Постанова 4811 № 458/701/18

Справа № 458/701/18 Головуючий у 1 інстанції: Кріль Л.М. Провадження № 22-ц/811/4255/19 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. Категорія: 66 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Юзефович Ю.І. з участю представника позивача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року у складі судді Кріля Л.М. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якої діє мати ОСОБА_3 , з участю третіх осіб служби у справах дітей Турківської районної державної адміністрації Львівської області, Нижньояблунської сільської ради Турківського району Львівської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,- встановила: У червні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє мати ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Вимоги обґрунтовував тим, що є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , є одинокою людиною, дружини та родичів немає, інвалідом 3-ої групи загального захворювання. У 2009 році він віднайшов свою племінницю ОСОБА_3 , яка проживала в іншій місцевості. Після тривалого спілкування ОСОБА_3 пообіцяла доглядати його в старості, але умовою було те, щоб її з неповнолітньою дочкою зареєструвати у його будинку, що дитина буде ходити до школи і має бути зареєстрована в даній місцевості. 08.09.2009 позивач зареєстрував свою племінницю з її малолітньою дочкою ОСОБА_4 у своєму житловому будинку. До серпня 2014 року відповідачі проживали з ним, однак зовсім не допомагали йому по господарству, не доглядали його, не оплачували комунальних послуг, тощо. Більше того, ОСОБА_3 неодноразово піднімала на нього руку. З серпня 2014 року відповідач ОСОБА_3 забрала дочку ОСОБА_4 і переїхала в інше місце проживання. Місце їх перебування йому не відоме та зв`язку з ними немає. Проживає сам, йому допомагають сусіди за відповідну плату, не може отримати субсидію через прописку відповідачів, тому змушений звернутися з позовом до суду. Той факт, що відповідачі не проживають у житловому будинку позивача понад чотири роки, підтверджується актами сільської ради, складеними протягом цього терміну, також це можуть підтвердити односельчани. Те, що ніхто не знає про місце перебування відповідачів, і дитина не відвідує місцевої школи, свідчать відповіді на адвокатські запити від служби у справах дітей, шкіл та сільської ради. Зважаючи на те, що відповідачі не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 з літа 2014 року, просив визнати ОСОБА_3 та її дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Оскаржуваним рішенням Турківського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такою, що втратила право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 320 гривень сплаченого судового збору. Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_2 , вважає, що місцевий суд допустив порушення норм матеріального права. В апеляційній скарзі зазначає, що є єдиним власником житлового будинку АДРЕСА_1 , однак через реєстрацію відповідачів не може реалізувати своє право на розпорядження нерухомим майном, зокрема не може виробити субсидію та укласти договір довічного утримання. Звертає увагу на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в розумінні статтей 64, 156 ЖК УРСР не є членами його сім`ї, оскільки є племінницею та двоюрідною онукою, відповідно, з 2014 року не проживають у його будинку. Покликаючись на норми ЦК України та ЖК УРСР зазначає, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками. Таким чином, неповнолітня дитина не може бути самостійним відповідачем за позовом про визнання її такою, що втратила права користування житлом та зберігає або втрачає таке право автоматично разом із батьками. На думку апелянта, усю відповідальність за виховання, в тому числі забезпечення місця проживання дітей, покладається на батьків, осіб які їх заміняють, членів сім`ї наймача житла, державні органи, при цьому він не може нести відповідальність за чужу дитину, яка має бути з матір`ю, а не у помешканні чужої людини. Саме тому відповідачка ОСОБА_3 , як мати, повинна створити належні умови проживання, стати на облік у місцевості, якій проживає та влаштувати дитину у навчальний заклад. Формальна реєстрація відповідачів не може мати перевагу над правами і свободами позивача, як власника будинку, при цьому зустрічного позову відповідачі не подавали, навпаки самостійно не захотіли проживати у будинку, забрали речі і виїхали. Просить частково скасувати рішення Турківського районного суду Львівської області від 05.11.2019 в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право на користування будинком АДРЕСА_1 . Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала, в обґрунтування надала пояснення, аналогічні доводам скарги. Представник третьої особи Служби у справах дітей Турківської районної державної адміністрації Львівської області в судове засідання не прибув, подав клопотання про розгляд справи у відсутність представника третьої особи. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 викликалися в судове засідання та не з`явилися, повідомлення про вручення поштового відправлення повернулось в суд за закінченням терміну зберігання (а.с. 109, 110). Разом з цим, учасники справи проінформовані про час і день розгляду справи шляхом оприлюднення інформації про розгляд справи на офіційному сайті Львівського апеляційного суду. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача на підтримку доводів скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи відповідачку ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , місцевий суд виходив з того, що остання не проживає більше одного року за цією адресою, що підтверджено матеріалами справи. При цьому, вимоги позивача до зареєстрованої у будинку неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд не задовольнив, оскільки дійшов висновку, що таким чином буде порушено її право на проживання у будинку, що передбачено національним законодавством України та Конвенцією про права дитини. Розглядаючи даний спір та перевіряючи законність оскаржуваного рішення згідно вимог ЦПК України колегія суддів враховує таке. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК Українизобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Зважаючи на те, що рішення суду оскаржується лише позивачем та виключно в частині відмови у задоволенні позовних вимог, колегія суддів за правилами статті 367 ЦПК України законність такого в іншій частині не перевіряється. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24.05.2016 року (а.с. 6-10). Згідно довідки Нижньояблунської сільської ради Турківського району Львівської області про склад або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 2487 від 20.11.2017, у житловому будинку позивача зареєстровані його племінниця ОСОБА_3 та її дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 11). Згідно актів обстеження № 2443 від 19.07.2016, № 2711 від 22.08.2016, № 2489 від 20.11.2017, № 203 від 16.01.2018, ОСОБА_3 та її неповнолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстровані в житловому будинку позивача ОСОБА_2 , але там не проживають. Довідкою виконавчого комітету Нижньояблунської сільської ради Турківського району Львівської області № 204 від 16.01.2018 підтверджується, що відповідач ОСОБА_3 та її дочка ОСОБА_4 у житловому будинку позивача не проживають з серпня 2014 року. З інформації служби у справах дітей Турківської районної державної адміністрації за №430/01-29 від 07.06.2018 вбачається, що за неофіційним повідомленням до них поступила інформація, що ОСОБА_3 повернулася до попереднього місця проживання, тобто виїхала за межі району (а.с. 19). За інформацією опорного навчального закладу Нижньояблунського НВК ЗНЗ I-II ступенів - ДНЗ Турківської районної ради Львівської області від 08.06.2018, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у даному закладі не навчалася і не навчається, місце її перебування та місце перебування її матері ОСОБА_3 їм не відоме. Згідно довідки Турківської загальноосвітньої школи - інтернату I-II ступеня №47 від 15.06.2018, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 навчалася з 01.09.2012 по 25.01.2016. Мати провідувала її часто, піклувалася про неї. На даний час не навчається у школі-інтернат, місце перебування матері і дитини невідоме (а.с. 21). Звертаючись з позовними вимогами позивач ОСОБА_2 зазначає, що є інвалідом ІІІ групи, через реєстрацію відповідачів не може розпоряджатися своїм майном, зокрема укласти договір довічного дарування, отримати субсидію, при цьому останні понад п`ять років у його будинку не проживають, просив визнати їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням. Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Конституцією України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (ст. 13, 41 Конституції України). Згідно із ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. За змістом статті 383 ЦК України, статей 150,156 Житлового кодексу УРСР власник житла має право використовувати свою власність для свого проживання та проживання членів своєї родини. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що позивач ОСОБА_2 , як власник житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , має право на безперешкодне користування та розпорядження ним, що частково відповідає висновкам суду першої інстанції. При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі №306/2659/16-ц, застосування конкретного способу захисту права залежить як від захисту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Захист порушеного права має бути ефективним. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України. Статтею 405 ЦК України визначено право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом. Частиною 2 цієї статті передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Вичерпного переліку таких поважних причин, а ні цивільне, а ні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Право на звернення до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням виникає у власника через один рік відсутності особи за зареєстрованим місцем проживання без поважних причин. Судом першої інстанції беззаперечно встановлено, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані у будинку позивача, але не проживають у такому з серпня 2014 року, протилежні докази останні не надали, про розгляд справи повідомлялися належним чином, у тому числі шляхом оголошення про виклик на сайті суду (а.с. 42). Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Згідно із ст. 176 СК України батьки зобов`язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. Таким чином, положення діючого сімейного законодавства чітко встановлюють право користування дитини майном батьків. Поряд з цим, як вже зазначалось житловий будинок АДРЕСА_1 є у власності позивача ОСОБА_2 , при цьому відповідачі, в тому числі неповнолітня ОСОБА_4 , не є членами його сім`ї. Згідно із ст. 16 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. (ст. 3 Конвенції про права дитини). В свою чергу, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України ). Відповідно до частин третьої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України). Правом вільно обирати собі місце проживання, наділена фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років. З матеріалів справи вбачається, що на час звернення ОСОБА_2 до суду з позовом та ухвалення судом оскаржуваного рішення у справі, ОСОБА_4 не мала чотирнадцять років, стільки їй виповнилося ІНФОРМАЦІЯ_3 . Наведене дає підстави для висновку про те, що місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якої дії її мати ОСОБА_3 , в силу вимог закону є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Аналізуючи вказані вище норми законодавства у сукупності з встановленими обставинами у даній справі, колегія суддів вважає, що неповнолітня ОСОБА_4 втратила право на користування жилим приміщенням, належним на праві власності позивачу, оскільки факт непроживання її матері за відповідною адресою та визнання її такою, що втратила право на користування відповідним жилим приміщенням, є підставою для втрати і неповнолітньою права на проживання та користування відповідним житлом, за відсутності обставин, які б підтверджували існування домовленості між позивачем та матір`ю дитиною щодо визначення місця проживання неповнолітньої дитини. Оскільки малолітня особа у віці до чотирнадцяти років не наділена правом самостійно обирати собі місце проживання, а її власне волевиявлення залежить від волевиявлення її батьків, тому задоволення вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, є підставою для задоволення аналогічних вимог позивача, який не є батьком чи членом сім`ї дитини, щодо самої неповнолітньої ОСОБА_4 , що в свою чергу, не буде свідчити про порушення прав дитини, встановлених Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року. Таким чином, дійшовши висновку про визнання відповідачки ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим будинком будинком АДРЕСА_1 , суд першої інстанції неправильно відмовив у задоволенні аналогічної вимоги до ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , що свідчить про підставність доводів апеляційної скарги та необхідність часткового скасування оскаржуваного рішення з цих підстав. Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України Відповідно до положень ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Турківського районного суду Львівської області від 05 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 - скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . В решті рішення залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 320 (триста двадцять) грн. 00 коп. судового збору сплаченого за розгляд справи в суді першої інстанції та 480 (чотириста вісімдесят) грн. 00 коп. за подання апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 01 липня 2020 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк