Постанова 4804 № 242/1986/17

Єдиний унікальний номер 242/1986/17 Номер провадження 22-ц/804/1/20 Головуючий у 1-й інстанції Капітонов В.І. Доповідач Азевич В.Б. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 07 липня 2020 року Донецький апеляційний суд у складі: головуючого-судді Азевича В.Б., суддів: Кішкіної І.В., Тимченко О.О., за участю секретаря Кіпрік Х.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Бахмут Донецької області справу № 242/1986/17 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, за апеляційними скаргами Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків), на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 04 квітня 2018 року (суддя Капітонов В.І., рішення ухвалено в приміщенні суду в м. Селидове Донецької області, повне судове рішення складено 13 квітня 2018 року),- В С Т А Н О В И В: В травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Селидівського міського суду Донецької області з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції. Свої вимоги обґрунтувала тим, що вона є власником житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1 . 31 січня 2017 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в м. Авдіївка декілька снарядів влучили у вказаний будинок та зруйнували його. В результаті теракту будинок знаходиться в нежилому стані, потребує нового відновлення і не може бути використаним для проживання. Стосовно факту руйнування будинку позивач звернулася до СВ Авдіївського ВП Покровського ВП. Таким чином, позивачу було спричинено матеріальну шкоду. З урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом у виді зруйнування житла, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в розмірі 1 000 935 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 04 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджене житло, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 598 299,00 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На вказане судове рішення відповідачі подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просять його скасувати та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог. В апеляційній скарзі Державної казначейської служби України зазначено, що в матеріалах справи відсутні докази того, що пошкодження будинку та майна позивача спричинені саме проведенням антитерористичної операції у зазначеному позивачем районі, не визначені особи, якими були завдані зазначені пошкодження, не встановлено факту наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів та спричиненою позивачеві шкодою. Тому вважає, що відсутні підстави для відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. Крім того, позивач не зазначив про відмову від права власності на зруйноване житло. Тобто, недотримання вимог частини 9 статті 86 Кодексу цивільного захисту України унеможливлює застосування інших норм Кодексу, а саме: забезпечення житлом позивача або виплати грошової компенсації за рахунок держави. Апеляційна скарга Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (наразі Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків)), яке діє в інтересах Кабінету Міністрів України, мотивована тим, що в рішенні суду першої інстанції відсутні посилання або відомості про наявність вироку в кримінальній справі, який набрав законної сили. Сам факт проведення досудового слідства щодо кримінального правопорушення за фактом пошкодження житлового будинку свідчить про необґрунтованість та недоведеність твердження, що руйнування вказаного будинку є наслідком здійснення терористичного акту. Крім того, матеріальна чи нематеріальна шкода, завдана громадянам України внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію. Також, вказано про відсутність в матеріалах справи зазначення позивача про відмову від права власності на зруйнований будинок, що унеможливлює застосування положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України. ОСОБА_2 головний спеціаліст сектору судової роботи та міжнародного співробітництва у Донецькій області відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), який діє від імені Кабінету Міністрів України в межах повноважень самопредставництва під час розгляду справ у судах України на підставі Положення, затвердженого наказом міжрегіонального управління від 27.12.2019 року № 148/13, підтримав доводи апеляційної скарги. Позивач ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином через свого представника адвоката Павленка О.В., який отримав судову повістку рекомендованим поштовим повідомленням, у судове засідання апеляційного суду не з`явилася. Державна казначейська служба України про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, свого представника не направила. Заяви щодо розгляду справи він них до апеляційного суду не надходили. Згідно із частиною 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (наразі Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків)), яке діє в інтересах Кабінету Міністрів України, підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що за фактом артилерійського обстрілу 31.01.2017 року 31 січня 2017 року в Авдіївському ВП Покровського ВП ГУНП в Донецькій області зареєстрована заява ОСОБА_3 за фактом руйнування домоволодіння: АДРЕСА_1 . Вказана заява внесена в ЄРДР за № 12017050140000081. Матеріали за зверненням ОСОБА_1 за фактом пошкодження її будинку за вищезазначеною адресою були долучені до матеріалів кримінального провадження № 12016050140000692 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 258 КК України, та передані за підслідністю до УСБУ в Донецькій області. 09 лютого 2017 було обстежено житло, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та складено відповідний акт попереднього обстеження об`єкта, який постраждав внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївка, який затверджено 09 лютого 2017 року головою робочої групи військово-цивільної адміністрації, згідно якого: виїзною робочою групою 09 лютого 2017 року за зверненням ОСОБА_1 від 03 лютого 2017 року, на підставі розпорядження керівника військово-цивільної адміністрації № 82 від 06 жовтня 2016 року, в присутності ОСОБА_1 було проведено попереднє візуальне обстеження. Встановлено повне руйнування шиферного покриття та кроквяної конструкції даху житлового будинку. Руйнування дерев`яного перекриття з дахом житлового будинку. Пошкодження восьми дерев`яних віконних блоків (руйнування скління з частковим пошкодженням конструкції рам). Пошкодження пічного опалення. Руйнування всіх міжкімнатних та вхідних дверей будинку. Часткове руйнування сараю. Руйнування паркану та вхідних металевих воріт. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що факт заподіяння шкоди позивачеві є доведеним. Кабінет Міністрів України, як представник держави, визначений правильно. Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про відшкодування ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету в сумі 598 299,00 грн., виходячи з наступного розрахунку: 11 310 грн. опосередкована вартість 1 кв. м спорудження житла у Донецькій області х 59.2 кв. м загальна площа будинку позивача. Проте, апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Як передбачено частиною 1 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За частинами 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вищезазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до частини 4 статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Частиною 4 статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин 1-3 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Згідно з частиною 1 статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. Відповідно до частини 1 статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 4 і 5 частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. З викладеного випливає, що предмет позову це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке вона, на її думку, має право згідно із законодавством України. Також позивач зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтями 1166 та 1177 ЦК України. Апеляційний суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставним. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку станом на 01 жовтня 2015 року. Частина 1 статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина 2 статті 19 вказаного Закону). З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08). Крім того, відповідно до частини 8 статті 86 і частини 3 статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року №

623. На підставі викладеного апеляційний суд доходить висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. Враховуючи зазначене, застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивача права, передбаченого в статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», апеляційний суд вважає помилковим. Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання). Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, але й передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини 1 статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини 3 статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Отже, вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставним. Разом з тим, позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житлового будинку у розмірі реальної її вартості. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок). Суд першої інстанції встановив, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач була залучена потерпілою через пошкодження її будинку, тривало. Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» ( ОСОБА_4 v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо надання компенсації (грошової допомоги) власникові об`єкту житлової нерухомості, пошкодженого при проведенні антитерористичної операції, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за невиконання такого обов`язку на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19. При цьому правовою підставою для виплати компенсації, а не майнової чи моральної шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме таких правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц та в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 243/11658/15-ц. Таким чином, апеляційний суд, встановивши, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, доходить висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення на її користь за рахунок держави грошової компенсації в розмірі 70 000,00 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність впродовж тривалого часу механізму надання допомоги (компенсації) особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції, та порядку відновлення житла, пошкодженого під час проведення антитерористичної операції. Керуючись статтями 374, 376, 382-384, ЦПК України, Донецький апеляційний суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Східне міжрегіональне управління міністерства юстиції (м. Харків), задовольнити частково. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 04 квітня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 70 000,00 (сімдесят тисяч) гривень. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий: В.Б. Азевич Судді: І.В. Кішкіна О.О. Тимченко Повний текст постанови складено 08 липня 2020 року. Суддя-доповідач В.Б. Азевич