Постанова 4824 № 753/7161/17

Справа № 753/7161/17 Головуючий 1 інстанція- Коренюк А.М. Провадження № 22-ц/824/4032/2020 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 25 червня 2020 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М, Мережко М.В., за участю секретаря Вергелес О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішеннДарницького районного суду м.Києва від 04 грудня 2019 року у справі: - за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» до ОСОБА_1 , третя особа Дарницька районна в м.Києві державна адміністрація про виселення з квартри без надання іншого жилого приміщення; - за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва», третя особа Дарницька районна в м.Києві державна адміністрація про визнання членом сім`ї померлого наймача,- в с т а н о в и в: У квітні 2017 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м.Києва» звернуласядо суду із вказаним позовом,який мотивувала тим, що на підставі розпорядження Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації від 30 січня 2015 року № 33 «Про закріплення за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м.Києва» об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва» за керуючою компанією на праві господарського відання закріплено об`єкти комунальної власності територіальної громади міста Києва, що перебувають у сфері управління Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації, зокрема, будинок по АДРЕСА_4. В даному будинку знаходиться неприватизована квартира № 175 , яку відповідно до ордера № 31562 від 22 вересня 1983 року отримала ОСОБА_2 на сім`ю із двох осіб - вона і її син ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 43 років. Вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у спірній квартирі була зареєстрована відповідачка ОСОБА_4 . Квартиронаймач ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 74 років, а тому договір найму був припинений. Відповідачка, не будучи членом сім`ї наймача, без будь-яких правових підстав мешкає у спірній квартирі й відмовляється звільнити житло. 08 червня 2016 року ОСОБА_4 звернулась до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м.Києва» із заявою щодо зміни договору найму спірної квартири - 2 - та визнання її наймачем замість померлої ОСОБА_5 у чому їй було відмовлено. Вважає, що відпоідачка вселилася до спірної квартри у якості тимчасового жильця, а тому підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення. Посилаючись на ст.ст.97, 98, 99 ЖК України, просили виселити відповідачку із квартири АДРЕСА_4 без надання іншого жилого приміщення. Відповідачка у квітні 2018 року подала зустрічний позов, в якому просила визнати її членом сім`ї ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вимоги мотивувала тим, що 30 грудня 2015 року вона була зареєстрована у спірній квартирі, хоча фактично проживає у цій квартирі з осені 2015 року. Вказує, що була членом сім`ї наймача ОСОБА_2 , оскільки вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, проживали як одна сім`я, мали теплі родинні відносини, а тому відповідно дло положень ст.ст.64,65 ЖК України вона набула прав на жиле приміщення. З часу реєстрації до спірної квартири, іншого житла вона не має. Попередньо була зареєстрована в будинку по АДРЕСА_5 , який належить її діду - ОСОБА_6 . Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 04 грудня 2018 року первісний позов КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м.Києва задоволено, виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_4 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про судові витрати. Не погоджуючись із рішенням, відповідачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а її зустрічний позов задоволити, посилаючись на неповне з`ясування судом обстаивин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матріального і процесуального права, прав людинги і основоположних свобод. Скарга мотивована тим, що суд не з`ясував питання щодо права позивача на подачу позову, оскільки право господарського відання позивача не зареєстроване у встановленому законом порядку у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Суд першої інстанії безпідставно відмовив у допиті свідків, позбавивши позивачку права на доведення викладених нею обставин. Висновки суду щодо наявності у ОСОБА_1 статусу тимчасового жильця є хибними, оскільки вона вселилася до квартири як член сім`ї наймача. Зокрема вона приймала участь в оплаті комунальних послуг, купувала продукти харчування для обох, та побутові речі для спільного користування, надавала допомогу в побуті ОСОБА_2 , а після смерті останньої поховала її. Наведене у свою чергу свідчить про неправомірну відмову суду у задоволенні зустрічного позову. Окрім того, вказане житло є її єдиним місцем проживаня, а тому її виселення є непропорційним втручанням у її приватне життя, що у свою чергу є порушенням ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що в тому числі стверджується практикою ЄСПЛ у справах «Кривцька і Кривіцький проти України», «Прокопович проти Росії». Позивач правом на подання відзиву на апеляціну скаргу не скористався. В суді апеляційної інстанції представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Єркін М.М. подану апеляційну скаргу підтримав, просив задоволити та скасувати рішення Дарницького районного суду м.Києва як незаконне. Представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» Савченко Г.М. та представник Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації Напханюк І.Ю.в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування. - 3 - Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі. Судом першої інстанції встановлено, що двохкімнатну квартиру АДРЕСА_4 було надано ОСОБА_2 на сім`ю з двох осіб - вона та її син ОСОБА_3 , на підставі ордера № 31562 серія Б, виданого 22 вересня 1983 року. Наймачем вказаної квартири була ОСОБА_2 , з якою був укладений договір найму. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер . 30 грудня 2015 року до зазначеної квартири вселилася і була була зареєстрована відповідачка ОСОБА_4 згідно наданої квартиронаймачем ОСОБА_2 згоди за довіреністю від 24 грудня 2015 року. Зі змісту довіреності вбачається, що ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_7 бути її представником з питань постановки на реєстраційний облік у належну їй квартиру АДРЕСА_4 . ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 74 років. Спірна квартира за життя ОСОБА_8 не була приватизована й належить до державного житлового фонду (житловий фонд місцевої ради). Розпорядженням Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації № 33 від 30 січня 2015 року «Про закріплення за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва» за керуючою компанією на праві господарського відання закріплено об`єкти комунальної власності територіальної громади міста Києва, що перебувають у сфері управління Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, зокрема, будинок АДРЕСА_6 . Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Задовольняючи вимоги за первісним позовом про виселення та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що відповідачка ОСОБА_4 не є членом сім`ї померлого наймача ОСОБА_2 ,а має статус тимчасового жильця, без будь-яких правових підстав залишається зареєстрованою та мешкає у спірній квартирі, відмовляється звільнити житло, а відтак підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення. При цьому суд виходив з того, що виселення відповідачки із займаного нею житла є виправданим втручанням в приватну сферу особи, не порушує її прав на повагу до житла, передбачених ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки період проживання відповідачки ОСОБА_9 у спірній квартирі є мінімальним - близько 4 - 4 - місяців. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, поскільки вони не відповідають матеріалам справи та вимогам закону. Конституція України у ч.3 ст.47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч.4 ст.10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. За змістом ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Колегія суддів вважає, що розгляд цієї справи повинен відбуватися, зокрема, у контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», в якому викладені загальні принципи тлумачення ст.8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у п.2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKAAND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Місцем проживання особи є житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає (ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»). Суд першої інстанції встановив, що відповідачка у встановленому Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» за згодою та бажанням наймача квартири АДРЕСА_4 ОСОБА_2 вселилася до зазначеної квартири та була зареєстрована в ній 30 грудня 2015 року. Це житло є її постійним місцем проживання, іншого житла ні на праві корисутвання, ні на праві власності відповідачка не має, і доказів про це відповідачі не надали. У приватизації участі не приймала. До вселення у спірну квартиру з 06 березня 2010 року мала місце реєстрації в будинку в с.Кілки Житомирської області, який належить її діду - ОСОБА_6 , де знята з реєстрації 28 серпня 2015 року. Отже, оскільки, як встановив суд, ОСОБА_1 вселилася у спірну квартиру у встановленому законом порядку, постійно проживає і зареєстрована там, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, є підстави стверджувати, що вона має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є її «житлом» у розумінні ст.8 Конвенції. - 5 - Колегія суддів звертає увагу на те, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (ч.7 ст.10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч.8 ст.10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК, Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини. Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYYv. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у п.2 ст.8 Конвенції. «Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому слід встановити, чи вважатиметься виселення ОСОБА_1 із квартири без надання іншого житлового приміщення втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні п.2 ст.8 Конвенції. Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA ANDKRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Отож, суд повинен з`ясувати, наскільки чітким і прогнозованим є чинне законодавство України щодо виселення особи із житлового приміщення, в якому вона проживає, за відсутності у неї іншого житла та без надання іншого житлового приміщення. Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК «ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом». Згідно з частиною першою та другою ст.109 ЖК «виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду». Стосовно виселення тимчасових жильців, то відповідно до положень ст.98 ЖК України наймач жилого приміщення може дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в його користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), які на вимогу наймача зобов`язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмови підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Втручання у право на повагу до житла відповідачки ОСОБА_1 буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у п.2 ст.8 Конвенції. Крім того, за змістом п.2 ст.8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має - 6 - бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року; «Зехентнер проти Австрії» («Zehentnerv. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачки без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування ст.8 Конвенції (див. mutatis mutandis«Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року). Відтак, навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів інших осіб, які згідно ст.ст.40-42, 51 ЖК УРСР перебувають на обліку і мають право бути забезпеченими житловим приміщенням, а відповідачка втратила право користування цим приміщенням, то пропорційність цій меті виселення відповідачки, наявність в якої іншого житла суд першої інстанції не встановив, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви. Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ч.2 ст.3 Конституції України), колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про те, виселення відповідачки із займаного нею житла є виправданим втручанням в приватну сферу особи, не порушує її прав на повагу до житла, передбачених ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є необгрунтованим. При цьому колегія суддів вважає, що висновок суду про відсутність у відповідачки достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання, оскільки період її проживання у спірній квартирі є мінімальним - близько 4 місяців невірний. По-перше, позивач звернувся до суду лише у квітні 2017 року. На даний час відповідачка мешкала та була зареєстрована у спірній квартирі близько півтора року. По-друге, за вказний період відповідачка повністю оплачувала комунальні послуги та несла інші обов`язки наймача. Наведені обставини у своїй сукупності свідчать про наявність у відповідачки триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання. Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду містяться у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 3576/3258/16-ц, де Велика Палата, залишаючи без змін судове рішення про відмову у виселенні з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення колишнього члена сім`ї військовослужбовця у належному МО України гуртожитку, зазначила, що хоча відповідачка втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідачки, наявність в якої іншого житла не встановлено, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви. Такі ж висновки зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, в якій Велика Палата, скасовуючи судові рішення і передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказала, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти - 7 - Словаччини»), а відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії»). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи ст.8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України»; «Кривіцька та Кривіцький проти України»; «Садов`як проти України») (п.п.68-70 постанови ВП ВС). Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на матеріалах справи та ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення. Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що підстави для виселення відповідачки із займаного жилого приміщення без надання іншого житла відсутні, як такі, що суперечать положенням ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не є необхідними у демократичному суспільстві та не є пропорційними переслідуваній меті виселення відповідачки, наявність в якої іншого житла судом не встановлена. При цьому колегія суддів керується в тому числі тим, що зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ч.2 ст.3 Конституції України). За таких обставин виселення ОСОБА_1 можливе лише з наданням їй іншого жилого приміщення. Колегія суддів погоджується із судовим рішенням в частині відмови у задоволеннні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання її членом сім`ї наймача спірної квартири ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні зустрічних вимог з огляду на ненадання доказів по суті вимог. Окрім того, відхиляючи апеляційну скаргу в цй частині, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. - 8 - Відповідно до положень ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. За змістом даної норми власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (ЦК України чи іншим актом цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини чи договором. З урахуванням обставин, якими відповідачка обґрунтовує сврї вимоги, а саме - вселення її до спірного житла у якості члена сім`ї наймача, належним способом захисту є визнання права на користуавння жилим приміщенням у спірній квартирі (п.2 роз`яснень постанови Верховного Суду України № 2 від 12 квітян 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосуваннясудами Житлового кодексу України»), а не визнання її членом сім`ї померлого наймача Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково. Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 04 грудня 2019 року в частині задоволення первісного позову Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дарницького району м. Києва» до ОСОБА_1 , третя особа Дарницька районна в м.Києві державна адміністрація про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення скасувати і ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити. В решті рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: