Постанова КЦС ВС № 638/5761/13-ц

Постанова Іменем України 24 червня 2020 року м. Київ справа № 638/5761/13-ц провадження № 61-35627св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Сімоненко В. М., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 рокуу складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бровченка І. О., Бурлака І. В., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3 ) про розірвання договорів купівлі-продажу та стягнення заборгованості. У серпні 2013 року ОСОБА_1 було уточнено позовні вимоги. У зв`язку зі смертю ОСОБА_3 позов пред`явлено до його правонаступника ОСОБА_2 . Позовна заява мотивована тим, що за період травень-липень 2012 року між нею та ФОП ОСОБА_4 було укладено ряд договорів купівлі-продажу меблів предметом яких є: кухня LAGUNA та стільниця для кухні ARROW; техніка для кухні (духова шафа BOSH HBG76R550F, посудомийна машина SMEG STA 6539L, електрична поверхня BOSH PIF651T14E, холодильник LIEBHERR SBSes 7165, витяжка BEST Р580 (1000 m3), мийка кухонна BLANCOMEDIAN XL6S, змішувач BLANCOMERCUR-S); меблі для їдальні (вітрина, креденс DESIREE, стіл DESIREE, стільці DESIREE). Відповідно до умов договорів продавець зобов`язується передати у власність покупцеві, а покупець прийняти та оплатити продавцю партію товару, а саме меблі для кухні та кабінету згідно до додатку №

1. Відповідно до п. 3.1 договорів купівлі продажу поставка товару на склад продавця повинна була бути здійснена в строки визначені цими договорами. На виконання умов вказаних договорів позивач сплатила платежі на загальну суму 573 773,00 грн. Проте ФОП ОСОБА_5 свої зобов`язання за договором не виконав, меблі не поставив. У зв`язку з викладеним позивач просила розірвати договори купівлі продажу, укладені з ФОП ОСОБА_4 та стягнути з відповідача 627 920,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Договір від 31 травня 2012 року № 12-05-31-01, договір від 31 травня 2012 року № 12-05-31-02, договір від 06 червня 2012 року № 12-06-06-01, договір від 26 червня 2012 року № 12-06-26-01, договір від 19 липня 2012 року № 12-07-19/01, укладені між ОСОБА_1 та суб`єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_3 розірвано. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 627 920,98 грн. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт невиконання зобов`язання з поставки товару на склад або магазин в строки визначені оспорюваними договорами є доведеним, тому позовні вимоги в частині розірвання цих договорів є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Сума авансових платежів за оспорюваними договорами сплачена позивачем повністю, відповідачем зобов`язання не виконані, тому на її користь підлягають стягненню авансові платежі за кожним договором, відсотки за користування грошовими коштами, пеня, збитки від інфляції та 3% річних. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 30 липня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення суду першої інстанції від 20 січня 2014 року змінено, зменшено розмір стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 до 159 177,00 грн. У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 30 липня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення суду першої інстанції від 20 січня 2014 року скасовано. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договорів купівлі-продажу та стягнення заборгованості закрито. Вирішено питання щодо судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу апеляційного суду від 16 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Остаточною постановою Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2014 року змінено. Ухвалено нове рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 160 631,52 грн. У іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 20 січня 2014 року залишено без змін. Вирішено питання щодо судових витрат у справі. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про розірвання оспорюваних договорів купівлі-продажу було ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують. Позовні вимоги про стягнення суми авансованих платежів за оспорюваними договорами підлягають частковому задоволенню, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту передачі цих коштів за всіма договорами, оскільки саме підписання сторонами оспорюваних правочині не свідчить про те, що такі кошти були передані. Рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях, тому на користь позивача підлягає стягненню сума у розмірі 159 177,00 грн, яка підтверджена квитанціями прибуткового касового ордеру лише за двома договорами. Суд першої інстанції помилково стягнув на користь позивача нараховані на підставі статті 625 ЦК України відсотки, пеню та збитки від інфляції, 3 % річних, оскільки до спадкоємця переходить обов`язок сплатити лише ту неустойку (штраф, пеню), які були присуджені судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця. Позивачем не було надано до суду належних доказів про стягнення із спадкодавця ОСОБА_3 за життя вказаних виплат, тому цивільно-правову відповідальність за порушення оспорюваних договорів до спадкоємця ОСОБА_2 застосувати не можна. Також вказано, що спадкоємці несуть зобов`язання погасити нараховані відсотки і неустойку тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов`язання фактично не пов`язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями, тому з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки за користування чужими грошовими коштами. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова апеляційного суду є незаконною та необґрунтованою, оскільки судом апеляційної інстанції належним чином не було встановлено обставин, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин. Зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що вона має доводити факт передання коштів за оспорюваними нею договорами, а саме надання квитанцій про оплату товарів. На її думку, належним доказом підтвердження оплати за оспорюваними договорами є зміст самих правочинів, укладених між нею та ФОП ОСОБА_3 . Наголошує на тому, що про виконання нею свого зобов`язання за оспорюваними договорами свідчить безпосередньо підпис продавця в цих договорах. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції неправильно трактував положення статті 206 ЦК України, оскільки квитанція прибуткового касового ордеру в даному випадку є лише доказом факту придбання товару, а не головним доказом та є у даному випадку необов`язковою. Також вказувала про те, що судом апеляційної інстанції під час повторного перегляду вказаної справи не були враховані висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладені в ухвалі 21 вересня 2016 року. Доводи інших учасників справи У липні 2018 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 , поданий представником ОСОБА_6 , на касаційну скаргу ОСОБА_1 ,у якому вказано, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги є безпідставними. Наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку стосовно часткового задоволення позову, оскільки позивачем не було доведено факту передання ФОП ОСОБА_3 коштів в розмірі 573 773,00 грн, тому суд дійшов правильного висновку стягуючи на користь позивача лише документально підтверджені кошти. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Дзержинського районного суду м. Харкова. У липні 2018 року справу № 638/5761/13 передано до Верховного Суду. 15 квітня 2020 року на підставі розпорядження про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи № 1093/0/226-20 справу передано судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, які ввійшли до складу колегії. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_3 були укладені наступні договори: договір від 31 травня 2012 року № 12-05-31-01, згідно пунктів 1.1 та 2.6 якого продавець (Боржник) зобов`язується передати у власність Покупцеві (Позивачу), а покупець прийняти та оплатити Продавцю партію товару, а саме кухню LAGUNA (згідно ескізу); договір від 31 травня 2012 року № 12-05-31-02, згідно пунктів 1.1 та 2.6 якого продавець (Боржник) зобов`язується передати у власність Покупцеві (Позивачу), а покупець прийняти та оплатити Продавцю партію товару, а саме стільницю для кухні ARROW WCOD (згідно ескізу); договір від 06 червня 2012 року № 12-06-06-01, згідно пунктів 1.1 та 2.6 та додатку № 1 якого продавець (Боржник) зобов`язується передати у власність Покупцеві (Позивачу), а покупець прийняти та оплатити Продавцю партію товару, а саме техніку для кухні (духову шафу BOSH HBG76R550F, посудомийну машину SMEG STA 6539L, електричну поверхню BOSH PIF651T14E, холодильник LIEBHERR SBSes 7165, витяжку BEST P580 (1000 m3), мийку кухонну BLANCOMEDIAN XL6S, змішувач BLANCOMERCUR-S); договір від 26 червня 2012 року № 12-06-26-01, згідно пунктів 1.1 та 2.6 якого продавець (Боржник) зобов`язується передати у власність Покупцеві (Позивачу), а покупець прийняти та оплатити Продавцю партію товару, а саме меблі для їдальні (вітрина DESIREE art. 00060 колір 37L, креденс DESIREE art. 00067 колір 37L, стіл DESIREE art. 02120 колір 37L, стільці DESIREE art. 02022/А колір 37L); договір від 19 липня 2012 року № 12-07-19/01, згідно пунктів 1.1 та 2.6 якого продавець (Боржник) зобов`язується передати у власність Покупцеві (Позивачу), а покупець прийняти та оплатити Продавцю партію товару, а саме меблі для спальні та кабінету згідно до додатку №1. Судами також встановлено, що ФОП ОСОБА_3 свої зобов`язання за зазначеними договорами не виконав. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, у зв`язку з чим в якості відповідача у справі була залучено його єдиного спадкоємця - ОСОБА_2 (а. с. 49 том 1) Судом апеляційної інстанції також встановлено, що ОСОБА_1 сплатила ФОП ОСОБА_3 обумовлену договором суму авансу, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме: квитанцією прибуткового касового ордера від 06 червня 2012 року на суму 76 777,00 грн в рахунок сплати за техніку (договір № 12-06-01 від 06 червня 2012 року) та квитанцією прибуткового касового ордера від 26 червня 2012 року на суму 82 400,00 грн в якості попередньої оплати по договору № 12-06-26-01 (а. с. 25, 29 том 2). По іншим договорам позивач не надала до суду жодних документів на підтвердження передачі грошових коштів продавцю ФОП ОСОБА_3 . Також апеляційним судом було встановлено, що на день смерті ОСОБА_3 разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 мешкала його дружина, ОСОБА_2 (а. с. 50 том 1). Позивач ОСОБА_1 16 квітня 2013 року, тобто в межах передбаченого частиною другою статті 1281 ЦК України строку повідомила про свої претензії до майна ОСОБА_3 згідно до договорів постачання (а. с. 51 том 1). Згідно повідомлення з Шостої Харківської державної нотаріальної контори від 03 червня 2013 року після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про прийняття спадщини звернулася його дружина ОСОБА_2 , а його син ОСОБА_7 відмовився від прийняття спадщини на користь дружини спадкодавця. З претензією до спадкоємців звернулась ОСОБА_1 (а. с. 67 том 1). Також апеляційним судом було встановлено, що вартість спадкового майна після смерті ОСОБА_3 складає: гаражний бокс АДРЕСА_5 - 128 538,00 грн та 1/3 частка квартири АДРЕСА_4 - 204 597,00 грн (а. с. 106-142, 143-184 том 3).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо закриття провадження у справі Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року, чинного на час пред`явлення позову та розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічна норма права міститься й у пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Верховним Судом. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункту 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року). Аналогічна норма міститься у пункті 7 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. З аналізу пункту 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України) вбачається, що правонаступників у справу можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі. Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов`язки може пов`язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті У статті 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин. Згідно з частиною першою статті 26 ЦПК України 2004 року у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб (аналогічна норма у частині першій статті 42 чинного ЦПК України). У статті 28 ЦПК України 2004 року визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (стаття 46 чинного ЦПК України). Частиною першою статті 29 ЦПК України 2004 року передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 чинного ЦПК України). Системний аналіз вказаних норм права, а також положень частин першої, другої, четвертої статті 25, частини першої статті 26 ЦК України та частини другої статті 48 чинного ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі має бути живим. У іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року). Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 чинного ЦПК України). Аналіз вказаних норм процесуального права, а також положень частин першої, другої, четвертої статті 25, частини першої статті 26 ЦК України та частини другої статті 48 чинного ЦПК України, дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі повинен мати цивільну процесуальну правосуб`єктність. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року). При цьому норма статті 205 ЦПК України 2004 року (статті 255 чинного ЦПК України) є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктами 1-7 статті 205 ЦПК України 2004 року), незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі беруть участь відповідачі-спадкоємці, які на час розгляду справи мають цивільну процесуальну правосуб`єктність і не заявляли клопотання про закриття провадження у справі. Вказаний висновок узгоджується з принципом правової визначеності, на якому неодноразово наголошував у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Таким чином, суд першої інстанції не повинен був відкривати провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , яка звернулася до суду з позовом до померлої особи, а, відкривши провадження у справі, суд повинен був його закрити на підставі пункту 1 статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України). Апеляційний суд на вказане порушення норм процесуального права судом першої інстанції уваги не звернув та переглянув справу в апеляційному порядку по суті. З огляду на вимоги частини другої статті 263, статті 412 ЦПК України недотримання судом вимог цивільного процесуального закону є підставою для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Отже, суди обох інстанцій порушили норми процесуального права при розгляді цієї справи, однак колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення у цій справі, з урахуванням певних виключних обставин та конкретних дій судів, не підлягають скасуванню із закриттям провадження, виходячи з такого. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Верховний Суд вважає, що скасування ухвалених у справі судових рішень, провадження в якій було відкрито у 2013 році, судових рішень за 2014 та 2018 рік, поставило б під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки безумовно вплине на застосування позовної давності та порушення гарантованого статтею 6 Конвенції права на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку й не буде відповідати ефективності цивільного судочинства, завданням цивільного судочинства та принципу пропорційності у цивільному судочинстві (статті 2, 11 ЦПК України). При цьому до уваги береться й те, що спірні правовідносини допускають правонаступництво, а залучена до участі у справі спадкоємець померлого не заперечувала проти вчинення судом таких процесуальних дій, активно приймала участь у процесі протягом тривалого розгляду справи, зокрема з 2013 року до 2020 року. До дещо подібних висновків дійшов ЄСПЛ у справах «Ливада проти України» (заява № 21262/06, рішення від 26 червня 2014 року), «Куценко проти України» (заява № 41936/05, рішення від 10 березня 2010 року) та «Стойкович проти «Колишньої Югославської Республіки Македонія» (заява № 14818/02, рішення від 08 листопада 2007 року), згідно з рішеннями якого до спадкоємців переходить право на підтримання заяви, поданої спадкоємцем до ЄСПЛ, який помер під час провадження і до ухвалення рішення. Крім того, відповідно до частини першої статі 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Одним із основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який закликає до зрозумілості норм, що застосовуються у будь-якій справі і до ясності гарантій для забезпечення об`єктивності та відкритості, запобігання сваволі суддів при вирішенні конкретних справ. Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, що є принципом остаточності судового рішення. Щодо суті спору Позовні вимоги про розірвання оспорюваних договорів Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно із статтями 525 та 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов`язання не допускається. Згідно зі статтею 663 ЦК України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 664 ЦК України, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України). Частиною першою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (частина друга статті 651 ЦК України). Судами було встановлено, що між позивачем та ФОП ОСОБА_3 було укладено ряд договорів купівлі-продажу меблів, у яких сторони погодили всі істотні умови, зокрема й строки поставки визначених оспорюваними договорами меблів. ФОП ОСОБА_3 у строки встановлені оспорюваними договорами не виконав своїх зобов`язань з поставки товару на склад або магазин, чим порушив істотні умови вказаних договорів, а ІНФОРМАЦІЯ_1 він помер. Його спадкоємець ОСОБА_2 не довела належними доказами факту виконання її померлим чоловіком зобов`язань за оспорюваними договорами. Таким чином, суди обох інстанцій дійшли правильного висновку стосовно того, що оспорювані договора підлягають розірванню, у зв`язку з істотним порушенням договору другою стороною цих договорів. Щодо стягнення грошових коштів переданих позивачем на оплату оспорюваних договорів Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця. (частини друга, третя статті 693 ЦК України). Судом апеляційної інстанції було встановлено, що згідно підпункту 2.2 оспорюваних договорів оплата товару здійснюється двома платежами: авансовим платежем в момент підписання договору та остаточним платежем. При цьому у підпункті 2.3 цих договорів вказаний відповідний розмір авансового платежу (а. с. 8, 12, 20, 26, 30 том 2). Відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення). Отже, факт передачі зазначених у вказаних договорах грошових сум авансу повинний бути підтверджений у письмовій формі. Відповідно до визначення термінів, що містяться в статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Тобто, суб`єкти господарювання (продавці товарів, виконавці робіт, надавачі послуг) обов`язково повинні видавати покупцям товарів, замовникам послуг (робіт) розрахунковий документ. Розрахунковий документ - це документ установленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), який підтверджує факт продажу (повернення) товару, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу іноземної валюти. Таким чином, належним доказом який підтверджує факт продажу товару може бути розрахунковий документ (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), який продавець видає покупцеві. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що у позивача на підтвердження факту передачі грошових коштів за оспорюваними договорами є лише два розрахункових документа, а саме квитанція прибуткового касового ордера від 06 червня 2012 року на суму 76 777,00 грн та квитанція прибуткового касового ордера від 26 червня 2012 року на суму 82 400,00 грн, а за іншими оспорюваними договорами позивач не надала належних доказів на підтвердження факту передачі грошових коштів продавцю товару ОСОБА_3 . Таким чином, суд апеляційної інстанції змінюючи в цій частині рішення суду першої інстанції дійшов правильного висновку стосовно того, що із спадкоємця на користь позивача підлягають стягненню лише кошти в розмірі 159 177,00 грн (76 777,00 + 82 400,00 грн), оскільки лише в цій частині вимоги позивача підтверджені належними та допустимими доказами. Доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції незаконно зменшив суми коштів, які вона просила стягнути із відповідача, оскільки вона передала ФОП ОСОБА_3 гроші в значно більшому розмірі, що підтверджується змістом оспорюваних договорів не заслуговують на увагу, оскільки сам факт підписання сторонами оспорюваних договорів не свідчить про те, що на момент їх підписання покупець вже передав продавцю обумовлену у договорі ціну товару, оскільки ці договори не містять в собі умов, які б вказували на те, що сторони на момент їх підписання внесли повну вартість обумовлених товарів. Крім того, слід зазначити, що рішення суду відповідно до норм ЦПК України не може ґрунтуватися на припущеннях, а оскільки позивач не надала до суду належних доказів на підтвердження факту передачі коштів за іншими договорами, то суд апеляційної інстанції законно зменшив розмір стягнутої з відповідача суми коштів. Щодо позовних вимог про стягнення неустойки, відшкодування збитків, 3 % річних та інфляційних витрат Відповідно до статті 530 ЦК України зобов`язання має бути виконаним у встановлений в договорі строку. Судами обох інстанцій було встановлено, що ФОП ОСОБА_3 за життя свої зобов`язання за оспорюваними договорами не виконав, а ІНФОРМАЦІЯ_1 останній помер. Позовні вимоги позивач пред`явила до спадкоємця боржника ОСОБА_2 в межах строків визначених положеннями статті 1281 ЦК України. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 1231 ЦК України до спадкоємця переходить обов`язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця. Отже спадкоємці несуть зобов`язання погасити нараховані відсотки і неустойку тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов`язання фактично не пов`язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями. Таким чином суд апеляційної інстанції відмовляючи позивачеві у стягненні штрафних санкцій відповідно до частини другої статті 625 ЦК України та відсотків відповідно до умов підпункту 4.12 оспорюваних договорів дійшов правильного висновку стосовно того, що із спадкоємця можуть бути стягнуті неустойка (штраф, пеня), які були присуджені судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця. Оскільки позивач не надала належних і допустимих доказів того, що із ФОП ОСОБА_3 за життя вказані виплати були стягнуті на підставі рішення суду, то після його смерті суд не має права притягувати померлого до цивільно-правової відповідальності. За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Отже, за безпідставне, поза межами строків поставки, користування чужими грошовими коштами, отриманими ФОП ОСОБА_3 у вигляді авансу, останній повинний був би сплатити проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Разом з тим, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою ту обставину, що вказані кошти за життя ФОП ОСОБА_3 не були присудженні останньому на підставі судового рішення, тому суд дійшов неправильного висновку стосовно того, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки за користування чужими коштами за період з отримання таких коштів по день смерті боржника у розмірі 1 454,52 грн, оскільки за життя вказані кошти не були стягнуті із спадкодавця на користь позивача. Таким чином постанова апеляційного суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача неустойки у розмірі 1 454,52 грн підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення неустойки з відповідача. Доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції незаконно відмовив позивачу у стягнення відсотків та штрафних санкцій є необґрунтованими та зводяться до власного тлумачення заявником норм матеріального права. Доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції під час повторного перегляду рішення суду першої інстанції не врахував правових висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладених в ухвалі 21 вересня 2016 року, які були підставою для скасування попереднього рішення апеляційного суду в цій справі не заслуговують на увагу, оскільки вони спростовуються змістом оскаржуваної постанови апеляційного суду. Зокрема зі змісту постанови апеляційного суду вбачається, що судом апеляційної інстанції були враховані правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладені в ухвалі від 21 вересня 2016 року, тому такі доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, однак відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Разом з тим, Верховний Суд не може повністю погодитися з висновком суду апеляційної інстанції в частині стягнення з відповідача коштів, які були передані на виконання оспорюваних договорів у розмірі 159 177,00 грн з огляду на таке. Статтею 1282 ЦК України передбачено, що спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Таким чином відповідач, як спадкоємець ФОП ОСОБА_3 повинна нести відповідальність за порушення зобов`язань спадкодавця лише межах вартості майна, одержаного у спадщину Разом з тим, суд апеляційної інстанції стягуючи з відповідача кошти в розмірі 159 177,00 грн в порушення вимог статті 1282 ЦК України помилково не зазначив у резолютивній частині, що вказана сума стягується з відповідача лише в межах вартості майна, одержаного нею у спадщину. Таким чином постанова суду апеляційної інстанції у частині стягнення з відповідача грошових коштів, які були передані позивачем на виконання оспорюваних договорів у розмірі 159 177,00 грнпідлягає зміні, тому абзац третій резолютивної частини постанови апеляційного суду необхідно викласти в редакції цієї постанови. У іншій частині оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. У частині першій статті 412 ЦПК України вказано, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно із частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 рокув частині стягнення з відповідача неустойки необхідно скасувати з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в позові в цій частині, а в частині стягнення грошових коштів, які були передані позивачем на виконання оспорюваних договорів у розмірі 159 177,00 грн необхідно змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини постанови в такій редакції: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 159 177,00 грн, в межах вартості майна, одержаного нею у спадщину», в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін. Керуючись статтями 400, 403, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення з відповідача неустойки необхідно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення з відповідача неустойки у розмірі 1 454,52 грн відмовити. Постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошових коштів, які були передані позивачем на виконання оспорюваних договорів змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини постанови в такій редакції: «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 159 177,00 грн (сто п`ятдесят дев`ять тисяч сто сімдесят сім гривень 00 копійок), але в межах вартості спадкового майна, одержаного нею у спадщину». В решті постанову Апеляційного суду Харківської області від 21 березня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий СуддіВ. М. Сімоненко А. А. Калараш С. Ю. Мартєв Є. В. Петров С. П. Штелик