Постанова 4824 № 757/6109/19-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110 факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Унікальний номер справи 757/6109/19-ц Апеляційне провадження № 22-ц/824/8164/2020Головуючий у суді першої інстанції - Матійчук Г.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2020 року Київський апеляційний суд у складі: суддя-доповідач Оніщук М.І., судді Шебуєва В.А., Крижанівська Г.В., секретар Ющенко Я.М., за участю: представника позивача ОСОБА_4 , розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Печерського районного суду м. Києва з позовом до АТ «Українська залізниця», згідно з яким, враховуючи позовну заяву в новій редакції та уточнення до неї, просила: - стягнути з АТ «Укрзалізниця» на її користь нараховану, але невиплачену заборгованість із заробітної плати у розмірі 15 408 грн. 02 коп.; - стягнути з АТ «Укрзалізниця» на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 105 600 грн. 00 коп.; - стягнути з АТ «Укрзалізниця» на її користь компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати у розмірі 1 943 грн. 11 коп.; Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 07.06.2017 року позивача було звільнено з посади інженера 2 категорії Виробничого підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» Структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Разом з тим, позивач вказував, що в день звільнення йому не було виплачено заробітну плату за липень 2016 року у розмірі 1 569 грн. 04 коп. та заробітну плату з березня по червень 2 017 року (у тому числі й компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки) у розмірі 13 838 грн. 98 коп. За вказаних обставин, а також посилаючись на положення ст.ст. 47, 116, 117, 232 КЗпП України, позивач звернувся до суду з цим позовом, який просив задовольнити у повному обсязі. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25.10.2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі та грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі 15 408 грн. 02 коп., суму середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 105 600 грн. 00 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 1 943 грн. 11 коп., відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000 грн. 00 коп. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» в дохід Держави судовий збір у розмірі 1 997 грн. 91 коп. (а.с. 92-96). В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Так, в обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не враховано науково-правового висновку Торгово-промислової палати України від 16.01.2018 року за № 126/2/21-10.2, який підтверджує відсутність вини відповідача у невиплаті позивачу належних їй сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, а також те, що у зв`язку з відсутністю первинних документів в структурному підрозділі «Донецька дирекція залізних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» неможливо підтвердити інформацію щодо фактичного виконання робіт та здійснити нарахування заробітної плати. При цьому, зауважує, що суд першої інстанції повинен був залишити без розгляду позовні вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди, оскільки останнім при зверненні до суду не було сплачено судовий збір за вказану вимогу (а.с. 102-104). Ухвалою Київського апеляційного суду від 13.05.2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження у справі та надано строк на подання відзиву (а.с. 110-112). 18.05.2020 року до суду надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу (а.с. 114-120). Ухвалою Київського апеляційного суду від 04.06.2020 року справу призначено до розгляду а.с. 133, 134). Представник позивача у судовому засіданні щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість. Представник відповідача не з'явився у судове засідання, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. Враховуючи положення ч.2 ст. 372 ЦПК України, судом апеляційної інстанції визнано за можливе розглянути справу за відсутності відповідача, оскільки його потворна неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення представника позивача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 працювала на ДП «Донецька залізниця» з 22.07.1986 року. Відповідно до Закону України від 23.02.2012 року за № 4442-ІV, Постанови КМУ від 25.06.2014 року за № 200, ДП «Донецька залізниця» було реорганізовано шляхом злиття у регіональну філію «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця». Згідно з наказом правління ПАТ «Укрзалізниця» від 15.04.2016 року за № 303 Інформаційно-обчислювальний центр державного підприємства «Донецька залізниця» реорганізовано шляхом перетворення у виробничий підрозділ «Інформаційно-обчислювальний центр» структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця». З 27.07.2016 року згідно з наказом від 27.07.2016 року № 1/ос, у зв`язку з реорганізацією ДП «Донецька залізниця» продовжено дію безстрокового трудового договору на посаді інженера другої категорії з окладом у розмірі 4 519 грн. 00 коп. виробничого підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця». З 01.03.2017 року на підставі наказу від 20.03.2017 року за № 154 голови правління ПАТ «Українська залізниця» відповідно до наказу від 21.03.2017 року № 21/ІОЦ виробничого підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця» позивачу було підвищено оклад до 5 649 грн. 00 коп. З 20.03.2017 року згідно з наказами від 17.03.2017 року за № 236/ДНД та від 17.03.2017 року за № 19/ІОЦ було встановлено простій працівникам виробничого підрозділу «Інформаційно-обчислювальний центр» структурного підрозділу «Донецька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Українська залізниця». На підставі наказу від 01.06.2017 року за № 1213/ДН-ОС позивача з 07.06.2017 року було звільнено з займаної посади на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін, про що зроблена відмітка у трудовій книжці. Так, статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі ст. 97 КЗпП Українивласник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно зі ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. Як передбачено ч. 1 ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Відповідно до частини першої ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника (стаття 117 КЗпП України). Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Разом з тим, будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували проведення повного розрахунку з позивачем у день його звільнення, матеріали справи не містять. Натомість, як вірно встановлено судом першої інстанції з наданих позивачем розрахунків заробітної плати, табелів обліку використання робочого часу та особового рахунку, позивачу була нарахована, але невиплачена заробітна плата за липень 2016 року у розмірі 1 569 грн. 04 коп., за березень 2017 року у розмірі 4 489 грн. 75 коп., за квітень 2017 року у розмірі 3 050 грн. 62 коп., за травень 2017 року у розмірі 2 455 грн. 84 коп., за червень 2017 року у розмірі 3 842 грн. 77 коп. (у тому числі не виплачена грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку за 12 днів, що становить 3 600 грн. 00 коп.). При цьому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відхилення посилань відповідача на неможливість вивезти первинні документи, які підставу для відмови у нарахуванні та виплаті позивачу заробітної плати, оскільки обов`язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а також само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові. За цих обставин, втрата підприємством первинних документів не позбавляє його обов`язку здійснювати нарахування та виплату заробітної плати. Крім того, згідно з висновком Верховного Суду, який викладений у постанові від 28.03.2018 року по справі № 243/5469/17, відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією. Доводи апеляційної скарги стосовно того, що позивачем не доведена сума заборгованості підприємства з виплати йому заробітної плати, оскільки всі розрахунки виконані на непідконтрольній українській владі території у м. Донецьк, колегія суддів відхиляє, адже вказані посилання відповідача спростовуються наявними в матеріалах справи копією належним чином заповненої трудової книжки позивача із зазначенням наказів про прийняття на роботу та його звільнення з роботи, скріплених печаткою підприємства, а також розрахунковими листами. У свою чергу, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, наприклад, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, а також справа «ОСОБА_2 Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги», відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності. Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу №1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені. Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України «Про оплату праці», а позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем до 07.06.2017 року, виконував свої трудові обов`язки в повному обсязі, а при звільненні не отримав всі належні йому платежі, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі та грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі у розмірі 15 408 грн. 02 коп. Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. При цьому, за змістом п. 8 Постанови КМУ від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі непроведення його до розгляду справи - по день постановленім рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Зазначена позиція міститься у постанові Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 08.07.2019 року по справі №592/11217/16-ц. Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, підставами невизнання відповідачем правомірності дій суду першої інстанції в частині задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку є посилання на Науково-правовий висновок від 16.01.2018 року за № 126-221102, викладений на бланку Торгово-промислової палати України на замовлення ПАТ «Українська залізниця», в якому, на думку апелянта, встановлено відсутність вини роботодавця у невиконанні вимог трудового законодавства щодо проведення розрахунку зі звільненими працівниками. У той же час, колегія суддів вважає, що відповідачем при посиланні на даний висновок не враховано, що обставини та події, вказані у цьому документі, зокрема щодо військових дій та проведення антитерористичної операції на сході України, у першу чергу стосуються подій 2014 року, в той час як позивач був прийнятий на роботу до ПАТ «Українська залізниця» 09.06.2016 року, тобто вже під час проведення антитерористичної операції. При цьому, в силу положень ч. 1 ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», форс-мажорні обставини можуть бути підтверджені виключно сертифікатом обставини можуть підтверджуватися виключно сертифікатом про такі обставини, який в матеріалах справи відсутній. Також, слід зауважити, що регіональна філія «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» не є юридичною особою, а ПАТ «Українська залізниця» територіально розміщене у м. Києві, у зв`язку з чим будь-яких перешкод для належного виконання відповідачем власних обов`язків перед позивачем не встановлено. Таким чином, враховуючи вище встановлені обставини, висновок суду першої інстанції про доведеність вимог позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 105 600 грн. 00 коп., є обґрунтованим. Між тим, правильно визначившись із характером спірних правовідносин, суд першої інстанції допустився помилки в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 3 000 грн. 00 коп., адже зазначені позовні вимоги позивачем не заявлялися. Вказані обставини також підтвердив й представник позивача у судовому засіданні суду апеляційної інстанції. Пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частини 1, 2 статті 376 ЦПК України). Таким чином, у зв`язку з помилковим вирішенням судом першої інстанції вимог про відшкодування моральної шкоди, які не були заявлені позивачем, ухвалене судом першої інстанції рішення в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди підлягає скасуванню. В іншій частині рішення суду є законним, обґрунтованим і підлягає залишенню без змін. Разом з тим, слід зазначити, що оскільки позовних вимог про відшкодування моральної шкоди заявлено не було, суд апеляційної інстанції за наслідками перегляду рішення не має процесуальних підстав для ухвалення у цій частині нового судового рішення. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 372, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» - задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди - скасувати. В цій частині ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про відшкодування моральної шкоди - відмовити. В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст постанови складений 02 липня 2020 року. Суддя-доповідач М.І. Оніщук Судді В.А. Шебуєва Г.В. Крижанівська