у справі №916/3426/19 задовольнити частково. Рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2020р. у справі №916/3426/19 скасувати частково, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції: «

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства „Український науково-дослідний інститут медицини транспорту України" /65039, м. Одеса, вул. Канатна, 92, ідентифікаційний код 01898233/ на користь Акціонерного товариства „Українська залізниця" /03680, м. Київ, вул. Тверська, будинок 5, ідентифікаційний код 40075815/ в особі структурного підрозділу „Одеська клінічна лікарня на залізничному транспорті" філії „Центр охорони здоров`я" /65059, м. Одеса, вул. Шклярука, 4-А/ витрати на утримання будинку та прибудинкової території у розмірі 28 989 /двадцять вісім тисяч дев`ятсот вісімдесят дев`ять/ грн. 83 коп., вартість спожитої теплової енергії у розмірі 29 816 /двадцять дев`ять тисяч вісімсот шістнадцять/ грн. 61 коп., вартість спожитої електричної енергії у розмірі 18 146 /вісімнадцять тисяч сто сорок шість/ грн. 98 коп.

3. Виселити Державне підприємство «Український науково-дослідний інститут медицини транспорту України" Міністерства охорони здоров`я України з кабінету №530 загальною площею 63,21 кв.м., що знаходиться у приміщенні поліклініки Одеської клінічної лікарні на залізничному транспорті філії «Центр охорони здоров`я» Акціонерного товариства «Українська залізниця».

4. В решті позову відмовити.» Постанова відповідно до вимог ст. 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у 20-денний строк. Повний текст постанови підписаний 23.07.2020р. Головуючий суддя Савицький Я.Ф. Суддя Діброва Г.І. Суддя Принцевська Н.М.