Постанова 4812 № 487/8497/19

30.06.20 22-ц/812/895/20 Єдиний унікальний номер судової справи:487/8497/19 Провадження №22-ц/812/895/20 Постанова Іменем України 30 червня 2020 року м. Миколаїв справа № 487/8497/19 Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання Біляєвою В.М., за участю: відповідача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «М.В.Л. ГРУП», про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року, ухвалене у складі головуючого судді Павлової Ж.П., у приміщенні цього суду, повний текст судового рішення складено 30 березня 2020 року, встановив: 15 листопада 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ТОВ «М.В.Л. ГРУП», про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від 06 вересня 2018 року за яким ТОВ «М.В.Л. ГРУП» від імені ОСОБА_4 продало ОСОБА_1 автомобіль Mitsubishi Pajero, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 . Позов мотивований тим, що в провадженні Заводського районного суду м. Миколаєва перебувала справа № 487/3004/18 за його позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу в сумі 5 781 564 грн. з урахуванням індексу інфляції, 3 % річних та суми винагороди за користування позикою. Під час розгляду зазначеної цивільної справи ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 вересня 2018 року забезпечено його позов до позичальника. Накладено арешт на майно боржника, зокрема на автомобіль Mitsubishi Pajero, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 грудня 2018 року у справі № 487/3004/18 позов ОСОБА_3 задоволено. Як вказував позивач, за інформацією Регіонального сервісного центру в Миколаївській області МВС України від 27 вересня 2018 року та від 07 червня 2019 року, зазначений транспортний засіб, що належав ОСОБА_4 06 вересня 2018 року був перереєстрований на ОСОБА_1 . Позивач зауважував, що, незважаючи на арешт, 06 вересня 2018 року ОСОБА_4 здійснив відчуження на користь ОСОБА_1 зазначеного вище належного йому транспортного засобу, а тому, на його думку, оскаржуваний правочин є недійсним з підстав, передбачених статтею 215 та частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі ЦК України). Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 в заяві від 07 лютого 2020 року посилався на те, що на момент продажу автомобіля жодних обтяжень в реєстрі не було (а.с.45). У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 просила в задоволенні позову відмовити, посилаючись на дотримання чинного законодавства під час укладення оспорюваної угоди. У відповіді на відзив позивач посилався на підставність його позовних вимог. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 06 вересня 2018 року №6726/18/020878, відповідно до якого ТОВ «М.В.Л. ГРУП» від імені ОСОБА_4 продало ОСОБА_1 автомобіль Mitsubishi Pajero, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в розмірі 768,40 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу, оскільки на проданий автомобіль було накладено арешт ухвалою суду від 03 вересня 2018 року. При цьому суд критично оцінив посилання відповідачів, щодо відсутності в реєстрі заборон на відчуження даного транспортного засобу на дату правочину, оскільки за змістом ст. 157 ЦПК України ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 в задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, не постановив судове рішення про закінчення підготовчого засідання та не перейшов до стадії судового розгляду, що є грубим порушенням цивільного процесу. 18 березня 2020 року відповідач прибула на призначене підготовче засідання, але секретар судового засідання повідомила, що воно не відбудиться та запропонувала подати заяву про проведення підготовчого засідання за відсутності сторін, з огляду на запровадження карантину, на що вона відмовилась. 25 березня 2020 року ОСОБА_1 дізналась, що справа була розглянута без участі сторін. Таким чином, вона була позбавлена права взяти участь у справі, у зв`язку з чим, не змогла скористатися своїми процесуальними правами, з боку судді були порушені принципи змагальності, пропорційності цивільного судочинства та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо верховенства права та належне здійснення правосуддя. Ухвалюючи рішення поза увагою суду залишитися факти дотримання сторонами правочину чинного цивільного законодавства під час укладання оспорюваної угоди, з боку продавця ТОВ «М.В.Л. ГРУП» був виконаний обов`язок здійснення перевірки транспортного засобу на предмет наявності заборон на відчуження, арештів, яких зареєстровано не було. Крім того, про постановлену ухвалу про арешт від 03 вересня 2018 року, яка була оприлюднена на офіційному сайті «Судова влада України» 10 вересня 2018 року, ні вона, ні продавець не знали і не могли знати. В тексті ухвали зазначено, що вона набирає законної сили з моменту її підписання суддею, але поряд з підписом судді не зазначено коли саме здійснено цей підпис, тому, на думку ОСОБА_1 дана ухвала не може бути належним та допустимим доказом наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним. Також, ОСОБА_1 зазначала, що є добросовісним покупцем. До того ж заявник, посилаючись на практику ЄСПЛ та на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2776 цс16, зазначала, що для оцінки на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу необхідно додержання «справедливого балансу» та в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , посилаючись на необґрунтованість та безпідставність її доводів, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено і підтверджуються матеріалами справи, що ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 вересня 2018 року у справі № 487/3004/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики забезпечено позов шляхом накладення арешту на майно боржника, зокрема на автомобіль Mitsubishi Pajero, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Вказане обтяження не було зареєстровано у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Під час існування арешту, 06 вересня 2018 року ОСОБА_4 уклав з ТОВ «М.В.Л. ГРУП» договір комісії №6726/18/020878, відповідно до якого доручив товариству здійснити від його імені продаж вищевказаного транспортного засобу. В той же день, 06 вересня 2018 року ТОВ «М.В.Л. ГРУП» від імені ОСОБА_4 продало транспортний засіб ОСОБА_1 відповідно до договору купівлі-продажу транспортного засобу №6726/18/020878, що також підтверджується також інформацією Регіонального сервісного центру в Миколаївській області МВС України від 27 вересня 2018 року №31/14-0-18 та від 07 червня 2019 року №31/14-Т-01/аз. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 грудня 2018 року позов ОСОБА_3 у зазначеній вище справі задоволено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 01 квітня 2016 року в розмірі 5 781 564 грн., який складається з суми позики в сумі 4 084 559 грн., 3% річних в сумі 139 658 грн., інфляційного збільшення в сумі 577 039 грн., суми винагороди за користування позикою в сумі 980 294 грн., а також судові витрати по сплаті судового збору 8 810 грн. (а.с.8). З матеріалів цивільної справи №487/3004/18, що досліджувалась судом апеляційної інстанції вбачається, що сторони у зазначеній справі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 грудня 2018 року в апеляційному порядку не оскаржували. На зазначене рішення місцевого суду, 07 травня 2020 року подано апеляційну скаргу ОСОБА_5 , як особою, яка не брала участі у справі. Ухвалою судді Миколаївського апеляційного суду від 15 травня 2020 року поновлено ОСОБА_5 строк на апеляційне оскарження вищезазначеного рішення суду, а наступною ухвалою того ж суду апеляційну скаргу залишено без руху. За положеннями статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. У разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 18, 157 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи, відповідна ухвала суду підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження (статті 153, 157 ЦПК України). Забезпечення позову по суті це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 155-156 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, за умови, що вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Як встановлено ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 вересня 2018 року у справі № 487/3004/18-ц оборотоздатність автомобіля Mitsubishi Pajero, 2004 року випуску було обмежено. За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погоджується апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний договір ОСОБА_4 уклав з порушенням закону, оскільки об`єктом, відчуженим за цим договором, було забезпечено позов ОСОБА_3 в іншій справі (№ 487/3004/18), дійшов обґрунтованих висновків про визнання спірного договору недійсним за позовом позивача як заінтересованої особи права та законні інтереси якого порушено вчиненням оспорюваного правочину. Матеріально - правовий інтерес позивача, який не є стороною оспорюваних договорів, полягав у тому, щоб майно, яке відчужене за цим договором, залишалось у ОСОБА_4 , який має перед позивачем невиконане зобов`язання з виконання судового рішення, на забезпечення яких був арештований автомобіль. Отже, оспорюваний договір суперечать інтересам держави і суспільства, які полягають у дотриманні конституційного принципу обов`язковості судових рішень, та порушують інтереси позивача, а тому підлягав визнанню недійсним. З огляду на зазначене, на думку колегії суддів, судом не було порушено норм міжнародного права та дотримано «справедливого балансу» при вирішенні спору щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном. При цьому колегія суддів вважає помилковим посилання відповідача ОСОБА_1 на положення статті 388 ЦК України, яким встановлений речово-правовий механізм захисту прав власника майна або суб`єкта іншого речового права на це майно, оскільки позивач не є такою особою. Звертаючись з позовом про визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу позивач вважав, що правовим наслідком такої недійсності є повернення сторін до попереднього становища з метою забезпечення виконання рішення суду у справі, у рамках якої було вжито заходи забезпечення. Отже, захист інтересів позивача у даному спорі є можливим саме із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 215 ЦК України. Приймаючи остаточне рішення у справі, колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що в даному випадку може бути взята до уваги правова

позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові від 18 січня 2017 року (справа №6-2776 цс16), оскільки на думку відповідача ОСОБА_1 вона висловлена в справах за аналогічних правовідносин. Виходячи з аналізу тексту постанови Верховного Суду України від 18 січня 2017 року та позовної заяви, з якою позивач звернувся до суду у даній справі, а саме аналізу предмета, підстав позову та наданих доказів учасниками спірних правовідносин, вони не є подібними, оскільки в постанові від 18 січня 2017 року був висловлений правовий висновок стосовно віндикаційного позову, тоді як у даній справі такі обставини не були підставами позову. Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Вказані обставини правильно встановлені судом першої інстанцій під час вирішення питання щодо доведеності позивачем наявності підстав визнання договору недійсним, де суд першої інстанції, правильно задовольнив позов. Посилання ОСОБА_1 на те, що на момент укладення спірного договору ухвала судді про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні відповідних органів та реєстраційної служби, не має правового значення, оскільки за змістом статті 157 ЦПК України ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження. Саме такі правові висновки містяться й в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі № 6-2773св08, підстав для відступу від яких не вбачала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року (справа №543/730/14-ц). Той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину відповідачам не було відомо про існування заборони на таке відчуження та у відповідному державному реєстрі були відсутні відомості про обтяження відчужуваного майна не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про можливість вільно розпоряджатися рухомим майном, яке було об`єктом забезпечення вимог позикодавця. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що під час розгляду цивільної справи №487/3004/18 ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2018 року, описку у якій виправлено ухвалою того ж суду від 20 червня 2018 року, було вперше забезпечено позов ОСОБА_3 шляхом накладення арешту на майно, що належало ОСОБА_4 , зокрема автомобіль Мitsubishi Pajero, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , яка постановою апеляційного суду Миколаївської області від 15 серпня 2018 року в частині, зокрема забезпечення позову щодо накладення арешту на зазначений автомобіль, була скасована. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована, зокрема тим, що позивач не надав даних щодо вартості всього арештованого майна. В той же час згідно наданого представником відповідача звіту суб`єкта оціночної діяльності від 26 липня 2018 року вартість житлового будинку по АДРЕСА_1 складала 6 266 920 грн., що значно перевищувало ціну позову. 23 серпня 2018 року не погодившись з оцінкою, яка була надана суду апеляційної інстанції та побоюючись передачі відповідачем права на своє майно іншим особам, позивач вдруге звернувся до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту, надавши звіти про експертну грошову оцінку майна відповідача. Як встановлено, 03 вересня 2018 року така заява позивача була задоволена. ОСОБА_4 оскаржував ухвалу про забезпечення позову, постановлену 03 вересня 2018 року Заводським районним судом м. Миколаєва, проте апеляційну скаргу ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року повернуто, як неподану у зв`язку з не усуненням недоліків за ухвалою того ж суду від 21 жовтня 2019 року. Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_1 на те, що ухвала Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 вересня 2018 року не може бути належним та допустимим доказом наявності підстав для визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним, оскільки не зазначено коли саме здійснено підпис судді, є необґрунтованими, оскільки ухвала суду в паперовій формі підписана суддею 03 вересня 2018 року, а надіслана до Єдиного державного реєстру судових рішень 05 вересня 2018 року, тобто до укладення спірного договору. При цьому, колегія суддів погоджується з посиланнями відповідача в апеляційній скарзі на не дотримання районним судом порядку проведення судових засідань, виклику та надіслання на її адресу процесуальних документів, що передбачено нормами ЦПК України. Проте, ці порушення не є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, оскільки справу судом розглянуто за відсутності відповідача, проте, остання була повідомлена про дату, час і місце засідання суду. Крім того, суд першої інстанції при розгляді спору врахував заперечення у відзиві відповідача та відповідні докази, надані на їх підтвердження. Судом апеляційної інстанції усунуто вказане порушення норм процесуального законодавства, надана можливість відповідачу ОСОБА_1 та іншим учасникам процесу скористатися своїми процесуальними правами та здійснити свої обов`язки, зокрема брати участь у судовому засіданні, надавати докази, брати участь у їх дослідженні, висловити свої доводи та міркування щодо обставин, на які вони посилалися як на підставу своїх вимог та заперечень. Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції по суті спору та зводяться до припущень та незгоди заявника з висновками суду, з його оцінкою. Порушення норм процесуального права не є підставою для його скасування згідно приписів абз. 2 частини другої статті 376 ЦПК України, оскільки це порушення не призвело до неправильного вирішення справи. За такого, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги. З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України підлягає залишенню без змін. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосереднього до Верхового Суду у випадках та з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Самчишина Судді: П.П. Лисенко Т.В. Серебрякова Повний текст постанови складено 30 червня 2020 року.