Постанова 4855 № 580/3466/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 580/3466/19 Суддя (судді) першої інстанції: В.О. Гаврилюк ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Земляної Г.В. суддів: Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку Міністерства оборони України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року у справі № 580/3466/19 (розглянуто у порядку спрощеному позовному провадженні) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку Міністерства оборони України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії В С Т А Н О В И Л А : У листопаді 2019 року до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач), з позовом до Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку (надалі - відповідач) в якому просив суд: - визнати протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 03.08.2018 року; - зобов`язати Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 03.08.2018 року; - визнати протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017 і 2018 роки; - зобов`язати Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017 і 2018 роки. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач не здійснив нарахування та виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2018, що є порушенням вимог частини 8 статті 10-1, абзаців 2, 3 пункту 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", пункту 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також відповідач не здійснив нарахування і виплату індексації грошового забезпечення, що є порушенням вимог закону України "Про індексацію грошових доходів населення". Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.04.2016 по 03.08.2018 року. Зобов`язано Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.04.2016 по 03.08.2018 року. Визнано протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017 і 2018 роки. Зобов`язано Черкаський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017 і 2018 роки. У задоволенні решти вимог відмовити. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Скаржник вказує на те, що відповідач повністю фінансується з Державного бюджету України. Джерелом коштів для виплати грошового забезпечення військовослужбовцям та проведення індексації грошових доходів населення є виключно Державний бюджет України. Під час здійснення планування фонду грошового забезпечення військовослужбовцям на 2016-2018 роки, у зв`язку із значним підвищенням з січня 2016 року грошового забезпечення та відсутністю механізму нарахування індексації грошового забезпечення після такого підвищення Міністерством оборони України до фонду грошового забезпечення виплата індексації грошового забезпечення військовослужбовцям на ці роки не закладалась і відповідно не здійснювалась фінансування такої виплати. Також, Відповідач вказує на те, що зобов`язання останнього виплатити грошову компенсацію при відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності відповідних статей кошторису, не може бути виконано, оскільки відповідач не має такої фінансової можливості. Позивач заперечує проти задоволення апеляційної скарги у повному обсязі з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу. Крім того, позивачем подано до суду клопотання про зловживання апелянтом своїми правами, оскільки останнім пропущено строк звернення до суду з апеляційною скаргою, колегія суддів вважає дане клопотання не обґрунтованим. Позивачем надано суду копію заяви від 02.03.2020 року, яка, на його думку, підтверджує отримання відповідачем копії рішення суду першої інстанції, де наявний запис «отримано 02.03.2020 О. Буркацька». Колегія суддів не приймає до уваги даний доказ, оскільки з даного запису не можливо встановити, чи дана особа є співробітником відповідача та уповноважена на отримання рішення суду. Оскільки в матеріалах справи міститься розписка представника відповідача про отримання рішення суду першої інстанції 16 квітня 2020 року, а отже строк на апеляційне оскарження підлягав поновленню. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" внесено зміни зокрема до Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: 2) розділ VI "Прикінцеві положення" доповнити пунктом 3 такого змісту: "

3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)". Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 з 12.03.2020 по 03.04.2020 на всій території України встановлено карантин. Постановою Кабінету Міністрів України від 22.04.2020 № 291 до зазначеної постанови № 211 внесено зміни, відповідно до яких карантин продовжено до 11.05.2020 року. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що строк для подання апеляційної скарги у цій справі підлягав поновленню, оскільки на час подання апеляційної скарги діяв на території України - карантин. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі статтями 315, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно розглянув справу, правильно встановив обставини справи, наданим доказам дав правильну правову оцінку і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1, виданого 27 квітня 2015 року, позивач є учасником бойових дій. Згідно витягу з наказу начальника Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку (по стройовій частині) від 03.08.2018 року № 160, ОСОБА_1 , звільненого наказом начальника Головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) від 24 липня 2018 року № 210 у запас за підпунктом "к" частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", виключено зі списків особового складу відділу та всіх видів забезпечення. Позивачу виплачено щомісячну премію в розмірі 45% посадового окладу, надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 15% посадового окладу, компенсацію за 12 діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2018 рік, одноразову грошову допомогу по звільненню в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 31 календарний рік. ОСОБА_1 29.10.2019 року направив до відповідача заяву від 29.10.2019 року, в якій просив нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за період 2015-2018 роки відповідно до законодавства України та за період з 01.01.2016 року по 03.08.2018 року нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення. Відповідач відповіді на звернення позивача не надано. Позивач вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, звернулася до суду з даним позовом. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач безпідставно не здійснював нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення протягом січня 2016 року - серпень 2018 року, що є порушенням вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. № 1078. Крім того, судом першої інстанції зроблено висновок, що під час звільнення з військової служби у запас ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015 - 2018 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII у зв`язку з чим позовні вимоги у цій частині слід задовольнити. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. В частині щодо визнання протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.04.2016 по 03.08.2018 року та зобов`язати вчинити дії, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно частини 1 статті 2 Закону України від 25.03.1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. У свою чергу, спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20.12.1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (надалі - Закон № 2011-XII). Так, у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації (частина 2 статті 1-2 Закону № 2011-XII). У свою чергу, частинами 1-4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Абзацом 2 частини 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. При цьому, правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (надалі - Закон № 1282-ХІІ). Статтею 2 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. За приписами статей 4, 6 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. Підвищення грошових доходів населення у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (надалі - Порядок № 1078). Згідно з пунктом 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка (у 2016 році - 103 відсотка, у 2017 році -103 відсотка, у 2018 році -103 відсотка). Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту. Відповідно до пункту 2 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби. За змістом пункту 4 Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці, у тому числі працюючим пенсіонерам, грошове забезпечення, розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю, що надається залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків. Пунктом 5 Порядку № 1078 визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що місяць, в якому відбулося підвищення оплати праці (суми її постійних складових), є базовим при проведенні індексації. Відповідно до пункту 6 Порядку № 1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, зокрема, підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету. У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік (вказана норма застосовується із 01.12.2015 року). Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці. Відповідно до вимог чинного законодавства України, проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. При цьому, нормами Закону № 1282-ХІІ та Порядку № 1078 визначено джерело коштів на проведення індексації. Колегія суддів звертає увагу, що пунктом 6 Порядку № 1078 безпосередньо не скасовано виплату індексації заробітної плати (грошового забезпечення) та не пов`язано індексацію з надходженням коштів до власника підприємства, установи, організації. У Законі йдеться про фінансові ресурси бюджетів всіх рівнів. Відповідач у апеляційній скарзі вказує на те, що він, як розпорядник бюджетних коштів, проводить видатки виключно у межах бюджетних асигнувань, які встановлені кошторисом, а тому у останнього відсутня можливість виплатити індексацію грошового забезпечення позивачу за рахунок інших коштів. Також, відповідач вказав, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» - Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» виплата індексації не передбачалась. Як вбачається з матеріалів справи єдиною підставою для невиплати позивачу індексації грошового забезпечення, стало те відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, проводить видатки виключно у межах бюджетних асигнувань, які встановлені кошторисом, а тому у останнього відсутня можливість виплатити індексацію грошового забезпечення позивачу за рахунок інших коштів. При цьому, Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» - Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» виплата індексації не передбачалась. Листом директора Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016 № 248/3/9/1/2 роз`яснено, що індексацію грошового забезпечення не нараховувати до окремого роз`яснення. Разом з цим, колегія суддів вважає необґрунтованими вищевказані посилання відповідача, оскільки у відповідності до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що у 2016 - 2018 роках кошти на виплату індексації грошового забезпечення головним розпорядником коштів не виділено, а тому відповідач діяв правомірно. Виплата індексації грошового забезпечення здійснюється за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні і обмежене фінансування жодним чином не впливає на право позивача отримати індексацію грошового забезпечення, що є предметом спору у цій справі. У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення). Так, реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян. У зв`язку з цим Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань. Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 року № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Також, колегія суддів враховує висновки викладені у рішенні Конституційного суду України від 15.10.2013 р. № 9-рп/2013, в якому зазначено, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. За таких обставин, відсутність механізму нарахування індексації грошового забезпечення та незакладення до бюджету коштів для виплати індексації не позбавляють відповідача обов`язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку. Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. При цьому, відповідно до вимог чинного законодавства України, проведення індексації, у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією), є обов`язком для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Відсутність бюджетного фінансування вказаної витрати не позбавляє позивача права на її отримання і не звільняє від обов`язку його виплачувати. Аналогічний правовий висновок наведений в постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року по справі №825/1832/17, 19 липня 2019 року по справі №240/4911/18, від 07 серпня 2019 по справі № 825/694/17 та від 12 грудня 2018 року по справі № 825/874/17 та відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи. Виходячи з викладеного, колегія суддів погоджується з висновками судом першої інстанції, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01 квітня 2016 року по 03 серпня 2018 року та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01 квітня 2016 року по 03 серпня 2018року. Щодо визнання протиправними дії Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017 і 2018 роки та зобов`язання вчинити дії, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба - це державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Згідно з частиною першої статті 9 Закону № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Відповідно до частини восьмої статті 101 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. Статтею 5 Закону № 3551-ХІІ визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. Відповідно до пункту 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Як вбачається з матеріалів справи, позивач безпосередньо приймав участь в антитерористичній операції в період з 2015 року по 2018 рік та є учасником бойових дій, про що йому видано посвідчення від 27 квітня 2015 року серія НОМЕР_1 та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Судом першої інстанції правильно визначено, що з моменту набуття статусу учасника бойових дій, позивач має право на одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Абзацом третім пункту 14 статті 101 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. Відповідно до пункту 17 статті 101 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. Згідно з пунктом 18 статті 101 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. В той же час, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пункту 19 статті 101 Закону 2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. Поняття особливого періоду визначено абзацом 5 частини першої статті 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відповідно до якого особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. З аналізу норм права слідує, що особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію. Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року №303/2014, затвердженого Законом України від 17.03.2014 №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію. Таким чином, як вірно визначив суд першої інстанції, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли в особливий період. З системного аналізу вищенаведених норм законодавства вбачається, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски, проте не припиняються виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки у разі її невикористання. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Вищевикладеним спростовуються твердження апелянта, що з урахуванням дії особливого періоду та призупинення відповідних прав військовослужбовців щодо додаткових відпусток, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотримані додаткові відпустки. Вказана правова позиція висловлена Великою Палатою Верховним Судом у зразковій справі №620/4218/18, щодо якої справа дана справа є типовою. Відповідно до частини 3 статті 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи. Враховуючи встановлені обставини та норми чинного законодавства України колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог частково. При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Черкаського зонального відділу Військової служби правопорядку Міністерства оборони України - залишити без задоволення. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 20 січня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку виключно з підстав, зазначених у п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Г.В. Земляна Судді: Є.І. Мєзєнцев В.В. Файдюк