Постанова 4803 № 2-26/11

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1651/20 Справа № 2-26/11 Суддя у 1-й інстанції - Головін В.О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , третя особа Генеральна прокуратура України, про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя та витребування грошових коштів, В С Т А Н О В И Л А: У червні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , третя особа Генеральна прокуратура України, про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя та витребування грошових коштів. Позовна заява мотивована тим, що позивач з 30.08.1991 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу вони мають двох дітей: ОСОБА_3 , 1994 р.н. та ОСОБА_4 , 1997 р.н. З 1996 року по 2012 рік вона працювала приватним нотаріусом. 09.07.2008 року працівники міліції вилучили в ході обшуку по місцю її з ОСОБА_2 мешкання за адресою: АДРЕСА_1 , грошові кошти: 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 76 020,00 грн., з яких 76 020,00 грн. були кошти, отримані від її професійної діяльності та відкладеними нею для сплати податків в бюджет України та пенсійного збору в Пенсійний фонд України за 2008 рік, та на утримання нотаріальної контори, а також на утримання її неповнолітніх на той час дітей. Тобто, у неї були боргові зобов`язання перед державою і ці гроші були її особистими, отриманими від незалежної приватної нотаріальної діяльності, для погашення заборгованості перед третіми особами. А кошти 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро є сумісним майном подружжя. Пізніше на всі вилучені кошти був накладений необґрунтований арешт по кримінальній справі у відношенні її чоловіка ОСОБА_2 по ст. 368 ч.3, ст. 364 ч.1, ст. 366 ч.1 КК України (1960 р.). Згодом, її чоловік був виправданий вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області від 22.12.2018 року по ст. 368 ч.3 КК України та Полтавського апеляційного суду по ст. 15, ч.1 ст. 364 КК України за відсутністю в його діях склад злочину згідно ст. 6 п.2 КПК України. Таким чином, вона вважала, що має право: на 10 393,00 доларів США (по курсу НБУ станом на 27.05.2019 року 26,47 грн. за 1 долар США, становить 275 102,71 грн.); на 945,00 євро (по курсу НБУ станом на 27.05.2019 року 29,62 грн. за 1 євро становить 27 981,45 грн.); 414 896,90 грн., що є еквівалентом 15 674,23 доларів США станом на 09.07.2008 року при купівлі доларів на суму 76 020,00 грн. на момент 09.07.2008 року (курс НБУ станом на 09.07.2008 року 4,84 грн. за 1 долар США). Станом на 27.05.2019 року курс НБУ 26,47 грн. за 1 долар США (15 674,23 х 26,47 = 414 896,90 грн). Вважала, що дані грошові кошти незаконно та необґрунтовано утримує держава Україна. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, позивачка просила суд: визнати за нею право власності на грошові кошти: на 10 393,00 доларів США (по курсу НБУ станом на 27.05.2019 року 26,47 грн. за 1 долар США, становить 275 102,71 грн.); на 945,00 євро (по курсу НБУ станом на 27.05.2019 року 29,62 грн. за 1 євро становить 27 981,45 грн.); на 414 896,90 грн., що є еквівалентом 15 674,23 доларів США при купівлі на суму 76 020,00 грн. на момент 09.07.2008 року (курс НБУ станом на 09.07.2008 року 4,84 грн. за 1 долар США); стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державної казначейської служби України на її користь грошові кошти в сумі: 10 393,00 доларів США (по курсу Нацбанку України станом на 27.05.2019 року 26,47 грн. за 1 долар США, становить 275 102,71 грн.); 945 євро (по курсу НБУ станом на 27.05.2019 року 29,62 грн. за 1 євро, становить 27 981,45 грн.); 414 896,90 грн., що є еквівалентом 15 674,23 доларів США при купівлі на суму 76 020,00 грн. на момент 09.07.2008 року (курс НБУ станом на 09.07.2008 року 4,84 грн. за 1 долар США). В ході розгляду справи, в суді першої інстанції, позивач подала заяву про часткову відмову від позовних вимог, а саме, просила прийняти її відмову від частини позовних вимог про визнання за нею право власності на грошові кошти: на 10 393,00 доларів США, 945,00 євро та 56 020,00 грн. та стягнення зазначених коштів з відповідного рахунку Державної казначейської служби України та закрити провадження по справі в частині цих вимог. Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25.09.2019 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позову до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , третя особа Генеральна прокуратура України, про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя та витребування грошових коштів в частині позовних вимог про визнання права власності на 10 393,00 доларів США, 945,00 євро та 56 020,00 грн. та стягнення зазначених коштів з відповідного рахунку Державної казначейської служби України та закрито провадження по справі в частині цих вимог. У іншій частині позовних вимог провадження по справі продовжено. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25.09.2019 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на грошові кошти в сумі 112 917,60 грн. Стягнуто з Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 112 917,60 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі Головне управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. У відзиві на апеляційну скаргу, позивачка просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а скаргу відповідача без задоволення. Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують. Рішення суду першої інстанції не відповідає указаним вимогам закону. Судом першої інстанції установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбних відносинах з 30.08.1991 року, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу (т.1 а.с.19). ОСОБА_1 у період з 2005 року по 2008 рік працювала приватним нотаріусом в Павлоградському міському нотаріальному окрузі та отримувала від приватної нотаріальної діяльності дохід: за 2005 рік чистого доходу в розмірі 199 155,56 грн. (т.1 а.с.20-21); за 2006 рік чистого доходу в розмірі 199 704,18 грн. (т.1 а.с.22-23); за 2007 рік чистого доходу у розмірі 250 606,28 грн. (т.1 а.с.24-25); за 2008 рік чистого доходу в розмірі 258 455,34 грн. (т.1 а.с.26-27), що підтверджується копіями свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю (т.1 а.с.28), реєстраційного посвідчення про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності (т.1 а.с.29), декларацій про доходи одержані від приватної нотаріальної діяльності (т.1 а.с.20-27). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями паспортів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з відмітками про місце реєстрації проживання (т.1 а.с.9-11). Судом також встановлено, що працівниками міліції при проведенні слідчих дій обшуку за адресою: АДРЕСА_1 , було виявлено та вилучено грошові кошти: 25 786,00 доларів США, 1 890,00 Євро та 76 020,00 грн., що підтверджується копією протоколу обшуку від 09.07.2008 року (т.1 а.с.13-18). Слідчим по особливо тяжким справам слідчого відділу Генеральної прокуратури України Подобним І.В. з метою забезпечення вироку в частині можливої конфіскації майна накладено арешт на особисте майно обвинуваченого ОСОБА_2 , а саме: грошові кошти в сумі 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 56 020,00 грн. вилучені по місцю фактичного мешкання ОСОБА_2 і 1 400,00 грн. вилучені при його особистому обшуку 09.07.2008 року, що підтверджується копією постанови про накладення арешту на майно обвинуваченого по кримінальній справі № 49-2485 від 18.09.2008 року та відповідно до якого предмет хабаря в сумі 5 000,00 доларів США і 202 600,00 грн. визнані слідством речовим доказом та долучений до матеріалів справи, а грошові кошти в сумі 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 56 020,00 грн. і 1 400,00 грн. визнані особистими коштами обвинуваченого (т.1 а.с.39). Зазначене також підтверджується копією реєстру вилучених речей, предметів і цінностей по кримінальній справі № 49-2485 відносно ОСОБА_2 (т.1 а.с.40). Вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області від 22.12.2018 року по кримінальній справі № 532/233/14-к, ОСОБА_2 визнано невинуватим у висунутому йому обвинуваченні за ч.3 ст. 368 КК України та виправдано його на підставі відсутності в його діях складу кримінального правопорушення. ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст. 15, ч.1 ст. 364, ч.1 ст. 366 КК України та призначено покарання: за ч.2 ст. 15, ч.1 ст. 364 КК України у вигляді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади в судових органах на строк два роки; за ч.1 ст. 366 КК України у вигляді обмеження волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади в судових органах на строк три роки. На підставі ч.1 ст. 70 КК України визначено остаточне покарання ОСОБА_2 шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, у виді обмеження волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади в судових органах на строк три роки. Згідно ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_2 від відбування основного покарання з випробуванням іспитовим строком на один рік. Відповідно до ст. 76 КК України зобов`язано ОСОБА_2 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу пробації та повідомляти даний орган про зміну місця проживання чи роботи. Запобіжний захід ОСОБА_2 скасовано та звільнено його з-під варти в залі суду негайно. Зараховано ОСОБА_2 в строк відбуття покарання період затримання та перебування під вартою з часу його затримання (27.02.2018 року) по 22.12.2018 року зарахувавши йому в строк покарання з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні обмеження волі, відповідно до ст. 72 КК України. Заходи забезпечення позову у виді арешту на особисте майно обвинуваченого ОСОБА_2 , а саме: грошові кошти в сумі 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 56 020,00 грн., вилучених за місцем проживання ОСОБА_2 , а також 1 400,00 грн., вилучених при особистому обшуку ОСОБА_2 09.07.2008 року, а також 1/6 частину домоволодіння по АДРЕСА_1 , яка належить йому на підставі свідоцтва про право власності за законом, посвідченого 23.12.1980 року Першою павлоградською державною нотаріальною конторою Р-6298б; земельну ділянку по АДРЕСА_2 , яка належить йому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30.05.1999 року приватним нотаріусом Шлега А.І. Р-1588; автомобіль марки «Тойота-Камри» 2005 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , зареєстрований в Павлоградському МРЕВ ВДАІ УМВС України в Дніпропетровській області, вжиті постановами слідчого по особливо важливим справам слідчого відділу Генеральної прокуратури України Подобного І.В. від 18.09.2008 року знято після набрання вироком законної сили. Після зняття заходів забезпечення позову, грошові кошти, що зберігаються на депозитному рахунку Генеральної прокуратури України в Державній Казначейській службі України та ПАТ Державний експортно-імпортний банк України повернуто ОСОБА_2 (т.2 а.с.5-11). Вироком Полтавського апеляційного суду від 15.03.2019 року по кримінальній справі № 532/233/14-к, вирок Кобеляцького районного суду Полтавської області від 22.12.2018 року щодо ОСОБА_2 в частині його засудження за ч.2 ст. 15, ч.1 ст. 364 КК України скасовано і провадження закрито за відсутністю в діях останнього складу злочину за цією статтею відповідно до п.2 ст. 6 КПК України (1960 року) та скасовано в частині призначення покарання ОСОБА_2 за ст. 70 КК України. Вирок Кобеляцького районного суду Полтавської області від 22.12.2018 року щодо ОСОБА_2 в частині призначення покарання за ч.1 ст. 366 КК України скасовано. Ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_2 визнано винним за ч.1 ст. 366 КК України та призначено йому покарання у виді трьох років обмеження волі з позбавлення права обіймати посади в державних, судових та правоохоронних органах, пов`язаних із здійсненням організаційно-розпорядчих функцій строком на три роки. На підставі ч.5 ст. 72 КК України (в редакції закону № 838-VIII) зараховано ОСОБА_2 у строк покарання час попереднього ув`язнення з 27.02.2018 року по 22.12.2018 року з розрахунку, що одному дню попереднього ув`язнення відповідає чотири дні обмеження волі. Визнано ОСОБА_2 таким, що відбув основне покарання повністю. В решті вирок суду залишено без змін (т.2 а.с.12-22). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості та доведеності, прийшовши до висновку, що грошові кошти є спільною сумісною власністю подружжя, де частки майна дружини та чоловіка є рівними, а тобто половина від цих грошових коштів є власністю ОСОБА_1 та застосував індекс інфляції згідно даних НБУ. Однак, колегія суддів повністю погодитися з такими висновками суду не може, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч.2 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Частиною 1 ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Задовольняючи позовні вимоги щодо визнання за ОСОБА_1 та стягнення з Головного управління ДФС у Дніпропетровській області грошових коштів в сумі 112 917,60 грн., суд першої інстанції не врахував наступне. Звертаючи до суду з позовною заявою, позивачка ОСОБА_1 зазначала, що 09.07.2008 року працівники міліції вилучили в ході обшуку по місцю її з ОСОБА_2 мешкання за адресою: АДРЕСА_1 , грошові кошти: 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 76 020,00 грн., з яких 76 020,00 грн. це кошти, отримані від її професійної нотаріальної діяльності. В ході судового розгляду справи позивачкою було подано заяву про часткову відмову від позовних вимог та зазначено, що ОСОБА_2 , було повернуто грошові кошти в розмірі 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 56 020,00 грн., які в подальшому були повернуті їй. Зазначені обставини підтверджуються також письмовою заявою ОСОБА_2 (т.2 а.с.89) та особисто були підтверджені відповідачем ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції. У зв`язку з наведеними обставинами ОСОБА_1 відмовлялася від частини позовних вимог в розмірі 10 393,00 доларів США, 945,00 євро та 56 020,00 грн., якій їй були повернуті ОСОБА_2 , та стягнення їх з відповідного рахунку Державної казначейської служби України, та залишала позовні вимоги щодо стягнення грошових коштів в розмірі 358 876,90 грн. з Державного бюджету України шляхом списання цих коштів з відповідного рахунку Державної казначейської служби України. Судом апеляційної інстанції установлено, що вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області від 22.12.2018 року № 532/233/14-к було знято арешт з грошових коштів в розмірі 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 56 020,00 грн., вилучених за місцем проживання ОСОБА_2 (т.2 а.с.5-11). При цьому, відповідно до заяви про часткову відмову від позовних вимог, позивачка зазначала, що грошові кошти в розмірі 20 786,00 доларів США, 1 890,00 євро та 56 020,00 грн. були повернуті ОСОБА_2 . Разом з тим установлено, що згідно протоколу обшуку від 09.07.2008 року розмір вилучених грошових коштів становить 76 020,00 грн. (т.1 а.с.13-18), що не було спростовано в ході розгляду справи. Отже, грошові кошти в сумі 76 020,00 грн. колегія суддів вважає такими, що були вилучені під час обшуку та які повинні бути повернуті власнику. Однак, після зняття арешту, повернуто було 56 020,00 грн. Таким чином, з урахуванням повернутої частини грошових коштів в сумі 56 020,00 грн., колегія суддів вважає, що різниця між вилученою та повернутою сумами, а саме - 20 000,00 грн. (76 020,00 - 56 020,00 = 20 000,00) повинна бути повернута, шляхом стягнення з держави на користь позивачки. Статтею 82 ЦПК України визначено підстави звільнення від доказування. Так, серед інших визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визначення. Оскільки, матеріалами справи підтверджено, що позивач дійсно до події, що сталась мала самостійний, стабільний дохід, а відповідач ОСОБА_2 підтвердив зазначене та не заперечував, у тому числі і у суді апеляційної інстанції, що спірне майно, а саме грошові кошти, які були вилучені під час проведення обшуку та які просить позивач стягнути на її користь є її особистою власністю, колегія не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин та вважає, що вимоги позивача про визнання за нею права власності на спірні грошові кошти не підлягають доказуванню, оскільки визнані сторонами у справі та не заперечувались (т.1.а.с.89). Що стосується рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивачки інфляційних втрат, колегія суддів звертає увагу на наступне. Порядок визначення способу захисту, який суд може застосувати, здійснюючи правосуддя встановлено в ст. 5 ЦПК України. При визначенні способу захисту у відповідності до вказаної норми слід враховувати положення ч.1 ст. 13, п.4 ч.3 ст. 175 ЦПК України, відповідно до яких спосіб захисту, який може застосувати суд при вирішенні справи, обирає позивач, а отже, суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивач у спосіб, який останній не просить застосувати. За загальним правилом (ч.1 ст. 5 ЦПК України) суд здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Зазначене слід розуміти так, що суд захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, який прямо передбачений нормою матеріального права або договором. При цьому, позивач, обираючи спосіб захисту, якій він просить суд застосувати для захисту його прав, свобод чи інтересів, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту (передбаченими законом або договором), якщо це не заборонено законом. Якщо ж законом або договором не передбачено ефективного способу захисту, який би ефективно захищав права, свободи чи інтереси позивача, суд може захистити їх у спосіб, що не суперечить закону (ч.2 ст. 5 ЦПК України). Вказане з урахуванням положень ч.1 ст. 2 ЦПК України означає, що спосіб захисту, який позивач може обрати, а суд застосувати при здійсненні судочинства у будь-якому випадку має бути ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, дозволяє забезпечити реальне поновлення в порушених правах. Тому, обираючи спосіб захисту позивач повинен (в першу чергу) перевірити, чи не передбачає закон або договір ефективного способу захист. Якщо такий спосіб захисту законом або договором передбачено, позивач повинен обрати саме такий спосіб. Якщо у такому випадку позивач обрав інший спосіб захисту суд має відмовити в задоволенні позову, крім випадку, коли з врахуванням положень ч.2 ст. 5 ЦПК України, дійде висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту спроможний більш ефективно захистити порушені права, свободи чи інтереси особи, але за умови, що такий спосіб захисту є адекватним обставинам справи. Суд не має визначати ефективний спосіб захисту права замість позивача, тобто виходити за межі позовних вимог у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним. Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу. Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду. Дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України. Унаслідок чого у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 760/6938/16-ц. Разом з тим, як установлено апеляційним судом, вимог щодо стягнення грошових коштів на підставі статті 625 ЦК України, ОСОБА_1 не заявляла, послалась лише на ст. 22 ЦК України, як загальну норму відшкодування матеріальної шкоди. Однак, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 5, 13 ЦПК України вийшов за межі заявлених позовних вимог та самостійно застосував норму права, яка не міститься в позовних вимогах позивача. Проте, колегія зазначає, що позивач не позбавлена права звернутися до суду з відповідним позовом, щодо застосування ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги про те, що Головне управління ДФС у Дніпропетровській області є неналежним відповідачем по даній справі, колегія суддів не приймає до уваги, зважаючи на наступне. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової особи або службової особи органу державної влади, відшкодовується державою, незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України). Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13.04.2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Таким органом у цій справі є Головне управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року по справі № 910/23967/16, у постанові Великої Палати Верховного Суд від 27.11.2019 року по справі № 242/4741/16-ц, у постанові Верховного Суд від 27.03.2020 року по справі № 915/935/18 та ін. З урахуванням зазначених приписів та встановлених у справі обставин, колегія суддів дійшла висновку, що за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими особами є держава, яка набуває та здійснює свої права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законодавством. Таким чином, залучення, або не залучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем фактично є держава, а не конкретний державний орган. В даному випадку Головне управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області залучено до розгляду даної справи з метою забезпечення завдань цивільного судочинства направлених на подальше виконання судового рішення, як орган державної виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. У частинах 1, 2 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) та, зокрема, Перший протокол до неї. За змістом статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити у дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. При цьому згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 6, 12, 13 ЦПК України. Принцип диспозитивності передбачає, зокрема, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи та в межах заявлених вимог і на підставі доказів, а збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України. У Рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі Рисовський проти України (заява № 29979/04) було сформульовано висновки відповідно до яких Суд підкреслює особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах Беєлер проти Італії [ВП], заява № 33202/96, п.120, ECHR 2000-I, Онер`їлдіз проти Туреччини [ВП], заява № 48939/99, п.128, ECHR 2004-XII, Megadat.com S.r.l. проти Молдови, заява № 21151/04, п.72, від 8 квітня 2008 року, і Москаль проти Польщі, заява № 10373/05, п.51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах Лелас проти Хорватії, заява № 55555/08, п.74, від 20 травня 2010 року, і Тошкуце та інші проти Румунії, заява № 36900/03, п.37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах Онер`їлдіз проти Туреччини, п.128, та Беєлер проти Італії, п.119). Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі Москаль проти Польщі, п.73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що з саме Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню залишок грошових коштів, вилучених під час обшуку на підставі протоколу обшуку від 09 липня 2008 року (т.1.а.с.13-18) в розмірі 20 000,00 грн., які не були повернуті власнику (76 020,00 - 56 020,00 = 20 000,00). Відповідно до частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог. Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат на підставі статті 141 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 700,00 грн. та 250,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення. Судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 550,00 грн., понесені Головним управлінням Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області за подачу апеляційної скарги слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись ст.ст. 259,268,374,376,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області задовольнити частково. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області, ОСОБА_2 , третя особа Генеральна прокуратура України, про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя та витребування грошових коштів задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 20 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовити. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 700,00 грн. та 250,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення. Судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 550,00 грн., понесені Головним управлінням Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області за подачу апеляційної скарги компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко