Постанова КЦС ВС № 649/1007/17-ц

Постанова Іменем України 24 червня 2020 року м. Київ справа № 649/1007/17 провадження № 61-39174св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2018 року у складі колегії суддів: Приходько Л. А., Вейтас І. В., Радченко С. В., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила поновити їй строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права та визнати недійсним договір дарування права на земельну частку (пай), серії АВО № 089268, укладений 16 листопада 2000 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений Великолепетиською державною нотаріальною конторою. В обґрунтування позову зазначала, що у листопаді 2000 року ОСОБА_2 звернувся до неї із пропозицією передачі йому в оренду належну їй на праві власності земельну ділянку (пай). На вказану пропозицію вона погодилася та вони обумовили строк оренди, який за домовленістю складав 20 років, розмір орендної плати, і в знак досягнення згоди їй запропонували поїхати до Великолепетиської державної нотаріальної контори, де вона, як їй пояснили, підписала договір оренди вказаної земельної ділянки. За вказану оренду відповідач протягом майже 15 років сплачував їй орендну плату в розмірі, який кожного року визначався окремо. Про отримання нею орендної плати вона у будь-яких журналах чи відомостях свій підпис не ставила, відповідач сплачував орендну плату у грошовій формі і привозив її особисто, або передавав через інших людей. Не отримавши за 2016, 2017 роки орендної плати, восени 2017 року вона повідомила відповідача про намір використовувати належну їй земельну ділянку у власних потребах, на що відповідач повідомив її, що вказана земельна ділянка належить йому на праві власності з 2000 року. В листопаді 2017 року вона дізналася, що 16 листопада 2000 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір дарування серії АВО № 089268, посвідчений Великолепетиською державною нотаріальною конторою. Оскільки про існування оспорюваного правочину від 16 листопада 2000 року їй стало відомо лише у листопаді 2017 року, просила суд поновити їй строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права. Вважаючи, що відповідач обманним шляхом змусив її підписати договір дарування, а в силу відсутності належної освіти вона не розуміла, який документ підписувала та помилялася щодо правової природи правочину, просила суд визнати недійсним договір дарування на підставі частини третьої статті 203, частини першої статті 229 ЦК України. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Великолепетиського районного суду Херсонської області від 21 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права. Визнано недійсним договір дарування права на земельну частку (пай), посвідченого Сертифікатом серії ХС № 0190494, виданим Великолепетиською районною державною адміністрацією 15 липня 1999 року, зареєстрованим у Книзі реєстрації сертифікатів за №585, площею 8,98 га в умовних кадастрових гектарах, укладений 15 листопада 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , серії АВО № 089268 , зареєстрований в реєстрі за № 1792, посвідчений Великолепетиською державною нотаріальною конторою. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не вчиняла жодних послідовних та цілеспрямованих дій, спрямованих на укладення договору дарування, тому могла помилятися щодо природи оспорюваного правочину. Оскільки позивач про порушення свого права дізналася лише у листопаді 2017 року після звернення до нотаріальної контори, вимога ОСОБА_1 про поновлення строку позовної давності відповідно до частини шостої статті 267 ЦК України підлягає задоволенню. Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2018 року рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 21 березня 2018 року скасоване і ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснила, що відповідач жодного разу орендну плату їй не виплачував і домовленості щодо сплати орендної плати між ними не існувало. Також позивач не заперечувала факт укладення нею саме договору дарування, а не договору оренди права на земельну ділянку. Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач в обґрунтування своїх вимог щодо недійсності договору дарування посилалася на те, що відповідач обманим шляхом змусив її підписати оспорюваний договір. Проте ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не довела факт умисного введення її в оману при укладанні договору дарування, не надала докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 повідомив їй відомості, що не відповідають дійсності, чи замовчував обставини, які мають істотне значення для угоди, відсутні підстави для визнання договору дарування недійсним як такого, що укладений внаслідок обману. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2018 року та залишити в силі рішення Великолепетиського районного суду Херсонської області від 21 березня 2018 року. В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що відповідач обманним шляхом змусив її підписати договір дарування, при цьому повідомив про необхідність оформлення саме договору оренди земельної ділянки. В силу відсутності належної освіти вона не розуміла, який договір підписала, помилилася щодо правової природи правочину та мала на меті укласти договір оренди земельної ділянки, оскільки договір дарування є вкрай невигідним правочином для неї. Відповідач не є її близьким родичем. Апеляційний суд, ухвалюючи нове рішення, був зобов`язаний встановити всі фактичні обставини, які існували між сторонами до укладення договору дарування, підстави для укладення такого договору, якими мотивами керувалися сторони договору, чи було вільним їх волевиявлення. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання касаційної скарги до закінчення касаційного провадження у справі, відкрито касаційне провадження та витребувано її матеріали з Великолепетиського районного суду Херсонської області. 13 листопада 2018 року справа № 649/1007/17 надійшла до Верховного Суду.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що відповідно до довідки Верхньорогачицького відділу РАЦС Херсонської області та паспорту ОСОБА_1 , серії НОМЕР_2 , виданого Верхньорогачицьким РВ УМВС України в Херсонській області 16 березня 2005 року, ОСОБА_1 у зв`язку із реєстрацією шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 змінила прізвище на « ОСОБА_1 ». ОСОБА_1 відповідно до Сертифікату про право на земельну частку (пай) серії ХС №0190494, виданого Великолепетиською районною державною адміністрацією 15 липня 1999 року, набула на підставі рішення Великолепетиської районної державної адміністрації № 161 від 26 червня 1996 року право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП «Прапор» розміром 8, 98 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж в натурі (на місцевості) вартістю 35 620 грн. 15 листопада 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування права на земельну частку (пай) серії АВО № 089268, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар право на земельну часту (пай), посвідчену Сертифікатом серії ХС № 0190494, виданим Великолепетиською районною державною адміністрацією 15 липня 1999 року, зареєстрованим 20 липня 1996 року у Книзі реєстрації сертифікатів на право власності на земельну частку (пай) за № 585, площею 8, 98 га в умовних кадастрових гектарах, розташовану у селі Катеринівка Великолепетиського району Херсонської області. Договір дарування 15 листопада 2000 року посвідчений Ващенко А.М. , в.о. державного нотаріуса Великолепетиської державної нотаріальної контори, та зареєстровано в реєстрі за №1792. На підставі вказаного договору 16 листопада 2000 року до Сертифікату про право на земельну частку (пай) серії ХС № 0190494 внесені зміни про передачу права на земельну частку (пай) ОСОБА_2 . Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії ІІ-ХС № 020163, виданого 02 квітня 2001 року, ОСОБА_2 на підставі рішення Катеринівської сільської ради від 23 березня 2001 року за № 29 належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 35, 314га в межах згідно плану, розташована на території Катеринівської сільської ради, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що відповідач обманним шляхом змусив її підписати договір дарування, а в силу відсутності належної освіти вона не розуміла, який документ підписувала та помилялася щодо правової природи правочину при цьому вважала, що уклала договір оренди спірної земельної ділянки. Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками Конституційного Суду України закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно- правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012). Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. Оскільки оспорюваний договір був укладений до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності ЦК України, тому з огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, зокрема ЦК Української РСР 1963 року. Відповідно до статті 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Згідно з частинами першою, другою статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Частиною першою статті 56 ЦК Української РСР визначено, що угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації (частина перша статті 57 ЦК Української РСР). Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» № 3 від 28 квітня 1978 року під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого за обставинами справи можна вважити, що угода не була б укладена. Правила статті 56 цього Кодексу не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів укладення угоди. Відповідно до пункту 12 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 при вирішені позовів про визнання угоди недійсною на підставі статті 57 ЦК Української РСР суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, які мають істотне значення для угоди, що укладається. У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження користуванням нерухомим майном після укладення договору дарування. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Встановивши, що позивач за допомогою належних і допустимих доказів не довела факт умисного введення її в оману відповідачем при укладенні оспорюваного договору, а також укладення правочину внаслідок помилки, з урахуванням відсутності доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 тривалий час сплачував їй орендну плату за користування спірною земельною ділянкою, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2018 року залишити без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року було відстрочено заявнику сплату судового збору в сумі 1 280 грн до закінчення касаційного провадження у справі. Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу залишено без задоволення, то з ОСОБА_1 до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 280 грн. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 23 травня 2018 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 280 грн за такими реквізитами: отримувач коштів - УК у Печер. р-ні/Печерс.р-н/22030102, ЄДРПОУ - 38004897, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), код банку отримувача (МФО) - 899998, номер рахунку отримувача (стандарт IBAN) UA288999980313151207000026007, Код класифікації доходів бюджету - 22030102 «Судовий збір (Верховний Суд, 055)». Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: М. Ю. Тітов С. О. Карпенко В. А. Стрільчук