Постанова Київський апеляційний суд № 752/301/15-ц

справа № 752/301/15-ц головуючий у суді І інстанції Чередніченко Н.П. провадження № 22-ц/824/7306/2020 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 липня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Костецької М.М. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року у справі за позовом Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Міністерство оборони України про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: У січні 2015 року позивач Київський національний університет ім. Т. Шевченка (далі Університет, Позивач) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Міністерство оборони України про виселення та стягнення заборгованості. На обґрунтування позовних вимог вказувало, що починаючи з 1995 року між Університетом та Міністерством оборони України були укладені договори про підготовку спеціалістів від 11 вересня 1995 року та 22 грудня 1997 року. З метою забезпечення освітньої діяльності до гуртожитку №11 Університету тимчасово було поселено військовослужбовців із сім`ями. У 2011 році співпраця між Університетом та Міноборони закінчилась, а разом з нею і термін проживання військовослужбовців у гуртожитку Університету, проте відповідачі займаних ними приміщень не звільнили. Окрім того, починаючи з моменту заселення відповідачів до гуртожитку АДРЕСА_1 останні користувалися послугою з проживання та здійснювали оплату цієї послуги спочатку в повному обсязі, а згодом частково, що призвело до утворення заборгованості, яка станом на грудень 2014 року становила суму в розмірі 76702,92 грн, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та просив стягнути зазначену заборгованість у примусовому порядку. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року, в задоволенні позову Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Міністерство оборони України про стягнення заборгованості відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2016 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 15 травня 2017 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 липня 2015 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в частині вимог про стягнення заборгованості. В жовтні 2017 року позивач збільшив розмір позовних вимог та змінив підстави позову. На обґрунтування вимог вказував, що 18 вересня 2015 року відповідачі виселились із кімнат гуртожитку АДРЕСА_1 . Відповідно до статуту університету усі будівлі, споруди, житло, надані позивачу для здійснення статутної діяльності належать університету на праві оперативного управління, та позивач є фактично є балансоутримувачем будівлі по АДРЕСА_3 гуртожиток). Зазначав, що відповідачі були заселені до гуртожитку в 2002 році в порядку виключення для тимчасового проживання. При поселенні відповідачі були ознайомлені із правилами проживання в гуртожитку та порядком оплати за проживання. Впродовж проживання відповідачів до 18 вересня 2015 року, позивач надавав останнім послуги з проживання, а вони, в свою чергу, до листопада 2008 року оплачували її відповідно до отриманих від університету квитанцій, дотримувались порядку проживання в гуртожитку, фактично усвідомлюючи наявність договірних відносин із університетом. Оплату отриманої послуги відповідачі спочатку здійснювали в повному обсязі, а згодом частково, що призвело до утворення заборгованості за період з листопада 2008 року по 18 вересня 2015 року в сумі 90232,13 грн. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2019 року, провадження у цивільній справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , закрито. З урахуванням наведеного, позивач просив суд стягнути солідарно із відповідачів заборгованість, оскільки останні добровільно від сплати наданих та отриманих послуг відмовляються. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 лютого 2020 року позов Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Міністерство оборони України про стягнення заборгованості, задоволено частково. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Київського національного університету імені Тараса Шевченка заборгованість в сумі 63994 грн 36 коп. В іншій частині позову відмовлено. Не погоджуючись із указаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що за клопотанням відповідача суд був зобов`язаний застосувати строки позовної давності, що є підставою для відмови у позові. Зауважує, що згідно із матеріалів справи, позивач надав два акти про відмову від підписів про ознайомлення з наказами ректора про підвищення вартості проживання, які датовані 05 січня 2010 року та 18 травня 2011 року. Тобто позивач сам вказує дату, коли йому стало відомо про порушення його прав та початок відрахування строків позовної давності. Так, строк позовної давності за останнім актом закінчився 19 травня 2014 року. Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористались. В судове засідання 21 липня 2020 року з`явились представник позивача, яка проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, та представник третьої особи, яка просила апеляційну скаргу задовольнити з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Відповідачі у судове засідання не з`явилися, були повідомлені судом про відкриття апеляційного провадження та про дату судового засідання належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи не направили до суду та не повідомили суд про наявність поважних причин, що перешкодили з`явитись до суду чи унеможливлюють розгляд справи без їх участі. Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися у судове засідання на підставі частини 2 статті 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною 1 статті 367 ЦК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково доданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивач надавав, а відповідачі споживали послуги з користування електричною енергією та проживання у гуртожитку, однак безпідставно не виконували свого обов`язку зі сплати їх вартості в повному обсязі згідно встановлених тарифів за наказом ректора Університету. З урахуванням встановлених обставин суд дійшов висновку про обґрунтованість підстав для стягнення з відповідачів заборгованості. Задовольняючи вимоги позову частково судом було враховано подану відповідачами заяву про застосування строку позовної давності. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (ч. 1 ст. 631 ЦК України). Згідно із ч.1 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 901 ЦК України визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до ч.1 ст. 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. За положеннями пункту 18 Примірного положення громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов`язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до пункту 38 цього положення. Відповідно до пункту 38 Примірного положення, витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується. Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду. Послуги з проживання в гуртожитках є одним із видів платних послуг, що надаються державними навчальними закладами на підставі пункту 4 розділу 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 38 (далі - Постанова № 38), яка діяла на час виникнення правовідносин та втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 року № 796 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності» (далі - Постанова №796) За положеннями зазначених постанов навчальні заклади у сфері житлово-комунальних послуг мають право надавати громадянам, які користуються цими послугами, комунальні послуги, послуги з експлуатації та господарського обслуговування будинків і приміщень (підпункт 4 пункту 7 Постанови КМУ №796; підпункт 4 пункту 8 Постанови КМУ № 38). Як визначено в постанові Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)», Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров`я України, інші міністерства і центральні органи виконавчої влади, до сфери яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Міністерством фінансів України установлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках. Відповідальність за надання цих послуг, їх якість, а також обґрунтованість розмірів плати за них покладається на керівників цих закладів. Конкретний розмір плати за проживання в гуртожитку встановлюється керівництвом вищого навчального закладу. Правомірність встановлення розміру плати за проживання у гуртожитку в ході розгляду справи відповідачами не спростовано. Колегія суддів вважає, що накази ректора університету, якими визначалася плата за проживання відповідачів у гуртожитку є дійсними, їх чинність ніким не оспорена, а тому вони є обов`язкові для виконання на території Університету. Користування відповідачами майном позивача та отримання від нього послуг, покладає на нього обов`язок сплати за таке користування в розмірах, у строках та в порядку, які визначалися договором, строк якого закінчився. Відповідно до ч. 1 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 820 ЦК України розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за користування житлом, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Судом установлено, що на підставі договору від 11 вересня 1995 року, додаткової угоди до нього від 21 лютого 1997 року, договору від 22 грудня 1997 року і додаткової угоди №303/44/09 від 19 серпня 2009 року, укладених між Університетом та Міністерством оборони України, ОСОБА_2 та членам його сім`ї, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у 2002 році було надано у користування кімнати АДРЕСА_4 , який належить позивачу. Відповідно до пункту 3.1 розділу 3 додаткової угоди № 303/44/09 від 19 серпня 2009 року до договору № 135 про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року розмір та порядок місячної плати за користування житловим приміщенням, місцями загального користування та надані житлово - комунальні послуги встановлюється наказами ректора Університету. Наказом ректора від 21 березня 2006 року № 184-32 з 01 квітня 2006 року встановлено плату за проживання в гуртожитках Університету, у тому числі й для курсантів та слухачів військового інституту, які проживають у гуртожитку АДРЕСА_1 у розмірі АДРЕСА_5 грн на місяць за одне ліжко - місце, зайняте мешканцями, які не є співробітниками університету, та членами їх сімей, а також 110 грн на місяць за зайняті додаткові ліжко - місця. Починаючи із січня 2010 року, позивач неодноразово збільшував оплату за проживання в університеті для відповідачів, зокрема, з 01 січня 2010 року вартість одного ліжко - місця за місяць становила 282 грн, а з 01 червня 2011 року - 402 грн, що підтверджується наказами ректора КНУТШ № 171-32 від 30 грудня 2009 року та № 365-32 від 11 травня 2011 року. Умовами додаткової угоди до договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року, укладеної 19 серпня 2009 року між Університетом та Міністерством оборони України, передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку згідно з калькуляцією визначається на підставі наказу ректора. Вказаний порядок позивачем дотримано, тому у нього є всі підстави для стягнення заборгованості з оплати за проживання. Розмір оплати за проживання в гуртожитку було встановлено з дотриманням порядку, визначеного в договорах. Крім того встановлено, що після закінчення строку дії договорів відповідачі продовжували проживати в окремих кімнатах гуртожитку та користуватися житлово - комунальними послугами, та фактично звільнили кімнати в гуртожитку лише 18 вересня 2015 року. З розрахунку заборгованості убачається, що за період з листопада 2008 року по 18 вересня 2015 року відповідачі мають заборгованість в сумі 90232,13 грн. Суду першої інстанції відповідачами було подано заяву про застосування строків позовної давності. Враховуючи загальні строки позовної давності в три роки, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача заборгованості за період з січня 2012 року по січень 2015 року, а також суми за період проживання в гуртожитку з моменту подачі позову та до фактичного виселення з кімнат гуртожитку, зокрема з січня 2015 року по 18 вересня 2015 року в загальному розмірі 63994,36 грн. При цьому місцевим судом було враховано суму оплат здійснених відповідачами протягом всього строку проживання, та відповідні зміни вартості проживання, при яких з нарахованої вартості проживання вираховувалася сума сплачена відповідачами за весь період проживання в межах строку позовної давності. Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні місцевим судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 22 липня 2020 року. Суддя-доповідачТ.О. Писана СуддіК.П. Приходько С.О. Журба