Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/6432/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 08 липня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/6432/19 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідача Кравця О.О. судді Домусчі С. Д. судді за участю секретаряКоваля М.П. Недашковської Я.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року по справі № 420/6432/19 прийнятого в порядку загального позовного провадження у складі судді Тарасишиної О.М. за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ: 31.10.2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Одеській області та просила суд: визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області № 1267 о/c від 30.09.2019 року, поновивши капітана поліції ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) на службі в Національній поліції і на посаді інспектора сектору превенції з ювенальної превенції Приморського відділу превенції поліції в м. Одесі ГУНП в Одеській області; стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 неправомірно стягнуте грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у сумі 14520,87 грн.; стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, що утвориться з 01.10.2019 р. по день фактичного поновлення позивача на посаді. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано Наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області № 1267 о/с від 30.09.2019 року. Зобов`язано Головне управління Національної поліції в Одеській області поновити ОСОБА_1 на службі в Національній поліції на посаді інспектора сектору превенції з ювенальної превенції Приморського відділу превенції поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області. Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 стягнуте грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 11522,03 грн. (тридцять тисяч п`ятсот шістдесят сім грн. 60 коп.). Зобов`язано Головне управління Національної поліції в Одеській області подати до Фонду соціального страхування розрахунок середнього заробітку для оплати декретної відпустки ОСОБА_1 з 23.09.2019 року. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на службі в Національній поліції на посаді інспектора сектору превенції з ювенальної превенції Приморського відділу превенції поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області. В решті позовних вимог було відмовлено. II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року, Головне управління Національної поліції в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, просило його скасувати,постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги Головне управління Національної поліції в Одеській області обґрунтовує тим, що на підставі рішень суду по справі №815/1490/16 ОСОБА_1 сплачено середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 14 520, 87 грн. Також, апелянт зазначає, що позивача не було звільнено з ініціативи власника, а було видано наказ про втрату чинності наказу від 10.08.2016 року №785 о/с в частині поновлення на службі в поліції на підставі постанови Верховного Суду від 09.07.2019 року по справі №815/1490/16. На думку Головного управління Національної поліції в Одеській області, висновки суду 1-ї інстанції не відповідають обставинам справи. III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2020 року апеляційну скаргу залишено без руху, у зв`язку з несплатою судового збору. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2020 року відкрито апеляційне провадження по справі. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2020 року розгляд справи за апеляційною скаргою призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні . Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст.124 -127 КАС України, позивачка та її представник Ворсуляк О.В.,діючий за ордером серія ОД№ 698615 від 08.07.2020 року до судового засідання з`явилися та подали відзив, згідно з яким вважають , що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та просять залишити без змін рішення суду 1-ої інстанції , як законне та обґрунтоване, але представник апелянта до судового засідання не з`явився , про причини неявки суд не повідомив. Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ : Судом 1-ої інстанції було встановлено, що з 12.01.2001 року ОСОБА_1 прийнята на службу в органи внутрішніх справ України (а.с. 15-19). При цьому, з 08.09.2015р. по 06.11.2015р. позивач перебувала на посаді слідчого відділу Приморського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області. Наказом ГУНП в Одеській області № 241 о/c від 07.11.2015 року ОСОБА_1 прийнято до Національної поліції в порядку переатестування, присвоєно спеціальне звання капітан поліції та з 07.11.2015р. по 15.03.2016р. продовжувала службу на посаді слідчого відділу Приморського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області. 11.03.2015 позивачем написано рапорт про звільнення з Національної поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 ЗУ Про Національну поліцію з 15.03.2015р. Наказом ГУНП № 105 о/с від 14.03.2016 ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) відповідно до ЗУ Про Національну поліцію. 31.03.2016 ОСОБА_1 , перебуваючи на лікарняному, подала рапорт начальнику ГУНП, в якому просила її рапорт від 11.03.2016 не розглядати, і вона бажає продовжити службу в ГУНП в Одеській області. Довідавшись, що її рапорт про звільнення за власним бажанням від 11.03.2016 вже розглянутий і наказом ГУНП № 105 о/с від 14.03.2016р. її звільнено зі служби в поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 ЗУ Про Національну поліцію, ОСОБА_1 звернулася із адміністративним позовом про скасування наказу і поновлення на посаді слідчого Приморського відділу поліції в м. Одесі ГУНП в Одеській області. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03.06.2016 по справі №815/1490/16 визнано протиправним та скасовано наказ ГУНП від 14.03.2016 № 105 о/с про звільнення ОСОБА_1 за п. 1 ч. 1 ст. 77 ЗУ Про Національну поліцію. Поновлено ОСОБА_1 на посаді слідчого Приморського відділу поліції в м. Одесі ГУНП в Одеській області з 15.03.2016р. та стягнуто з ГУНП в Одеській області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 14 520,87 гривень. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.07.2016 постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03.06.2016 змінено в мотивувальній частині у викладеній редакції. В решті постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03.06.2016 - залишено без змін. На виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 03.06.2016 та постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.07.2016 наказом ГУНП № 785 о/с від 10,08.2016 скасовано пункт наказу ГУНП від 14.03.2016 № 105 о/с в частині звільнення зі служби в поліції капітана поліції Правди Т.М., слідчого Приморського відділу поліції в м, Одесі ГУНП в Одеській області, вирішено сплатити 14 520,87 гривень за час вимушеного прогулу. 10.08.2016р. наказом ГУНП № 786 ОСОБА_1 звільнено зі служби в Національній поліції за п. 5 ч. 1 ст. 77 ЗУ Про національну поліцію (через службову невідповідність). Отже, 10.08.2016 в день поновлення на службі в поліції після звільнення за власним бажанням, за п. 7 ч. 1 ст. 77 Про Національну поліцію ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції з інших підстав - за п. 5 ч. 1 ст. 77 ЗУ Про Національну поліцію - через службову невідповідність (звільнення з ініціативи роботодавця). Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.04.2017 у справі № 815/5314/16,залишеної без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05.12.2017 року, був визнаний протиправним та скасований наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області №786 о/с від 10.08.2016 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого Приморського відділу поліції в місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області за п.5 ч. 1 ст.77 Закону України "Про Національну поліцію" (через службову невідповідність) та поновлено ОСОБА_1 на посаді слідчого Приморського відділу поліції в місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області з 10.08.2016 року. Наказом ГУНП № 971 від 31.05.2017 наказ ГУНП № 786 від 10.08.2016 в частині звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 був скасований. ОСОБА_1 була поновлена на посаді слідчого Приморського відділу поліції на підставі постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.04.2017 по справі № 815/5314/16. Постановою Верховного Суду від 09.09.2019 року по справі №815/1490/16 постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 червня 2016 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року в частині задоволених позовних вимог про визнання протиправним і скасування наказу Головного управління Національної поліції в Одеській області від 14 березня 2016 року №105 о/с, поновлення ОСОБА_1 , на посаді і стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу було скасовано і ухвалено нове рішення в цій частині про відмову в задоволені позову, в іншій частині залишено без змін. 27.09.2019 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із рапортом про надання їй пологової і післяпологової відпустки, при цьому перебуваючи на 30-му тижні (7-му місяці) вагітності, долучивши до рапорту довідку ЛКК № 174 (а.с. 66-67). Згідно з наказом Головного управління Національної поліції в Одеській області від 30.09.2019 року № 1267 о/c вважається таким, що втратив чинність з 30 вересня 2019 року наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 10 серпня 2016 року № 785 о/с в частині поновлення на службі в поліції капітана поліції Правди Тетяни Миколаївни (0041568), інспектора з ювенальної превенції сектору превенції Шевченківського відділення поліції Приморського відділу поліції в місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області, із зарахуванням в її трудовий стаж періоду роботи з 10 серпня 2016 року по 30 вересня 2019 року, стягнувши виплачене грошове забезпечення за вимушеного прогулу у розмірі 14520,87 гривень, з урахуванням належних до сплати податків та інших обов`язкових платежів. У наказі зазначена підстава: постанова Верховного Суду від 09.07.2019 по справі № 815/1490/16 та лист підполковника поліції Ращенка Є.М., начальника відділу правового забезпечення Головного управління Національної поліції в Одеській області від 19.08.2019 № 20/1573(а/с 68). Рапорт ОСОБА_1 про надання відпустки у зв`язку із вагітністю та пологами був залишений без розгляду у зв`язку зі звільненням зі служби в поліції з 30.09.2019 року наказом ГУНП від 30.09.2019 року № 1267 о/c. (а.с. 97). V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ОЦІНКА СУДУ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин): Згідно вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Згідно ст.22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порущена (абзац четвертий пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення). Частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012). Відповідно до статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Аналогічні положення містяться в статті 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Колишній ОСОБА_2 та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII). Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71). Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)). Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008 р. (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ). Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII) передбачено, що поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції. Згідно з пунктами 1-2 частини першої статті 18 Закону № 580-VIII поліцейський зобов`язаний: неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва; Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки регулюється Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114). Відповідно до пункту 10 Положення №114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням. Згідно з пунктом 17 Положення № 114 вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством. Враховуючи, що Закон № 580-VII не містить положень щодо гарантій вагітних жінок і одиноких, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, то в даному випадку до спірних правовідносин повинні бути застосовані норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Стаття 184 КЗпП України визначає гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей. Відповідно до абзацу третього цієї статті звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення вагітних жінок та одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років. Так, звільнення жінок, зазначених у частині 3 статті 184 КЗпП України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов`язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Аналогічна правова позиція , викладена у постанові Верховного суду від 14.02.2018 у справі № 826/26336/15. При цьому, Рішенням Конституційного Суду України у справі № 6-р(ІІ)/2019 визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. Згідно з положеннями частини третьої статті 40 Кодексу працівникові надаються гарантії захисту від звільнення з ініціативи власника бо уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці. Тобто законодавство не допускає звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності та відпустки. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені у конституційній скарзі питання, виходив з того, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин. З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника, - зазначається у Рішенні Суду Згідно ст.60 Закону України, від 02.07.2015, № 580-VIII "Про Національну поліцію", проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Пунктом 24 Положення №114 визначено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Згідно ст.1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 98 лютого 1995 року (далі - Порядок № 100), цей порядок застосовується серед іншого у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться, виходячи із середньої заробітної плати. Пунктом 2 Порядку № 100 встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період. Сутність службової дисципліни, обов`язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України стосовно її дотримання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень визначено Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Законом України №3460 від 22.02.2006р. Вимоги Кодексу Законів про працю України(далі - КЗпП України) до вказаних правовідносин застосовуються тільки у частині, яка не врегульована спеціальним законодавством . Відповідно до ст.235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Відповідно до ст.236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права(ч.1-2 ст.308 КАС України , в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії). Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6. ( див. в п.43 рішення у справі «Шмалько проти України», заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року та п. 40 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року,заява № 18357/91). На підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв`язку обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання. Отже, обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статтями 14, 370 КАС України. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19. Апеляційний суд частково погоджується із доводами апелянта, що наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 30.09.2019 року № 1267 о/c про втрату чинності наказу від 10.08.2016 року №785 о/с в частині поновлення на службі в поліції позивачки був прийнятий на підставі та на виконання постанови Верховного Суду від 09.07.2019 року по справі №815/1490/16, та вказаний наказ не можна вважати наказом про звільнення позивачки з ініціативи власника, при чому наявність підстав для надання відпустки у зв`язку із вагітністю та пологами не може впливати на вказані правовідносини, але вважає, що стягнення виплаченого грошового забезпечення за вимушеного прогулу у розмірі 14520,87 гривень, з урахуванням належних до сплати податків та інших обов`язкових платежів є неправомірним, так як відповідно до ст.381 КАС України поворот виконання рішення про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається у судовому порядку ст.380 КАС України , якщо скасоване рішення було обґрунтовано повідомленими позивачем завідомо неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами, а відповідні докази повідомлення позивачем завідомо неправдивих відомостей або подання нею підроблених документів відсутні, як й відповідне судове рішення про поворот виконання . Стягнення виплаченого грошового забезпечення за вимушеного прогулу у розмірі 14520,87 гривень становило порушення вимог ст.19 Конституції України ,380,381 КАС України та ст.1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, державний орган, який не дотримується своїх власних процедур,не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків, "ефективним" засобом правового захисту ,як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню має бути скасування вказаного наказу Головного управління Національної поліції в Одеській області від 30.09.2019 року № 1267 о/c у цій частині . (2) Висновки апеляційного суду: Апеляційний суд, враховуючи принципи верховенства права, правові позиції Верховного Суду, практику ЄСПЛ, як джерело права, доходить до висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову, так як наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 30.09.2019 року № 1267 о/c є неправомірним у частині стягнення виплаченого грошового забезпечення за вимушеного прогулу у розмірі 14520,87 гривень, але є правомірним у частині втрати чинності наказом від 10.08.2016 року №785 о/с Суд апеляційної інстанції доходить до висновку , що неправильне застосування судом 1-ої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи призвели до неправильного вирішення справи , та про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги Головного управління Національної поліції в Одеській області , скасування рішення суду 1-ої інстанції із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову у частині визнання неправомірним та скасувати наказу у частині стягнення з ОСОБА_1 виплаченого грошового забезпечення за вимушеного прогулу у розмірі 14520,87 гривень та вважає наявними підстави для перерозподілу судових витрат в порядку ст.139 КАС України. Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст.6 та ст.1 Прот.1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 242, 292, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області задовольнити частково , рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року скасувати. Ухвалити по справі нове судове рішення: Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 30.09.2019 року № 1267 о/c у частині стягнення з ОСОБА_1 виплаченого грошового забезпечення за вимушеного прогулу у розмірі 14520,87 гривень. У задоволенні решти позову відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів Повне судове рішення складене та підписане 09.07.2020 року Головуючий суддя Кравець О.О. Судді Коваль М.П. Домусчі С.Д.