Постанова КЦС ВС № 185/9816/16-ц

Постанова Іменем України 01 липня 2020 року м. Київ справа № 185/9816/16-ц провадження № 61-40554св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року у складі судді Бондаренко В. М. та постанову Апеляційного суд Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О., Пидищи М. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування майнової шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції. На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , площею 57,2 кв. м, яка була пошкоджена внаслідок обстрілів під час проведення антитерористичної операції (далі - АТО) у м. Донецьку, що підтверджується актом обстеження житлового будинку від 02 березня 2015 року. За даним фактом 21 вересня 2016 року відкрито кримінальне провадження № 2201605000000195 за частиною другою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР). Посилаючись на наведене вважав, що він має право на відшкодування майнової шкоди, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла по Донецькій області - 10 123,00 грн за 1 кв. м, у загальному розмірі 579 035,60 грн (57,2 кв. м (загальна площа житла) х 10 123,00 грн), які просив стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що системний аналіз статей 1, 11 та 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» дає підстави для висновку, що встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону. Відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону, тобто покладається на державу, зокрема в особі Кабінету Міністрів України та Державну казначейську службу України, а тому суд дійшов до висновку, що позивач має право на відшкодування шкоди у разі пошкодження його майна під час проведення АТО. Урахувавши, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення АТО у Донецькій та Луганській областях, відсутні, та виходячи з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом», суд дійшов висновку, що вони регулюють подібні за змістом відносини, а тому відповідно до частини восьмої статті 8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження належної позивачеві квартири терористичним актом, зокрема щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати статтю 86, яка узгоджується із статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Суд відхилив доводи представника відповідача про те, що в Державному бюджеті України не передбачено бюджетних призначень для відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, що можливо лише у разі законодавчого врегулювання вказаного питання та визначення механізму відшкодування такої шкоди, посилаючись на те, що право позивача на відшкодування заподіяної терористичним актом шкоди, передбачене Законом України «Про боротьбу з тероризмом», не можна ставити у залежність від існування компенсаційного механізму, а реалізацію особою цього права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позивачем факту завдання йому шкоди, оскільки на час розгляду справи у позивача відсутня будь-яка інформація щодо стану належної йому квартири, доводи щодо факту пошкодження квартири грунтуються лише на обставинах, встановлених комісією так званої «Донецької Народної Республіки» (далі - «ДНР») зазначених у акті від 02 березня 2015 року, зокрема - пошкодження даху будинку, стін будівлі, віконних рам квартир, тощо. Натомість з акту не вбачається даних щодо наявних пошкоджень у квартирі АДРЕСА_1 або її руйнування чи знищення. Короткий зміст рішення апеляційного суду Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини, що мають значення для справи, дійшов законного та обгрунтованого висновку про наявність у позивача права на відшкодування шкоди у разі пошкодження його майна під час проведення АТО, проте оскільки позивач не надав достатніх та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому шкоди, правильно відмовив у задоволенні позову за його недоведеністю. Апеляційний суд вказав, що наданий позивачем на підтвердження позовних вимог акт обстеження житлового будинку від 02 березня 2015 року, складений комісією так званої «ДНР», не може бути прийнятий судом, як допустимий доказ, оскільки відповідно до частин другої, третьої статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом, а будь-який акт (рішення, документ), виданий вищезазначеними органами та/або особами є недійсним, і не створює правових наслідків. Інших доказів на підтвердження завдання йому майнової шкоди, позивач не надав. Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи У липні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року, ухвалити у справі нове судове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано не взяли до уваги як доказ акт обстеження житлового будинку АДРЕСА_1 від 02 березня 2015 року, оскільки згідно з Консультативним висновком Міжнародного суду Організації Об`єднаних Націй у справі Намібії «Намібійський виняток» - є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою невизнаного на міжнародному рівні державного утворення, а тому вважав, що складений комісією так званої «ДНР» акт від 02 березня 2015 року, є належним та допустимим доказом. Суди також не урахували, що належне обстеження його квартири на предмет визначення ступеня її пошкодження, є неможливим у зв`язку з тим, що вона перебуває на окупованій території. З 2015 року він не перебував у м. Донецьку, оскільки поїздка є небезпечною для його життя та здоров`я. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зазначав, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і Протоколів до неї, завжди має бути ефективна захищеність на території Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (рішення від 10 травня 2001 року у справі Cyprusv. Turkey (заява №25781/94), рішення Mozer v. the Republic of Moldova and Russia від 31 березня 2010 року (заява №11138/10). Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі Катан та інші проти Молдови та Росії від 19 жовтня 2012 року (заяви 43370/04,8252/05 та 18454/06). Крім того, суди попередніх інстанцій при вирішенні справи безпідставно не застосували до спірних правовідносин пункт 6 частини першої статті 21, статтю 86 Кодексу цивільного захисту України. У грудні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, що діє в інтересах Кабінету Міністрів України, у якому відповідач зазначав, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні і обгрунтовані рішення, підстави для їх скасування відсутні. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Згідно частини другої статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на момент подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги та відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу нерухомого майна від 10 липня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Задорожною І. Г., зареєстрований в реєстрі за № 3279. Відповідно до акту обстеження житлового будинку АДРЕСА_1 від 02 березня 2015 року, складеного комісією по відновленню міської архітектури на території так званої «ДНР», зазначений будинок був пошкоджений внаслідок обстрілів під час військових дій у м. Донецьку. 21 вересня 2016 року за заявою ОСОБА_1 внесено відомості до ЄРДР за № 2201605000000195 за фактом вчинення кримінального правопорушення за частиною другою статті 258 КК України, а саме, що у липні 2014 року під час артилерійського обстрілу м. Донецька було зруйновано квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , а також знищено все майно, що знаходилось у вказаній квартирі.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 4 ЦПК України 2004 року, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Частинами першою та дев`ятою статті 8 ЦПК України 2004 року встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Зазначені норми кореспондуються з статтями 2, 5, 10 ЦПК України. Частиною другою статті 5 ЦПК України передбачено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Частинами першою та четвертою статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (частина перша статті 386 ЦК України). Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначити предмет й підставу позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. ОСОБА_1 обгрунтовував позовні вимоги, посиланням на те, що він не отримав від держави відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта належної йому на праві власності квартири, на яке він, на його переконання, має право відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Вказував на те, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі на захист права власності, крім того право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Надаючи оцінку посиланням заявника, як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, Верховний Суд виходить з такого. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Положення преамбули Конвенції передбачають те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю пошкодженої (знищеної) квартири, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України, однак не зазначав, в чому полягає вина держави у пошкодженні його майна. Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону, з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону). З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Крім того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08). Таким чином, передбачене статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджену у період проведення АТО квартиру. З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 86 Кодексу цивільного захисту України. Відповідно до змісту статті 85 Кодексу цивільного захисту України відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення АТО внаслідок пошкодження під час терористичного акту належної позивачеві на праві власності квартири, не має у законодавстві України юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій, встановлює як умови такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої зазначеної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування виключно на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладених відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Ураховуючи наведене, вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене внаслідок терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій не урахували, що позивач мав би (за умови доведення) право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за його невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19). Таким чином, суди попередніх інстанцій не урахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення АТО у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції. Разом з тим, виникнення у позивача права на компенсацію у зв`язку з порушенням Україною позитивних зобов`язань з виконання Конвенції пов`язується з фактом знищення або пошкодження майна, належного йому. Позивач має право на надання судового захисту у разі порушення не абстрактного, а конкретного суб`єктивного цивільного права, оскільки саме з цим пов`язується виникнення в особи права на позов не у процесуальному, а у матеріальному сенсі. Особа, яка не довела пошкодження або знищення власного майна у результаті невиконання державою своєї превентивної функції, не вправі розраховувати на застосування стосовно неї дієвого та ефективного механізму. Не має правового значення, чи пов`язано це з існуванням об`єктивних перешкод, що не залежать від волі позивача, чи воно не пов`язано з такими об`єктивними перешкодами. Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року). Відповідно до частин першої, другої статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Вирішуючи спір суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивачем не доведено факту пошкодження або знищення належного йому майна, що виключає визнання за ним права на стягнення компенсації. Оцінка наведених обставин належить виключно судам першої та апеляційної інстанцій, в силу процесуальних обмежень, визначених у статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не має повноважень здійснювати переоцінку доказів, досліджених судами попередніх інстанцій, та встановити відмінні (від встановлених) обставини на підставі власної оцінки. Посилання заявника на акт обстеження житлового будинку АДРЕСА_1 від 02 березня 2015 року, складений комісією по відновленню міської архітектури на території так званої «ДНР», не є допустимим доказом, на підставі якого суд може зробити висновок про наявність підстав для стягнення на користь позивача компенсації. «Намібійський виняток», на який посилається заявник, стосується документів, виданих органами та установами (зокрема, лікувальними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, які як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами у їх сукупності та взаємозв`язку лише під час розгляду справ про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильне судове рішення в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, однак неправильно застосували норми матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно змінити у частині правового обгрунтування підстав виплати позивачеві компенсації за пошкодження майна, виклавши мотивувальні частини рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року та постанови Апеляційного суд Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року в редакції цієї постанови. У іншій частині судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають залишенню без змін. Ураховуючи наведене, та керуючись статтями 400, 402, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суд Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року в частині правового обгрунтування підстав виплати позивачеві компенсації за пошкодження майна змінити, виклавши мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень у редакції цієї постанови. У іншій частині рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року та постанову Апеляційного суд Дніпропетровської області від 31 травня 2018 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко