Постанова 4854 № 420/8032/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/8032/19 Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Джабурія О.В. суддів - Вербицької Н.В. - Кравченка К.В. при секретарі - Філімович І.М. за участю: представника апелянтів - Лугунова В.І. апелянта - ОСОБА_1 перекладача - Хамдард Н.Х. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, - ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 27 грудня 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просять суд: - визнати протиправним та скасувати наказ №238 від 12.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивачі зазначають, що у листопаді 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами про звернення за захистом в Україні. 18.12.2019 року позивачі отримали повідомлення №5/1-431 та №5/1-432 від 12.12.2019 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу №238 від 12.12.2019 року у відповідності з яким на підставі п.6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачі вважають Наказ управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області №238 від 12.12.2019 року необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, зокрема, без належного дослідження інформації по країні походження. Представник відповідача не визнав позов та вважав, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивачі не мають обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. На думку відповідача, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Рішенням Одеського адміністративного суду від 26 лютого 2020 року відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , подали апеляційні скарги, в яких ставиться питання про скасування судового рішення та прийняття нового про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Апелянт вважає, що судом першої інстанції при вирішенні справи неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права та неповно з`ясовані обставини справи, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА ОСОБА_2 , народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 в провінції Нангархар, м.Джалалабад, Афганістан, за національністю - пуштунка, рідна мова - пушту, сповідує іслам. Має неповнолітню доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , афганець, пуштун, сповідує іслам, рідна мова - пушту, також володіє англійською, дарі, урду; дружина - ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_3 . ОСОБА_1 та ОСОБА_2 24.11.2017 року вибули з Афганістану літаком до Росії, 22.05.2018 року прибули до м. Луганськ (Україна), як зазначають позивачі пішки та машиною, нелегально перетнули кордон. Позивачі були виявлені та затримані прикордонним нарядом від відділу прикордонної служби «Мілове» м. Банних 22.05.18 року на напрямку с. Кас`янівка (РФ) - с. Олексіївка (Україна) в районі інформаційного покажчика № 555/2 після здійснення незаконного перетинання державного кордону України поза встановленими пунктами пропуску з Російської Федерації в Україну у складі групи осіб. Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 24.05.2018 року по справі №431/2563/18 задоволено адміністративний позов Луганського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України до ОСОБА_5 . Примусово видворено з України громадянку Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Громадянку Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з метою забезпечення її ідентифікації та примусового видворення з території України поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні строком на 6 (шість) місяців, починаючи з часу фактичного затримання, а саме з 07 год. 40 хв. 22.05.2018 року. Рішенням Старобільського районного суду Луганської області від 24.05.2018 року по справі №431/2549/18 задоволено адміністративний позов Луганського прикордонного загону до громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_6 . Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , з метою забезпечення його ідентифікації та примусового видворення з території України, поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на строк 6 місяців, починаючи з часу фактичного затримання з 07 год. 40 хв. 22.05.2018 року. 26.07.2018 року ОСОБА_2 вперше, разом із своїм чоловіком, ОСОБА_1 , звернулась до управління ДМС України в Чернігівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням управління ДМС України в Чернігівській області від 15.08.2018 року № 66 позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 оскаржили до ДМС України. За результатом розгляду скарг, Державною міграційною службою України 19.10.2018 року прийнято рішення №86-18 та №87-18 про відхилення скарг на рішення управління ДМС України в Чернігівській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. ОСОБА_8 та ОСОБА_2 оскаржили рішення ДМС України в судовому порядку. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2019 року по справі №420/5843/18 відмовлено у задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до УДМС України в Чернігівській області, ДМС України. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивачами подано апеляційну скаргу. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2019 року по справі № 420/5843/18 - без змін. Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій позивачами подано касаційну скаргу. Ухвалою Вищого адміністративного суду від 25.10.2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . 25.11.2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повторно звернулися з заявами про надання міжнародного захисту до ГУ ДМС України в Одеській області. Наказом управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 12.12.2019 року №238 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Афганістану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та її неповнолітній донці ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Наказом управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 12.12.2019 року №238 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 18.12.2019 року ОСОБА_2 отримала повідомлення управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №5/1-432 та №5/1-432 від 12.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу №238 від 12.12.2019 року. 18.12.2019 року ОСОБА_1 отримав повідомлення управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №5/1-431 та від 12.12.2019 року. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що єдиною причиною звернення позивача до територіального органу ДМС є легалізація на території України. Позивач фактично є економічним мігрантом з країни громадянської належності, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженець», тобто обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI. Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 4 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Згідно із ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 7 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Відповідно до Директиви Європейського Союзу щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Отже, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Вказані висновки узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 19.09.2018 року по справі №815/2736/17. Згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Статтею 27 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Згідно ч.ч.2 та 3 ст. 10 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом (3671-17): а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Пунктом 2.4 та п. 2.5 згаданих вище Правил, у разі наявності передбачених Законом (3671-17) підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб. У разі використання заявником права на оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби невідкладно видає такому заявникові під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Підставою для видачі зазначеної довідки є відповідне доручення Державної міграційної служби України або, у випадку оскарження в судовому порядку, відмітка (штамп) суду про прийняття позовної заяви, оригінал чи належним чином завірена копія ухвали суду про відкриття провадження у справі, належним чином оформлена судова повістка. Довідка видається строком на два місяці з подальшим щомісячним продовженням її дії на весь час розгляду скарги. Одночасно орган міграційної служби роз`яснює особі порядок реєстрації за місцем тимчасового проживання. Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: - всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; - відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди; - особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди. Той факт, що заявник вже був об`єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду. У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником. Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2019 року по справі №420/5843/18 встановлено, що позивачі 22.05.2018 року прибули до України нелегально перетнувши кордон в м. Луганськ, звернулись за захистом лише 26.07.2018 року, тобто, зі значною тривалістю проміжків часу між закінченням строку перебування на території України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Повторне звернення, позивачі мотивували новими обставинами, які на їх думку унеможливлюють їх повернення до країни громадянської належності. У поданій заяві ОСОБА_2 від 25.11.2019 року було повідомлено про відсутність прав у жінок у Республіці Афганістан, побоювання за життя та здоров`я у зв`язку з погрозами з боку представників терористичного угрупування «Талібан». ОСОБА_1 у своїй заяві від 25.11.2019 року стосовно причин повторного звернення, повідомив, що на Батьківщині його батько був офіцером поліції та помер під час нападу на автомобіль представниками терористичного угрупування «Талібан», після смерті батька, на адресу його проживання надходили відповідні листи від талібів з погрозами покарати позивача та членів його родини, у разі відмови співпрацювати. Щодо з`ясування ступені загрози особисто заявникам у разі повернення до країни походження, то в ході співбесід повідомлено, що позивачі не зазнавали переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання, не були членами жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності, переслідувань з боку діючої влади Афганістану не зазнавали. Протоколом співбесіди від 12.12.2019 року встановлено, що заявникам не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання в разі повернення на Батьківщину. Щодо інформації стосовно батька позивача, яка могла б стати підставою для можливих переслідувань у випадку повернення на Батьківщину, то під час співбесіди від 12.12.2019 року позивачем зазначено, що із всіх листів з погрозами, які надходили до його будинку залишився тільки один, так як всі інші знищив батько, попри це, позивач не зміг назвати ні період коли листи були надіслані, ні їх кількість. Таким чином, заявники не відповідають критерію включення за Конвенцією «Про статус біженців» від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також, позивачами не надано жодних доказів та фактів здійснення фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б їх перебування на території країни походження. Так, аналіз матеріалів особової справи заявників показує, що територію Афганістану залишено добровільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд, та свідомо обирав країну вибуття. Тому, стає очевидним той факт, що до органу міграційної служби України вони звернулись виключно з метою легалізації на території України. Отже, причини, які позивачі зазначають щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачами в обґрунтування заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано ДМС України доказів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Таких доказів також не було надано до суду. Також, позивачами не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що вони підпадають під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивачі також не підпадають під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв`язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження. Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, як встановлено в ході судового розгляду справи, позивачі не надали інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності, не обґрунтували та не вказали неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Таким чином, з огляду на все викладе вище, колегія суддів вважає, що відповідачем належним чином проаналізувало всі подані позивачами відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону прийнято правомірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що рішення підлягає скасуванню. Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Керуючись ст.ст. 308; 310; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повний текст судового рішення виготовлений 26 червня 2020 року. Головуючий суддя Джабурія О.В. Судді Кравченко К.В. Вербицька Н. В.