Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 752/24135/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа №752/24135/18 Головуючий у І інстанції - Катющенко В.П. Суддя-доповідач - Мельничук В.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 липня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого-судді: Мельничука В.П. суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А: ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві щодо розгляду його пенсійної справи по інвалідності; - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві щодо невиплати йому заборгованості за невиплаченої пенсії по інвалідності за період з 04.06.2015 року до 01.07.2018 року; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві виплатити ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , заборгованість за невиплачену пенсію по інвалідності за період з 04.06.2015 року до 01.07.2018 року; - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві щодо невиплати йому пенсії по інвалідності за період червень-липень 2018 року; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві виплатити йому пенсію по інвалідності за період червень-липень 2018 року; - визнати протиправною діяльність та перевищення повноважень Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві шляхом постійного розголошення та передачі його персональних даних до тимчасово окупованої території України АР Крим. В обґрунтування заявлених вимог Позивач посилається на те, що він є інвалідом ІІІ групи та з 2009 року отримує пенсію на підставі положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». У зв`язку з подіями в Автономній Республіці Крим у 2014 році, Позивач змінив фактичне місце проживання та звернувся до відділу № 1 Голосіївського району Головного управління Пенсійного фонду України міста Києва з заявою про поновлення пенсійних виплат. У зв`язку з відсутністю пенсійних виплат, 14.06.2018 року Позивач повторно звернувся до Відповідача з заявою, в якій просив повернутися до розгляду його попередньої заяви та поставити його на облік у Головному управлінні Пенсійного фонду України у м. Києві. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368) щодо розгляду пенсійної справи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ). Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368) щодо не виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) заборгованості з пенсії по інвалідності за період з 04.06.2015 по 01.07.2018 та за червень-липень 2018 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) заборгованість за невиплачену пенсію по інвалідності за період з 04.06.2015 року по 01.07.2018 року та за червень-липень 2018 року. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись з постановленим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій просило рішення суду першої інстанції скасувати в частині того, щоб зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити ОСОБА_1 заборгованість за невиплачену пенсію по інвалідності за період з 04.06.2015 року по 01.07.2018 року та за червень-липень 2018 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. В апеляційній скарзі Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті. Зокрема, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві в апеляційній скарзі вказує на те, що 04 червня 2018 року Позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про постановку на облік, додатково до якої було надано довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 04.06.2018 року № 0000549609, видану Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації. Відповідно до розпорядження 19640 від 24.07.2018 року Позивачу з 04.06.2018 року поновлено виплату пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання інвалідам ІІІ групи відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Кошти в сумі 3096,81 грн. за червень-липень 2018 року, які не були виплачені, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку визначеного Кабінетом Міністрів України. Після прийняття окремого порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, буде вирішено питання виплати коштів за минулий період. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що Позивач є інвалідом ІІІ групи, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 та отримував пенсію по інвалідності внаслідок трудового каліцтва 01 грудня 2014 року Позивач звернувся до Начальника управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва з заявою, в якій просив запросити його пенсійну справу з міста Сімферополя у зв`язку з вимушеним переїздом на нове місце проживання за адресою АДРЕСА_3 . Обставини проживання Позивача за вказаною адресою підтверджені довідкою, виданою Шевченківським районним відділом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 20.11.2014 року № 11/395 (а.с. 18), яка видана за формою, визначеною наказом Міністерства внутрішніх справ України від 26.09.2014 року № 997, підтверджує місцеперебування громадянина України та видана про те, що ОСОБА_1 подав письмову заяву із зазначенням адреси, за якою йому може бути вручена офіційна кореспонденція. 04 червня 2018 року Позивач подав заяву до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві, у якій просив повернутися до розгляду його заяви від 01.12.2014 року та поставити його на облік для виплати пенсійного забезпечення. До зазначеної заяви додано довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 04.06.2018 року № 0000549609. За наслідками розгляду заяви Позивача, рішенням Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 21.06.2018 року № 24 Позивачу призначено (відновлено) виплату пенсії внутрішньо переміщеній особі . Розпорядженням від 23.07.2018 року № 19640 Позивачу проведено розрахунок пенсії з 04.06.2015 року по 01.07.2018 року, а розпорядженням від 24.07.2018 року № 19640 Позивачу також було проведено розрахунок пенсії за червень-липень 2018 року. Листом від 03.09.2018 року № 69873/02/І-6199 Відповідачем повідомлено Позивача про те, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Також заявника повідомлено про те, що кошти за червень-липень 2018 року в сумі 3096,81 грн. нараховані на додаткову відомість на вересень 2018 року, а кошти за вересень 2018 року в сумі 1629,90 грн. нараховані на основну відомість на серпень 2018 року. Крім того, Відповідачем було направлено до Пенсійного фонду Російської Федерації лист від 27.07.2018 року № 47803/02 стосовно надання інформації про строк проведення виплат пенсії ОСОБА_1 . Також судом встановлено, що листом від 31.12.2014 року № 21303/06 Управлінням Пенсійного фонду України в Голосіївському районі місті Києві було скеровано до Пенсійного фонду Російської Федерації прохання надати пенсійну справу ОСОБА_1 для призначення пенсії за місцем проживання. Позивач, вважаючи порушеним своє право на пенсійне забезпечення, звернувся з даним адміністративним позовом до суду за захистом своїх прав. Задовольняючи частково адміністративний позову суд першої інстанції виходив з того, що припинення виплати пенсії Позивачу здійснено не у спосіб та не на підставах, передбачених Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності Позивача і таке втручання не було законним. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві щодо розгляду пенсійної справи по інвалідності Позивача та в частині невиплати Позивачу заборгованості пенсії по інвалідності за період з 04.06.2015 року до 01.07.2018 року; за період червень-липень 2018 року; а також в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві виплатити Позивачу заборгованість з пенсії по інвалідності за період з 04.06.2015 року до 01.07.2018 року та за період червень-липень 2018 року. Перевіривши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, якими Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, оцінивши доводи апеляційної скарги в частині задоволених позовних вимог та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів останньої, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з огляду на наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За приписами статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пунктом 6 статті 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. У рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 зазначено, що держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати право на отримання пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами. Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. У пункті 28 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України" (заява № 10441/06) від 07.11.2013 зазначено, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. За наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу (параграфи 51, 54). У рішенні "Суханов та Ільченко проти України" (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України" від 14.10.2010 року, заяви № 23759/03 та № 37943/06). Європейська соціальна хартія (переглянута), яка набрала чинності для України 01.02.2007 року, визначає (пункт 23 частини 1), що сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. До внутрішніх та міжнародних норм, які забезпечують захист пенсіонерів також належать: "Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни" Організації Об`єднаних Націй (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998). У передмові до цього документа, яка визначає сферу охоплення та мету принципів, визначено: для цілей цих Принципів внутрішньо переміщеними особами вважаються особи або групи осіб, яких змусили покинути свої будинки або звичні місця проживання, зокрема в результаті або щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів. Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Відповідно до частини 2 статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Частиною 1 статті 5 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Згідно з частиною 2 статті 46 цього Закону нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Статтею 49 цього Закону визначено випадки припинення та поновлення виплати пенсії. Так, частиною 1статті 49 названого Закону встановлено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; (положення п. 2 частини 1 статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону (частина друга статті 49 Закону). Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб" затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого передбачено, що довідка є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - уповноважені органи). Пунктом 1 Постанови № 637, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, установлено, що призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014року №

509. Припинення або відновлення соціальних виплат проводиться структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад або територіальними органами Пенсійного фонду України згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам". При цьому. постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року у справі № 826/12123/16, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абз. 10 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" від 05 листопада 2014 року № 637, що стосуються припинення виплати пенсій у разі навіть короткострокової відсутності пенсіонера за місцем проживання, щодо необхідності проведення перевірок пенсіонерів та відновлення виплати пенсій лише за результатами перевірки. В контексті наведеного суд першої інстанції правомірно звернув увагу на те, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи. Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у статті 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації. Умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою. Проте, Відповідачем не надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції доказів на підтвердження скасування довідки від 04 червня 2018 року № 000549609 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 . Матеріалами справи підтверджується, що довідка, видана Шевченківським районним відділом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 20.11.2014 року № 11/395, відповідає формі, визначеній наказом Міністерства внутрішніх справ України від 26.09.2014 року № 997, який, у свою чергу, видано на реалізацію статті 6 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Так, відповідно до частини 4статті 6 наведеного Закону за зверненням громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території або переселилися з неї, за місцем їх перебування оформляються і видаються органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, довідки, що підтверджують місце їх перебування. Такі довідки видаються громадянам у день звернення на підставі паспорта громадянина України чи іншого документа, до якого згідно із Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" вносяться відомості про реєстрацію місця проживання, та письмової заяви, в якій зазначається адреса, за якою громадянину може бути вручена офіційна кореспонденція. При цьому відомості (відмітка) про місце перебування такої особи не вносяться до її паспорта. Зразок та порядок видачі довідки, що підтверджує місце перебування, зразок письмової заяви, яка подається громадянином для одержання довідки, затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. Як вбачається з матеріалів справи, ГУ-Управління ПФР у м. Сімферополь з 01.05.2015 року припинено виплату пенсії ОСОБА_1 у зв`язку з переїздом в іншу місцевість. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Статтею 8 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Частиною 3 статті 4 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Беручи до уваги те, що відповідно до частини 3 статті 4 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами. Оцінюючи доводи Відповідача щодо припинення виплати пенсії Позивачу, викладені у відповіді на звернення, суд першої інстанції правомірно звернув увагу на те, що пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею відповідної особи та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії, з чим погоджується колегія суддів. У частині 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду, про що зазначено вище. Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною першою статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом. При цьому, Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" не передбачено підстав припинення або призупинення виплати пенсії, як, наприклад, проведення перевірки щодо підтвердження факту проживання внутрішньо переміщених осіб на підконтрольній Україні території. У згаданих рішеннях Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 та Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов`язане з місцем проживання людини, який можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. При цьому, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України. У той же час, Відповідач, як на підставу для призупинення виплати пенсії Позивачу, посилається на постанову Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", яка у вказаній частині визнана нечинною судом, оскільки, по суті, нею запроваджено підстави припинення пенсії, не передбачені Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", що застосовано у даному випадку до Позивача. За змістом наведених конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення. У преамбулі до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами. Водночас, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що не підтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії Позивачем, з чим погоджується колегія суддів. У цьому випадку наявність у Позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонерів, на відміну від інших громадян України, здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав. Таким чином, з огляду на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Суханов та Ільченко проти України", слід дійти висновку, що припиняючи виплату нарахованої Позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому, право на отримання пенсії є об`єктом захисту за статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втручання Відповідача у право Позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії є таким, що не ґрунтується на Законі. Таким чином, встановлення відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право Позивача на мирне володіння своїм майном було порушено. За таких обставин, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що припинення виплати пенсії Позивачу здійснено не у спосіб та не на підставах, передбачених Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності Позивача і таке втручання не було законним. Аналогічні висновки містяться у рішенні Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 805/402/18 (провадження № 11-644асі18). При вирішенні даної справи суд враховує, що Європейський суд з прав людини у пункті 50 рішення від 13.01.2011 року (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). З урахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві щодо розгляду його пенсійної справи по інвалідності та в частині невиплати йому заборгованості пенсії по інвалідності за період з 04.06.2015 року до 01.07.2018 року; за період червень-липень 2018 року; а також в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві виплатити йому заборгованість з пенсії по інвалідності за період з 04.06.2015 року до 01.07.2018 року та за період червень-липень 2018 року. При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглянувши доводи Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення в оскаржуваній частині постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування в цій частині не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в зазначеній частині - без змін. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий-суддя: В.П. Мельничук Судді: І.О. Лічевецький О.М. Оксененко