Постанова Київський апеляційний суд № 757/49303/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 липня 2020 року м. Київ справа №757/49303/18-ц провадження № 22-ц/824/9444/2020 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач) суддів - Стрижеуса А.М., Шкоріної О.І. учасники справи: позивач -ОСОБА_1 відповідач - ОСОБА_2 розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2019 року у складі судді Матійчук Г.О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,- В С Т А Н О В И В: У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики. У мотивування вимог посилалася на те, що 30 жовтня 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого позивач передала відповідачу у позику грошові кошти у сумі 150 000 дол. США, що еквівалентно 757 000 грн, з умовою їх повернення 30 жовтня 2015 року. Договір укладено в письмовій формі та завірений нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М. Оскільки відповідач кошти своєчасно не повернула, умови, визначені договором від 30 жовтня 2006 року не виконала, позивач просила стягнути частину заборгованості за договором позики у розмірі 100 000 гривень, залишаючи за собою у подальшому право вимоги на решту частини боргу. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частину заборгованості за договором позики у сумі 100 000 грн. Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду, 30 березня 2020 року відповідач ОСОБА_4 прізвище на ОСОБА_5 , що підтверджується Свідоцтвом про шлюб а.с.119) звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що рішення суду є необґрунтованим, судом неповно встановлені обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення судом незаконного рішення. Зазначає, що при розгляді справи було порушено принцип рівності сторін, оскільки жодного повідомлення про виклик до суду апелянт не отримувала та, відповідно, не мала можливості скористатися своїми процесуальними правами. Зокрема, заявляючи про застосування позовної давності, вказує, що строк позовної давності за спірним договором позики закінчився 30 вересня 2009 року, що, відповідно до статті 267 ЦК України, є окремою підставою для відмови у задоволенні позову. 02 липня 2020 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від позивача, в якому остання просить оскаржуване рішення залишити без змін. Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 274 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону. Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом установлено, що 30 жовтня 2006 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 150 000 дол. США, що еквівалентно 757 000 грн. Позика є безпроцентною та відповідно до п.п. 2 і 4 договору, має бути повернута не пізніше 30 жовтня 2015 року за адресою проживання позивача в готівковій формі розрахунку. 11 серпня 2018 року та 20 серпня 2018 року позивач на адресу відповідача надсилала претензії з приводу виконання зобов`язань за договором позики від 30 жовтня 2006 року, проте відповідач їх проігнорувала, кошти не повернула. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України). Частино першої статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст. 4 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ст. 81 ЦПК України). У відповідності до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Як вірно встановлено місцевим судом і не спростовано відповідачем, між сторонами дійсно було укладено у письмовій формі договір позики, який має реальний характер і є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Використовуючи своє право позичальника, позивач просила стягнути частину позики у розмірі 100 000 грн, що не суперечить закону і не порушує її право. В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про застосування строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову, звертаючи увагу на те, що строк дії договору, на її думку, закінчився 30 жовтня 2009 року. Наразі, такі доводи апелянта не ґрунтуються на матеріалах справи та спростовуються доказами, яким суд дав належну оцінку, зокрема, змістом договору позики, умовами якого передбачено (п.1 Договору), що позикодавець зобов`язується повернути позику не пізніше 30 жовтня 2015 року. Таким чином, звертаючись до суду з позовом 05 жовтня 2018 року, позивач не пропустив строк звернення до суду, що унеможливлює застосування судом позовної давності у даному спорі. Отже, розглядаючи спір, суд першої інстанції в межах доводів позову повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належну оцінку доказам, правильно визначив правову природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, і дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог, про що ухвалив відповідне рішення. Разом з тим, як убачається з матеріалів справи та на це посилається відповідач у своїй апеляційній скарзі, судом першої інстанції ухвалено рішення за відсутності відповідача, щодо належного повідомлення якого у справі відсутні докази. При цьому у матеріалах справи повинні бути належні докази такого повідомлення. Якщо відповідні докази відсутні, то відповідач не може вважатися повідомленим належним чином, і підстави для заочного розгляду справи відсутні. З матеріалів справи вбачається, що в судові засідання, призначені на 11 червня 2019 року та на 12 липня 2019 року відповідач повідомлена не була і 12 липня 2019 року суд першої інстанції розглянув справу за відсутності сторін та ухвалив рішення, не перевіривши отримання судової повістки відповідачем ОСОБА_2 . Нормами пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України встановлено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Виходячи з наведеного, колегія суддів доходить висновку, що розглянувши справу за відсутності відповідача ОСОБА_2 , місцевий суд порушив норми процесуального права, що відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. За таких обставин, доводи апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення відповідача про розгляд справи, що позбавило її права на участь у судовому засіданні, є обґрунтованими, а порушення судом норм процесуального права є підставою для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового. Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючі докази, мають обов`язок обґрунтовувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Відповідно до статті 374 ЦК України суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення місцевого суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 000 грн. Ураховуючи те, що скасування рішення суду першої інстанції зумовлено порушенням норм процесуального права, а саме, ухваленням рішення за відсутності відповідача без його належного повідомлення, та не призвело до ухвалення по суті іншого рішення, ніж оскаржуване, підстави для стягнення з ОСОБА_1 судового збору за подання апеляційної скарги відсутні. Керуючись ст.ст. 367, 369, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 липня 2019 року - скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) частину заборгованості за договором позики у сумі 100 000,00 грн. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1 000 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий В.А. Кравець Судді А.М. Стрижеус О.І. Шкоріна