Постанова 4818 № 638/16545/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «23» червня 2020 року м. Харків справа № 638/16545/19-ц провадження № 22ц/818/3427/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Хорошевського О.М., Яцини В.Б. за участю секретаря - Колосовської А.Р. учасники справи: позивачка - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , представник відповідачки - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи - Територіальний підрозділ Центру надання адміністративних послуг Шевченківського району м. Харкова Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Харківська міська рада розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківської міської ради на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 березня 2020 року в складі судді Рибальченко Л.М. в с т а н о в и в: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: Територіальний підрозділ Центру надання адміністративних послуг Шевченківського району м. Харкова Департаменту реєстрації Харківської міської ради, Харківська міська рада, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позовна заява мотивована тим, що вона, її дочка ОСОБА_2 та онук ОСОБА_4 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 , яка не приватизована. Вказала, що її дочка ОСОБА_2 та онук ОСОБА_4 у листопаді 2008 року виїхали до Російської Федерації, є громадянами Російської Федерації, проживають за кордоном більше десяти років та не мають наміру повертатися до України. Вказала, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не заперечують проти зняття їх з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 , та надали для цього довіреність та заяву до компетентних органів з проханням зняти їх з реєстрації, однак, зробити це у позасудовий спосіб неможливо. Зазначила, що відповідачі не беруть участі в утриманні житла, не несуть витрат з оплати житлово-комунальних послуг, у зв`язку з чим такі витрати покладено на неї, що ставить її у скрутне матеріальне становище. Просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 березня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено; визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору по 384,20 грн з кожного. Не погоджуючись з заочним рішенням суду Харківська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просила заочне рішення суду - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Вважала, що оскаржуваним рішенням суду порушено її законні інтереси, оскільки квартира не приватизована та є власністю територіальної громади м. Харкова, обов`язком якої в особі Харківської міської ради є збереження житлової площі за тимчасово відсутнім наймачем; що відсутні докази, які б встановлювали причини відсутності відповідачів у спірній квартирі, зокрема, відомості із закладів соціального захисту населення щодо визнання відповідачів непрацездатними, знаходження їх в установі соціальної допомоги чи перебування у місцях обмеження чи позбавлення волі, а також не надано інформації щодо місця роботи відповідачів, їх виїзду за кордон тощо; що у рішенні суду не вказано про наявність оголошення про виклик відповідачів до суду на офіційному веб-сайті судової влади України; що визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, порушує їх конституційне право на житло. Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Харківської міської ради необхідно залишити без задоволення, заочне рішення суду - залишити без змін. Заочне рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що відповідачі без поважних причин не проживають за місцем реєстрації понад шість місяців, що є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що квартира АДРЕСА_1 не приватизована, належить до комунальної власності територіальної громади міста Харкова. Як вбачається з довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (довідки про склад сім`ї) від 23 жовтня 2019 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , її дочка ОСОБА_2. та онук ОСОБА_4 (а. с. 4, 9, 10). 23 травня 2009 року у Російській Федерації ОСОБА_2 уклала шлюб з громадянином Російської Федерації ОСОБА_8 та отримала прізвище « ОСОБА_2 » (а. с. 6-8). З акта від 09 грудня 2017 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_3 ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , затвердженого начальником дільниці №7 Комунального підприємства «Жилкомсервіс» вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не мешкають за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 5). ОСОБА_2 є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується копією паспорта громадянина Російської Федерації НОМЕР_1 , виданого 08 липня 2015 року, має зареєстроване місце проживання у м. Брянськ Російської Федерації (а. с. 17-23). ОСОБА_4 також є громадянином Російської Федерації, що підтверджується копією паспорта громадянина Російської Федерації НОМЕР_2 , виданого 18 березня 2015 року, має зареєстроване місце проживання у м. Гаджиєво Мурманської області Російської Федерації (а. с. 24-27). 08 травня 2019 року ОСОБА_2 видала довіреність на ім`я ОСОБА_13 , посвідчену нотаріусом Ракитянського нотаріального округу Белгородської області Литовченко Н.М., якою уповноважила його представляти її інтереси у будь-яких органах та установах щодо питання зняття її з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 14-16). 27 травня 2019 року ОСОБА_4 склав заяву до компетентних органів, справжність підпису на якій посвідчено нотаріусом нотаріального округу ЗАТУ Александрівськ Мурманської області, у якій просив зняти його з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки він проживає у Російській Федерації (а. с. 11-13). Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Як зазначено у статті 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод). Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п.

41. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18. Вказане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Як вбачається з матеріалів справи квартира, де зареєстровано місце проживання сторін, належить до комунальної власності територіальної громади міста Харкова, не приватизована. На теперішній час у ній зареєстровані ОСОБА_1 , її дочка ОСОБА_2 та онук ОСОБА_4 , але фактично мешкає лише ОСОБА_1 . Відповідачі тривалий час мешкають у Російській Федерації, є її громадянами, мають зареєстроване місце проживання у цій країні та проти зняття з реєстрації місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 не заперечують, про що свідчать складені ними заява та довіреність. Відомості про те, що відповідачі квартиру залишили вимушено, цікавляться цим житлом, збереженням з ним будь-якого зв`язку, або дані про те, що вони звертались до правоохоронних органів або суду щодо захисту своїх прав та інтересів, відсутні. Наявність поважних причин, з якими чинне законодавство України пов`язує можливість збереження житлового приміщення за відповідачами, судом також не встановлено. Аналізуючи наведені норми права та обставини справи, судова колегія вважає, що акт мешканців будинку щодо не проживання відповідачів у спірній квартирі з урахуванням відсутності даних про перешкоджання відповідачам у праві користування квартирою є належною правовою підставою для задоволення позову. До суду апеляційної інстанції не надано жодного доказу, який би спростував висновки суду першої інстанції щодо того, що відповідачі з 2008 року в спірній квартирі не проживають. За таких умов, встановивши, що відповідачі не проживають у спірній квартирі тривалий час, а саме з 2008 року, яку залишили добровільно, витрат на її утримання не несуть, до правоохоронних органів щодо захисту своїх прав чи інтересів або з позовом про усунення перешкод у користуванні спірним приміщенням (вселення) до суду не звертались, врахувавши, що доказів поважних причин їхньої відсутності понад шість місяців у вказаній квартирі не надано, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Зазначене відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року (справа №643/11611/16-ц, провадження №61-27411св18). Доводи апеляційної скарги щодо того, що спірна квартира не приватизована та є власністю територіальної громади м. Харкова, обов`язком якої в особі Харківської міської ради є збереження житлової площі за тимчасово відсутнім наймачем, тому оскаржуваним рішенням порушуються інтереси Харківської міської ради, є безпідставними, оскільки оскаржуваним судовим рішенням права та інтереси Харківської міської ради як власника майна не порушені. За змістом статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності; вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності. Збереження житлової площі за наймачами не відноситься до обов`язків органів місцевого самоврядування, оскільки стосується реалізації особистих житлових прав особи. Твердження апеляційної скарги щодо ненадання доказів, які б встановлювали причини відсутності відповідачів у квартирі, зокрема, відомостей із закладів соціального захисту населення щодо визнання відповідачів непрацездатними, знаходження їх в установі соціальної допомоги чи перебування у місцях обмеження чи позбавлення волі, інформації щодо місця роботи відповідачів, їх виїзду за кордон тощо, не можуть бути взяті до уваги, оскільки на позивачку не покладено обов`язку довести відсутність усіх цих обставин, адже коло поважних причин не проживання у житловому приміщенні є необмеженим та не може бути заздалегідь вичерпно передбачено позивачкою. Незважаючи на зазначення в апеляційній скарзі про ненадання відповідних доказів, Харківська міська рада з клопотанням про витребування вказаних відомостей для обґрунтування своїх заперечень на позовну заяву не зверталась, відповідні відомості суду не надано, отже, висновки суду першої інстанції не спростовано. Крім того, за змістом статті 71 ЖК УРСР відсутність за місцем проживання понад шість місяців з поважних причин є підставою для продовження судом строку збереження житла за наймачем за заявою відсутнього, проте, з боку відповідачів таких заяв не надходило та відповідних причин поважності своєї відсутності ними не надано. Таким чином, твердження Харківської міської ради щодо того, що відповідачі можливо з поважних причин не проживають за вказаною адресою, за своїм змістом є лише припущеннями. Доводи апеляційної скарги Харківської міської ради щодо того, що у рішенні суду не вказано про наявність оголошення про виклик відповідачів до суду на офіційному веб-сайті судової влади України, спростовуються матеріалами справи, які містять оголошення про виклик у судові засідання, призначені на 16 січня 2020 року та 04 березня 2020 року (а. с. 35, 47). Крім того, згідно вимог частини 11 статті 128 ЦПК України до суду викликаються через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме. Матеріали справи свідчать про те, що зареєстроване місце проживання відповідачів суду відомо, проте, за місцем реєстрації на території України вони не мешкають. Разом з тим, згідно з пунктом 3 частини 3 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Враховуючи, що у даному разі апеляційну скаргу подано Харківською міською радою, а не відповідачами, відповідне обґрунтування щодо неналежного повідомлення відповідачів не є підставою для скасування судового рішення. Посилання Харківської міської ради щодо того, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є порушенням їх конституційного права на житло, за відсутності даних, що відповідачі внаслідок ухвалення оскаржуваного судового рішення втратили своє єдине житло, та наявності відомостей щодо їх проживання в іншій країні, є необґрунтованими. При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що відповідачі не позбавлені права на оскарження заочного рішення суду першої інстанції у передбаченому законом порядку або звернення до суду з власним позовом про захист своїх житлових прав, якщо вважатимуть їх порушеними. Виходячи з вищевикладеного, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що заочне рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а заочного рішення суду - без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу Харківської міської ради залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судового збору судом апеляційної інстанції не вбачається. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Харківської міської ради - залишити без задоволення. Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 березня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді О.М. Хорошевський В.Б. Яцина Повний текст постанови складено 30 червня 2020 року.