Постанова КЦС ВС № 203/5199/15-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2020 року м. Київ справа № 203/5199/15-ц провадження № 61-46117св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - судді Кузнєцова В. О., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Дніпропетровська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 4 квітня 2018 року, ухвалене у складі судді Єдаменка С. В., та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2015 ОСОБА_1 звернувся з позовом до Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання дійсним договору довічного утримання, визнання права власності, визнання недійсними договорів, скасування реєстраційних дій та зобов`язання зареєструвати право власності. Позов мотивував тим, що 6 травня 2015 року між ним та ОСОБА_5 укладений договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_5 передав йому у власність квартиру АДРЕСА_1 , а він зобов`язувався довічно його утримувати. Позивач зазначав, що для нотаріального оформлення вказаного договору довічного утримання ОСОБА_5 не з`явивсяу зв`язку з погіршенням стану здоров`я. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Як потім з`ясувалося, заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 вересня 2015 року визнано дійсним договір довічного утримання, укладений 6 травня 2013 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , та визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 28 вересня 2015 року зареєстрував право власності на спірну квартиру, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 2 жовтня 2015 року і 16 жовтня 2015 року подарував її ОСОБА_4 , яку той 18 листопада 2015 року продав ОСОБА_2 . У подальшому ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 вересня 2015 року скасовано, справу призначено до судового розгляду. 22 лютого 2016 року ухвалою цього ж суду справу за позовом ОСОБА_3 про визнання дійсним договору довічного утримання від 6 травня 2013 року та визнання права власності передано за підсудністю до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2016 року у задоволенні зазначеного позову відмовлено і ухвалою цього ж суду від 26 грудня 2016 року здійснено поворот виконання заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 вересня 2015 року; і визнано незаконною та скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . З урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 остаточно просив визнати дійсним договір довічного утримання, укладений між ним та ОСОБА_5 6 травня 2015 року, визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , визнати недійсним договір дарування від 16 жовтня 2015 року та договір купівлі-продажу від 18 листопада 2015 року, скасувати державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за цими договорами. Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 4 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання договору довічного утримання дійсним із подальшою реєстрацією права власності за позивачем, суд першої інстанції вказував на те, що договір довічного утримання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_5 6 травня 2015 року, нотаріально не посвідчений. Також суд першої інстанції зазначав, що позивач на підтвердження своїх вимог надав примірник договору довічного утримання, проте належних і допустимих доказів того, що примірник підписаний саме ОСОБА_5 , позивач не надав. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю. Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу спірної квартири, суд першої інстанції, врахувавши положення статей 203, 204, 215 ЦК України, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення цих вимог, оскільки ОСОБА_1 не доведено наявність у нього речового права на спірне нерухоме майно. Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 4 квітня 2018 року залишено без змін. Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У жовтні 2018 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 4 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Заявник зазначав, що суди не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи. Посилався на залишення поза увагою судів, що умови укладеного договору довічного утримання повністю виконані сторонами, оскільки ОСОБА_5 фактично передав йому у власність спірну квартиру та правовстановлюючі документи на неї, а він матеріально забезпечував відчужувача. Також, на думку заявника, не врахували суди і неодноразове звернення сторін до нотаріуса для нотаріального посвідчення договору довічного утримання, однак такий договір посвідчено не було у зв`язку з різким погіршенням стану здоров`я ОСОБА_5 . Отже, заявник вважає висновок судів про недоведеність позовних вимог помилковим, оскільки сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору і відбулося його повне виконання. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Провадження у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 15 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим 10 липня 2015 року відділом державної реєстрації сперті реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, відповідний актовий запис № 5432. Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 вересня 2015 року визнано дійсним договір довічного утримання, укладений у простій письмовій формі 6 травня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , і визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . 28 вересня 2015 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на цю квартиру і 16 жовтня 2015 року подарував її ОСОБА_4 , який 18 листопада 2015 року за договором купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_2 . Також судами встановлено, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 вересня 2015 року скасовано, справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2016 року справу за позовом ОСОБА_3 про визнання дійсним договору довічного утримання та визнання права власності передано за підсудністю до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2016 року у задоволенні зазначеного позову відмовлено. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2016 року здійснено поворот виконання заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 7 вересня 2015 року і визнано незаконною та скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу). Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов до таких висновків. Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 745 ЦК України ). Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу. Частини третя та четверта статті 334 ЦК України передбачають, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (статті 203 ЦК України). Статтею 220 ЦК України визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що 6 травня 2015 року між ним та ОСОБА_5 укладений договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_5 передав йому у власність квартиру АДРЕСА_1 , а він зобов`язувався довічно утримувати його. Посилаючись на досягнення домовленості щодо усіх істотних умов договору і повне виконання договору, який нотаріально посвідчити не встигли, ОСОБА_1 просив про задоволення позову. Статтею 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивач як на підставу своїх вимог надав примірник договору довічного утримання, складеного 6 травня 2015 року ним та ОСОБА_5 . Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів). Вирішуючи справу, суд першої інстанції дослідив наданий позивачем договір довічного утримання і вказав, що належних і допустимих доказів підписання цього договору саме ОСОБА_5 не надано. Для повного та всебічного з`ясування обставин справи, які мають значення для її вирішення, ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року у справі призначено судову почеркознавчу експертизу, однак матеріали справи повернуті до суду без виконання, оскільки вільних та експериментальних зразків підпису та почерку ОСОБА_5 ОСОБА_1 не надав. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції дослідив усі обставини справи у їх сукупності та виходив з того, що позивач не довів факт укладення договору довічного утримання, як і не довів обставини, які є підставою для визнання такого договору дійсним. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, а також вказував на те, що в матеріалах справи містяться два примірника договору довічного утримання від 6 травня 2015 року, які різняться між собою. Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними договору дарування та договору купівлі-продажу спірної квартири, суд першої інстанції вважав, що такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивач не довів наявність у нього речового права на спірне нерухоме майно. Відповідно не підлягають задоволенню і похідні вимоги про зобов`язання скасувати реєстраційні записи про право власності на нерухоме майно. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції і зазначив, крім іншого, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних правочинів. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погоджується і касаційний суд. Твердження про невстановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам касаційний суд вважає безпідставними, оскільки такі доводи спростовуються встановленими обставинами справи і змістом оскаржуваних судових рішень, які містять результати оцінки доказів, поданих сторонами. Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Суди попередніх інстанцій правильно визначились із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку та ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Таким чином, касаційний суд вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають; доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції й не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційна скарга залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статями 400, 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 4 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов