Окрема думка Велика Палата ВС № 810/451/17

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Гриціва М. І. та Прокопенка О. Б. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку

1. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до ДФС України з вимогами стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 57 919 грн 68 коп. за період з 25 березня по 28 грудня 2016 року. Вимоги мотивував тим, що Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, визнав протиправним наказ Міністерства доходів і зборів України від 09 березня 2016 року № 21-о у частині підстави звільнення, зобов`язав відповідача у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до цього наказу і зазначити в ньому про звільнення ОСОБА_1 з 09 березня 2016 року з посади заступника начальника управління-начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв`язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, а саме частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Цим же рішенням суд стягнув з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу в розмірі 26 112 грн 12 коп. Оскільки присуджену вихідну допомогу йому виплатили невчасно, а саме 28 грудня 2016 року (у сумі, з урахуванням утриманих податків та зборів у сумі 21 020 грн 26 коп.), він має право на включення цієї суми до решти невиплачених йому сум, що належали до виплати у день звільнення.

2. Київський окружний адміністративний суд постановою від 17 липня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 вересня 2017 року залишив постанову суду першої інстанції без змін. Суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин положення статей 116, 117 КЗпП України не застосовуються, позаяк у контексті встановлених обставин зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача. На такі правовідносини не поширюється регулювання матеріальних норм трудового права. Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції і виснував, що для застосування частини першої статті 117 КЗпП України потрібна наявність таких чинників: невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу в невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. Для уникнення застосування наслідків, передбачених цією нормою, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З погляду апеляційного суду, під законодавчим поняттям «належні звільненому працівникові суми» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Далі цей суд з посиланням на положення статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) узагальнює, що право позивача на вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку виникло з моменту набрання законної сили постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, а не на підставі заяви про розрахунок від 24 березня 2016 року, як вважає позивач. Понад те, у цій заяві позивач не просив стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку. У сенсі положень статей 116, 117 КЗпП України вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку, яку суд присудив після встановлення під час розгляду трудового спору факту порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, має іншу правову природу і за своєю суттю є відповідальністю роботодавця перед працівником за порушення його трудових прав. Стягнення коштів, присуджених позивачу судовим рішенням в адміністративній справі № 826/5898/16, має здійснюватися на загальних підставах, зокрема добровільно, або якщо боржник відмовляється здійснити перерахунок відповідних сум - у порядку, встановленому Законом України від 02 червня 2016 року № 1404?VIII «Про виконавче провадження». У порядку цього ж Закону має вирішуватися питання відповідальності боржника за несвоєчасне виконання (виконання не в повному обсязі) рішення суду про стягнення середнього заробітку.

3. ОСОБА_1 не погодився з такими судовими рішеннями й подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року, ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити та стягнути з ДФС України на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 57 919 грн 68 коп. Прохання мотивував тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин і порушили норми процесуального права.

4. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 21 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою, а після виконання низки процесуальних дій, встановлених КАС України, Велика Палата Верховного Суду винесла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково, судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі скасувала й направила справу № 810/451/17 на новий розгляд до суду першої інстанції. До сказаного слід додати, що для перегляду судових рішень судів попередніх інстанцій Великою Палатою Верховного Суду стало рішення колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 810/451/17 з пропозицією відступити від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, стосовно поширення статей 116, 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування компенсації. За позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, цей правовий висновок Верховного Суду України не узгоджується з підходами (поглядами) Європейського суду з справи людини (далі - ЄСПЛ) щодо тлумачення і застосування положень статті 117 КЗпП України, висловленими у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02; рішення від 08 квітня 2010 року), фактичні обставини якої за суттю теж є подібними до обставин цієї справи.

5. Велика Палата Верховного Суду з посиланням на положення статей 8, 19, 43 Конституції України, статей 47, 116, 117 КЗпП України, на Конвенцію про захист справ людини і основоположних свобод, практику ЄСПЛ, зокрема й у справі «Меньшакова проти України», а також на правозастосовну практику Верховного Суду вирішила, що за проаналізованими нормами трудового законодавства підприємство, установа, організація зобов`язані провести зі звільненим працівником повний розрахунок і виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. На думку Великої Палати, за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця можна застосувати відповідальність. Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так от, як вважає цей суд, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України відшкодування. У такому разі законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок з колишнім працівником, що уможливлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, передбачених після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Далі суд зазначив, що у справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі № 826/5898/16, просив стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні за період з 25 березня по 28 грудня 2016 року. ДФС України провела фактичний розрахунок із ОСОБА_1 і виплатила одноразову грошову допомогу при звільненні, але поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України. Оскільки розрахунок з працівником (виплата вихідної допомоги) не був проведений з вини власника або уповноваженого ним органу в зазначені строки, що своєю чергою є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач вважає порушеним своє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.

6. З постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року не погоджуємося по суті спору, тож, керуючись частиною третьою статті 34 КАС України, вважаємо за необхідне висловити окрему думку. Передусім для цілей цієї окремої думки викладемо фактичні обставини, які у цій справі встановили суди попередніх інстанцій, та зумовлене цими обставинами відповідне нормативне регулювання. ОСОБА_1 з 24 квітня 2013 року по 09 березня 2016 року проходив державну службу на посаді заступника начальника управління-начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України. Міністерство доходів і зборів України наказом від 28 серпня 2014 року № 2085-о зі змінами, внесеними наказом від 29 вересня 2014 року № 2119-о, звільнило позивача із займаної посади з 29 вересня 2014 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штатної чисельності. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 22 грудня 2015 року у справі № 826/14834/14 визнав зазначені накази протиправними та скасував, а позивача поновив на посаді заступника начальника управління-начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України з 29 серпня 2014 року. На виконання цієї постанови суду від 22 грудня 2015 року Міністерство доходів і зборів України 21 січня 2016 року видало наказ № 5-о «Про виконання рішення суду» і поновило позивача на посаді. ОСОБА_1 вважав, що Міністерство доходів і зборів України поновило його на роботі з порушеннями законодавства про працю, тому 19 лютого 2016 року подав заяву про звільнення за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Міністерство доходів і зборів України наказом від 09 березня 2016 року № 21-о звільнило позивача із займаної посади з формулюванням про звільнення його з 09 березня 2016 року з посади заступника начальника управління-начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, тобто без зазначення в наказі підстав звільнення, на які позивач посилався у своїй заяві. Кабінет Міністрів України постановою від 21 травня 2014 року № 160 утворив ДФС України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів України шляхом перетворення. Розпорядженням від 17 липня 2014 року № 651-р Кабінет Міністрів України погодив пропозицію Голови ДФС про завершення здійснення заходів з утворення зазначеного органу та можливість виконання ним функцій і повноважень Міністерства доходів і зборів України, що припиняється. Після отримання копії наказу від 09 березня 2016 року № 21-о ОСОБА_1 направив ДФС України засобами електронної пошти заяву від 24 березня 2016 року про проведення розрахунку. Того ж дня ДФС України виплатила позивачу грошову компенсацію за невикористані 20 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2014 року по 23 квітня 2015 року, 26 календарних днів щорічної відпустки за період роботи з 24 квітня 2015 року по 09 березня 2016 року та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 19 серпня 2015 року по 18 серпня 2016 року, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком. Вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку позивачу не виплатили. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 зі змінами, внесеними постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року, визнав протиправним зазначений наказ Міністерства доходів і зборів України в частині підстави звільнення та зобов`язав Міністерство доходів і зборів України у триденний строк з дати набрання судовим рішенням законної сили внести зміни до наказу від 09 березня 2016 року № 21-о, вказавши: «Звільнити 09 березня 2016 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління-начальника відділу організації взаємодії та супроводження митних спорів у судах управління правового забезпечення митних спорів Департаменту правової роботи Міністерства доходів і зборів України за власним бажанням у зв`язку з невиконанням Міністерством доходів і зборів України законодавства про працю, ч.3 ст. 38 КЗпП України»; стягнув з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідну допомогу у розмірі 26 112 грн 12 коп. Цю вихідну допомогу в сумі 21 020 грн 26 коп. (з урахуванням утриманих податків та зборів) виплачено позивачу 28 грудня 2016 року. ОСОБА_1 у зв`язку із затримкою виплати йому вихідної допомоги при звільненні, що тривала, на його думку, з 25 березня 2016 року (з дня, наступного за днем отримання відповідачем заяви позивача про проведення розрахунку) по 28 грудня 2016 року (день фактичної виплати вихідної допомоги при звільненні на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2016 року у справі № 826/5898/16), звернувся до суду із цим позовом.

7. Предметом спору в цій справі є правомірність стягнення з роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України вихідної допомоги за час затримки остаточного розрахунку при звільненні після визначення суми відповідних виплат судовим рішенням. За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Згідно із частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, після ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, та у випадку подальшого невиконання такого рішення положення статей 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавця виплатити заборгованість із належних звільненому працівникові сум замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. За таких обставин вважаємо, що після ухвалення судом рішення, зокрема, про стягнення суми вихідної одноразової грошової допомоги при звільненні та звернення такого рішення до виконання відносини щодо виплати присудженої судом суми регулюються Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», а тому положення статті 117 КЗпП України, яка передбачає право на отримання компенсації за затримку проведення виплат при звільненні, до таких правовідносин застосовуватись не можуть. Зазначена позиція узгоджується з практикою ЄСПЛ, яка відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права. Пунктом 57 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» зазначено, що відповідно до статті 117 КЗпП «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 зазначеного Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку із заборгованості, на відміну від частини першої цієї статті. Таким чином, відсутні обґрунтовані підстави стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. У справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиконанням відповідачем постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 липня 2016 року у справі № 826/5898/16 року про стягнення з Міністерства доходів і зборів України на користь позивача вихідної допомоги у розмірі 26 112 грн 12 коп. З матеріалів справи вбачається, що зазначене судове рішення відповідач виконав.

8. Підсумовуючи наведене, стверджуємо, що у позивача немає права на отримання заявленого ним у цій справі відшкодування за затримку виплати вихідної допомоги на підставі статті 117 КЗпП України. Викладене дає нам підстави заявити, що Велика Палата Верховного Суду мала ухвалити рішення про відступлення від висновку щодо застосування статі 117 КЗпП України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року (№ 21-1765а15), за наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 ухвалити рішення про відмову в її задоволенні та залишити без змін постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 липня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року про відмову в задоволенні позовних вимог. Судді М. І. Гриців О. Б. Прокопенко