Постанова 4857 № 460/3220/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 липня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/3220/20 пров. № А/857/7005/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Большакової О.О., Гінди О.М., за участю секретаря судового засідання Михальської М.Р., представника відповідача Ониськів А.С., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування повідомлення,- суддя (судді) в суді першої інстанції Комшелюк Т.О., час ухвалення рішення 12:30:15, місце ухвалення рішення м. Рівне, дата складання повного тексту рішення 01 червня 2020 року, В С Т А Н О В И В: 06 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просив: визнати повідомлення від 16 квітня 2020 року про повернення виконавчого листа № 1 по справі № 460/2232/19, виданого 24 березня 2020 року Рівненським окружним адміністративним судом, стягувачу без прийняття його до виконання, протиправним та скасувати таке повідомлення; зобов`язати на підставі виконавчого листа № 1, виданого 24 березня 2020 року Рівненським окружним адміністративним судом по справі № 460/2232/19, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та вжити заходи передбачені Законом України «Про виконавче провадження»; встановити для відповідача (судовий контроль) строк виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 березня 2020 року по справі № 460/2232/19. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач не виконує рішення суду, а суди не надають належного контролю за їх виконанням, відтак тривалий час продовжується порушення його прав та інтересів, зокрема право на житло гарантоване ст. 47 Конституції України. Вказує, що порушення відповідачем ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлене рішенням Європейського суду з прав людини від 06 червня 2013 року. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано повідомлення Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 16 квітня 2020 року про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання за виконавчим листом № 1, виданим Рівненським окружним адміністративним судом 24 березня 2020 у справі № 460/2232/19. Зобов`язано Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винести постанову про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом № 1, виданим Рівненським окружним адміністративним судом 24 березня 2020 у справі № 460/2232/19 та вжити заходи передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо його виконання. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (судовий контроль) строку виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 березня 2020 року по справі № 460/2232/19 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що повернувши виконавчий документ без виконання, відповідач порушив засади виконавчого провадження, визначені ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, прийняв рішення з порушенням засад законності, справедливості, неупередженості та об`єктивності, тому повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 16 квітня 2020 року є протиправним. Оскільки заява позивача про примусове виконання подана до відповідача у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження», то єдиним правильним за цих обставин способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача винести постанову про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом № 1, виданим Рівненським окружним адміністративним судом 24 березня 2020 у справі № 460/2232/19 та вжити заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо його виконання. При цьому, позовна вимога про встановлення для відповідача (судовий контроль) строку виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 березня 2020 року по справі № 460/2232/19 задоволенню не підлягає, оскільки судовий контроль встановлюється тим судом, який ухвалив відповідне рішення. Не погодившись з прийнятим рішенням, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що головний державний виконавець Торбинська О.М., приймаючи оскаржуване повідомлення, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження». Щодо зобов`язання державного виконавця відкрити виконавче провадження з виконання виконавчого листа у справі № 460/2232/19, то суд не вправі підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження державного виконавця(державної виконавчої служби) щодо вирішення питань, які законодавством віднесено до їх компетенції. Позивач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оскаржене, тому відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України в апеляційному порядку не переглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 березня 2020 у справі № 460/2232/19, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 460/2232/19 скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволений частково. Визнано протиправною бездіяльність департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області щодо продовження з 18 травня 2019 року надмірно тривалого невиконання рішення Європейського суду з прав людини від 06 червня 2013 року (справа Кононова та інші проти України) в частині виконання рішень національних судів ухвалених на користь ОСОБА_1 (виконавче провадження № 38662180) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2011 року, якою зобов`язано Володимирецьку селищну раду придбати та надати ОСОБА_1 квартиру (виконавче провадження № 31166879). Зобов`язано Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області вжити заходи передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо виконання виконавчих проваджень № № 38662180, 31166879. Стягнуто з департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції та управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) моральну шкоду по 5000,00 грн з кожного за продовження з 18 травня 2019 року тривалої і протиправної бездіяльності щодо невиконання рішення Європейського суду з прав людини від 06 червня 2013 року (справа Кононова та інші проти України) в частині виконання рішень національних судів ухвалених на користь ОСОБА_1 та ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 листопада 2011 року, якою зобов`язано Володимирецьку селищну раду придбати та надати ОСОБА_1 квартиру. У задоволенні решти позову відмовлено. 24 березня 2020 року Рівненським окружним адміністративним судом виданий ОСОБА_1 виконавчий лист № 1 у справі № 460/2232/19, де стягувачем вказано ОСОБА_1 , а боржником зазначений Департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. У резолютивній частині цього виконавчого листа зазначено: «Зобов`язати Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області вжити заходи передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо виконання виконавчих проваджень №№ 38662180, 31166879». З метою примусового виконання рішення, ОСОБА_1 подав до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відповідну заяву та наведений вище виконавчий лист, що не заперечується відповідачем. 16 квітня 2020 року відповідач повернув виконавчий лист № 1, виданий Рівненським окружним адміністративним судом у справі № 460/2232/19 стягувачу, без виконання. Із змісту повідомлення відповідача від 16 квітня 2020 року слідує, що підставою для його повернення стало те, що всупереч ч. 2 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», резолютивною частиною виконавчого документа не визначено частину, що підлягає виконанню. Також у заяві стягувача не зазначено в якій частині необхідно виконати рішення суду. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині визнання оскаржуваного повідомлення протиправним та зобов`язання винести постанову про відкриття виконавчого провадження. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Відповідно до ст. 1 Закону України від 02 лютого 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із ст. 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону № 1404-VIII встановлено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 4 Закону № 1404-VIII у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання. У разі якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також, якщо належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, чи резолютивною частиною рішення передбачено вчинення кількох дій, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається, що обов`язок чи право стягнення є солідарним. Згідно із ч. 4 ст. 4 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); 2) пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання; 3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) юридичну особу - боржника припинено; 6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; 7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; 8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим цією статтею, стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами. Враховуючи вищевказане, виконавчий документ може бути повернутий стягувачу, якщо він не відповідає вимогам, встановленим, зокрема, статтею 4 Закону № 1404-VIII. Разом з тим, посилання відповідача, як на підставу для повернення виконавчого документа стягувачу без виконання, на те, що резолютивною частиною виконавчого документа не визначено частину, що підлягає виконанню та те, що у заяві стягувача не зазначено в якій частині необхідно виконати рішення суду, є формальними з огляду на таке. Згідно резолютивної частини виконавчого листа № 1, виданого позивачу 24 березня 2020 року слідує, що вона містить у собі резолютивну частину постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 460/2232/19, а саме: «Зобов`язати Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області вжити заходи передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо виконання виконавчих проваджень №№ 38662180, 31166879». Із змісту даної постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду слідує, що примусове виконання рішення Європейського суду з прав людини від 06 червня 2013 року № 11770/03 (справа Кононова та інші проти України), в частині виконання рішень національних судів, ухвалених на користь ОСОБА_1 , здійснюється в межах виконавчого провадження № 38662180 від 03 липня 2013 року, яке перебуває на виконанні Департаменту ДВС України. Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не позбавлений можливості визначити виконавче провадження, яке перебуває у нього на виконанні із двох зазначених у виконавчому документі, дослідивши, в тому числі, зміст зазначеного судового рішення. Натомість, відповідач формально підійшов до вчинення дій, що спрямовані на примусове виконання рішення суду та безпідставно повернув виконавчий документ без виконання, оскільки резолютивна частина виконавчого листа № 1 чітко передбачає, що відповідач зобов`язаний вжити заходи передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо виконання виконавчого провадження № 38662180. Також, безпідставними є посилання відповідача на те, що у заяві стягувача також не зазначено в якій частині необхідно виконати рішення суду, оскільки положення Закону № 1404-VIII не містять вимог щодо наведення таких обставин у заявах стягувачів про примусове виконання рішення. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що повернувши виконавчий документ без виконання, відповідач порушив засади виконавчого провадження, визначені ст. 2 Закону № 1404-VIII, зокрема, прийняв рішення з порушенням засад законності, справедливості, неупередженості та об`єктивності, тому повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 16 квітня 2020 року є протиправним. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що зобов`язання відкрити виконавче провадження з виконання виконавчого листа, то суд не вправі підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження державного виконавця(державної виконавчої служби) щодо вирішення питань, які законодавством віднесено до їх компетенції, колегія суддів зазначає наступне. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Зобов`язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження, суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між суб`єктами владних повноважень та фізичними особами. Також суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями. У разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта ухвалити рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та спрямований на недопущення свавілля в органах влади. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року зазначив, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 31 липня 2018 року у справі 820/4263/17. Також, колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика ЄСПЛ застосовується українськими судами як джерело права. В рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)). Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. З огляду на викладене, колегія суддів вважає вірним обраний судом першої інстанції спосіб захисту порушеного права позивача, а саме зобов`язання відповідача прийняти конкретне рішення: зобов`язати відділ примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винести постанову про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом № 1, виданим Рівненським окружним адміністративним судом 24 березня 2020 року у справі № 460/2232/19 та вжити заходи, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» щодо його виконання, оскільки заява позивача про примусове виконання подана до відповідача у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 287, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 328 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі № 460/3220/20 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. О. Большакова О. М. Гінда Повне судове рішення складено 14 липня 2020 року.