Постанова 4875 № 905/2047/19

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "22" червня 2020 р. Справа № 905/2047/19 Колегія суддів у складі: головуючий суддя Слободін М.М., суддя Терещенко О.І. , суддя Сіверін В.І. за участю секретаря судового засідання Мальченко О.О. за участю представників сторін: позивача - не з`явився відповідача - не з`явився розглянувши апеляційну скаргу Маріупольської міської ради (вх.№994Д/1) на рішення господарського суду Донецької області від 18.02.2020 у справі № 905/2047/19 (повний текст якого складено та підписано 28.02.2020 в приміщенні господарського суду Донецької області суддею Демідовою П.В.) за позовом ФОП Проценко Вікторії Олександрівни, с. Іллічівське Донецької області, до Маріупольської міської ради, м. Маріуполь Донецької області, про визнання незаконним та скасування рішення Маріупольської міської ради Донецької області №7/43-4205 від 30.07.2019р. та визнання укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 04.08.2014 ВСТАНОВИЛА: Позивач, фізична особа-підприємець Проценко Вікторія Олександрівна, звернулась до господарського суду Донецької області з позовом до Маріупольської міської ради про визнання незаконним та скасування Рішення Маріупольської міської ради Донецької області №7/43-4205 від 30.07.2019 та визнання укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 04.08.2014. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невмотивовану відмову відповідача у продовженні строку дії договору оренди земельної ділянки, що призвело до звернення позивача до суду з відповідним позовом. Рішенням господарського суду Донецької області від 18.02.2020 у справі № 905/2047/19 позовні вимоги фізичної особи-підприємця Проценко Вікторії Олександрівни до Маріупольської міської ради про визнання незаконним та скасування Рішення Маріупольської міської ради Донецької області №7/43-4205 від 30.07.2019р. та визнання укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 04.08.2014р. - задоволено частково. Визнано незаконним та скасувати рішення Маріупольської міської ради Донецької області № 7/43-4205 від 30.07.2019р. "Про поновлення строку оренди земельної ділянки по вул. Пилипа Орлика, 83б в Центральному районі міста фізичній особі-підприємцю Проценко В.О.". Визнано укладеною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, укладеного 4 серпня 2014 року між Маріупольською міською радою та громадянкою Проценко Вікторією Олександрівною про надання в оренду Проценко Вікторії Олександрівні земельної ділянки площею 0, 0024 га (кадастровий номер 1412336300:01:018:0076) на вул. Урицького, 83-б у Жовтневому районі міста Маріуполь , на тих самих умовах і на той самий строк, в редакції викладеній в оскаржуваному рішенні. Стягнуто з Маріупольської міської ради Донецької області (87500, Донецька область, місто Маріуполь, проспект Мира, будинок 70; код ЄДРПОУ 33852448) на користь Фізичної особи-підприємця Проценко Вікторії Олександрівни ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 623, 16 грн., а також суму сплаченого судового збору в сумі 3 842,00 грн. Маріупольська міська рада із вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до Східного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Так, апелянт зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову на підставі ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», оскільки позивач, при зверненні до Маріупольської міської ради до заяви не додав проекту додаткової угоди, як то передбачено нормою закону. Тобто, позивачем не було дотримано процедури поновлення договору оренди землі від 31.12.2013 у відповідності до ч.2-5 ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Натомість проекти додаткової угоди було направлено до Маріупольської міської ради вже після прийняття Маріупольською міською радою оскаржуваного рішення, а саме 20.09.2019, в той час як оскаржуване рішення Маріупольської міської ради було прийнято 30.07.2019. У зв`язку із чим на адресу представника Проценко В.О. було направлено листа № 26 - 26143 - 09 від 29.10.2019, з обґрунтуванням відсутності підстав для підписання додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 04.08.2014 та повернуто примірники додаткової угоди. Тобто в даному випадку позивачем не було дотримано умов поновлення договору у відповідності до ч.1-5 ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 06.04.2020, зокрема, відкрито апеляційне провадження за даною апеляційною скаргою. Встановлено строк для подання відзиву. 04.05.2020 через канцелярію Східного апеляційного господарського суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому проти апеляційної скарги заперечує, просить її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін, посилаючись на те, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджені усі фактичні обставини справи, яким надана належна правова оцінка. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 12.05.2020, зокрема, призначено дану справу до розгляду на 01.06.2020. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 01.06.2020 оголошено про перерву у розгляді справи до 22.06.2020. В судове засідання, призначене на 22.06.2020, представники сторін не з`явились, хоча були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується відомостями з офіційного сайок ПАТ «Укрпошта». Крім того, представником позивача подане клопотання про розгляд справи за його відсутності. Враховуючи належне повідомлення сторін про час та місце засідання суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності зазначених представників, за наявними у матеріалах справи доказами. Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2014 відповідач, рішенням № 6/40-4610 "Про поновлення строку договору оренди земельної ділянкам по вул. Урицького, 83 б в Жовтневому районі міста громадянці Проценко В.О. ", затвердив технічну документацію по землеустрою та встановленню меж земельної ділянки в натурі та поновлення на п`ять років строку оренди земельної ділянки (кадастровий номер 1412336300:01:018:0076) площею 0,0024 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (функціонування торгового павільйону) Проценко В.О. 4 серпня 2014 року на підставі зазначеного рішення, між Маріупольською міською радою (далі - Орендодавець) та Проценко Вікторією Олександрівною (далі - Орендар) укладено договір оренди земельної ділянки (далі - договір), згідно з п. 1.1 якого Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Урицького, 83-б у Жовтневому районі міста Маріуполь (кадастровий номер 1412336300:01:018:0076). Договір укладено на п`ять років, а саме з 10.07.2014 до 10.07.2019 (п. 3.1. договору). Згідно з п. 3.2. договору, яка кореспондується з п. 9.2.7. договору, Орендар, після закінчення строку дії договору, має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі Орендар повинен не пізніше ніж за два місяця до закінчення строку дії договору оренди повідомити письмово Орендодавця про намір поновлення терміну дії договору. В іншому випадку договір поновленню не підлягає. Розділом 11 договору врегульовано питання зміни та припинення договору. Зокрема, п. 11.5. договору встановлено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку за ініціативою Орендодавця допускається лише у випадку, коли орендована земельна ділянка необхідна для таких суспільних потреб: - забезпечення національної безпеки і охорони (п. 11.5.1. договору); - будівництво, капітальний ремонт, реконструкція та обслуговування лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і електричної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, нафто-, газо- та водопроводів, ліній електропередачі, зв`язку, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об`єктів необхідних для їх експлуатації (п. 11.5.2. договору) - розміщення іноземних дипломатичних представництв та консульських установ, представництв міжнародних організацій в Україні згідно з міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (п. 11.5.3. договору); - розміщення та обслуговування об`єктів, пов`язаних з видобуванням корисних копалин (п. 11.5.4. договору); - будівництво захисних гідротехнічних споруд (п. 11.5.5. договору); - будівництво та обслуговування нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, необхідних для їх експлуатації, споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і виробів виробництва (п. 11.5.6. договору); - створення міських парків, будівництво дошкільних навчальних закладів, майданчиків відпочинку, стадіонів і кладовищ (п. 11.5.7. договору); - розташування об`єктів природно-заповідного фонду (п. 11.5.8. договору); - інших потреб передбачених законодавством України (п. 11.5.9. договору). Договір складено та підписано сторонами без зауважень. 30.03.2016 рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя за позивачем за результатами розподілу майна подружжя визнано право власності на нежитлове приміщення, розташоване по вул. Урицького, 83-б., яке з 2009 року належало Проценко В.А. на підставі рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполь від 14.05.2014. Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 277758314123. 19 квітня 2019 року Орендарем відповідачеві було подано заяву про подовження терміну оренди спірної земельної ділянки в порядку п. 3.2. договору. Рішенням № 7/43-4205 від 30.07.2019 відповідач відреагував на звернення позивача та відмовив у поновлені договору оренди земельної ділянки. Рішення обґрунтовано тим, що згідно зауваження ГУ містобудування і архітектури Маріупольської міської ради та відповідно до затвердженого рішенням № 6/28-3210 від 18.06.2013 ради плану зонування території міста не передбачено розміщення нерухомого майна та тимчасових споруд за визначено Орендарем адресою. 20 вересня 2019 року Орендар звернувся до Орендодавця з листом для підтвердження юридичного факту продовження строку дії договору на тих самих умовах та направив два примірники додаткової угоди до договору. За текстом листа Орендар обґрунтовує звернення ч. 6 ст. 33 ЗУ "Про оренду землі", та зазначає, що Орендар продовжує користуватися спірною земельною ділянкою після закінчення строку оренди за відсутності протягом одного місяця заперечень з боку Орендодавця, що кваліфіковано Орендарем як "мовчазна згода". Крім того, Орендарем належно виконувались та продовжують виконуватися зобов`язання за договором, зокрема в частині сплати орендної плати. Позивач вважає, що договір оренди фактично вже є пролонгованим на підставі частини 6 статті 33 ЗУ "Про оренду землі", адже орендар продовжує користуватися земельною ділянкою протягом місяця після спливу строку договору оренди спірної земельної ділянки, а станом на 10.08.2019 (один місяць після спливу строку договору), жодних заперечень від орендодавця не отримував. Крім того, позивач зазначає, що на спірній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, що належить позивачу на праві власності, а тому у будь-якому випадку інший користувач прошеної ділянки не зможе користуватися нею. Виходячи з викладеного вище, позивач вважає, що спірний договір пролонговано на тих самих умовах і на той самий строк за "мовчазною згодою" Орендодавця, та просив суд визнати незаконним та скасувати рішення № 7/43-4205 від 30.07.2019 Маріупольської міської ради та визнати додаткову угоду до спірного договору укладеною. Відповідач, у відзиві на позовну заяву та у апеляційній скарзі, заперечує проти факту пролонгації спірного договору шляхом мовчазної згоди, адже, на його думку, ним висловлено заперечення проти пролонгації договору оренди у формі рішення відповідача № 7/43-4205. Рішення було прийнято 30 липня 2019 року, тобто у передбачений ч. 6 ст. 33 ЗУ "Про оренду землі" строк, та є обґрунтованим належним чином. В обґрунтування прийняття негативного для Орендаря рішення, відповідач посилається на план зонування території міста Маріуполя, затвердженого рішенням Маріупольської міської ради від 18.06.2013, за яким спірна земельна ділянка розташована на території, де розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності не передбачено. Таким чином, відповідач вважає, що ним розглянуто заяву позивача належним чином, відмова у пролонгації строку оренди є вмотивованою, та прийнята у передбачений чинним законодавством для такої відмови строк, а тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, колегія суддів виходить з наступного. Згідно з ст.1 Закону України "Про оренду землі", оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до ст.13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Статтею 33 Закону України "Про оренду землі" врегульовано процедуру поновлення договору оренди землі на новий строк, шляхом реалізації переважного права орендаря перед іншими особами (частини 1- 5 цієї норми), або шляхом мовчазної згоди орендодавця (частина 6 цієї норми). Як вбачається з наведеного вище, позивач наполягає на пролонгації строку дії договору оренди шляхом мовчазної згоди на підставі частини 6 статті 33 Закону. Частиною 6 статті 33 зазначеного Закону врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування. При цьому необхідно звернути увагу, що повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", не вимагається. Суть поновлення договору оренди згідно з цією частиною статті саме і полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв`язку з належним виконанням договору оренди землі. Виходячи з наведеного вище, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у випадку наявності заперечень з боку Орендодавця такі заперечення мають бути обґрунтованими і містити конкретні посилання на обставини, які унеможливлюють поновлення договору оренди. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням відповідача № 7/43-4205 від 30.07.2019 було відмовлено у пролонгації строку оренди спірної земельної ділянки. Відмова мотивована прийнятим відповідачем раніше рішенням № 6/28-3210 від 18.06.2013, відповідно до якого територія спірної земельної ділянки віднесена до зони ТР-2, на якій дозволяється розміщення тимчасових споруд, які не мають фундаменту, зблоковані з зупинкою громадського пасажирського транспорту, загальною площею не більш 4 м2. Також, як зазначає відповідач, Комплексною схемою розміщення тимчасових споруд та їх архітектурного типу для провадження підприємницької діяльності на території Центрального району міста Маріуполя не передбачено розміщення тимчасових споруд за вказаною адресою. За змістом статті 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Норма п. 1 ст. 1 Протоколу сформульована комбіновано: перше речення забезпечує власникові "позитивну свободу" - право на мирне володіння майном; друге - "негативну свободу", тобто свободу від втручання в його права стосовно власного майна з боку третіх осіб (насамперед держави). Гарантоване першим реченням п. 1 ст. 1 Першого протоколу "право володіти своїм майном" означає визнання за власником повноти влади на здійснення будь-яких можливих дій, які не заборонені законом і які не порушують права третіх осіб стосовно свого майна. Друге речення п. 1 і п. 2 ст. 1 Першого протоколу визначає види втручання в дане право: позбавлення майна і контроль з боку держави за його використанням, відмінності між якими неодноразово виступали у якості предмету дослідження Європейським Судом з прав людини. Як вбачається з фабули справи, у даному випадку необхідно дослідити критерії контролю держави за використанням майна відповідно до спільних інтересів. Частина 2 ст. 1 Першого протоколу наділяє державу правом забезпечувати виконання таких законів, які їй представляються необхідними для здійснення контролю над використанням власності відповідно до спільних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів або штрафів. Таким чином, необхідно дослідити наступні питання: чи переслідує держава законну мету забезпечення суспільних інтересів і чи є функціонування цього законодавства і здійснюваний за його допомогою контроль пропорційними переслідуваній меті. Вимога встановлення пропорційності покликана врахувати всі фактичні обставини справи для того, щоб реалізувати ідею соціальної справедливості в демократичному суспільстві. Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини під час розгляду справи "Джеймс та інші проти Об`єднаного Королівства" від 1986 року. Як вбачається з обставин справи, підстава, на яку посилається відповідач, юридично виникла з прийняттям Рішення про план зонування міста Маріуполь, тобто 18 червня 2013 року. Поряд із цим, договір оренди земельної ділянки був укладений 4 серпня 2014 року. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що обставина, на яку посилається відповідач, вже існувала на момент підписання ним спірного договору. Як правильно зазначає позивач, посилаючись на практику Європейського Суду, наряду з критерієм пропорційності, яким повинна керуватися держава під час прийняття рішень, що стосуються мирного володіння особою своїм майном, невід`ємною частиною права на володіння майном є "правомірне очікування" щодо певного стану речей. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей. Проаналізувавши обставини справи крізь призму розуміння Європейським Судом права на мирне володіння своїм майном (Справа "Стретч проти Сполученого Королівства"), а також зіставивши це з чинним законодавством України, суд апеляційної інстанції дійшов до наступних висновків. Обставина, на яку посилається відповідач у якості обґрунтування, фактично не є новою обставиною на момент закінчення терміну оренди спірної земельної ділянки, вона існувала також і на момент укладення спірного договору у 2014 році, проте на момент укладення спірного договору така обставина не була перепоною для укладення цього договору. Таким чином, обставини оренди не змінились, позивач виконував свої зобов`язання за договором належним чином, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем. Отже, позивач мав виправдані очікування щодо пролонгації строку оренди. Крім того, відповідачем не надано жодного належного доказу розташування спірної земельної ділянки саме на території, на якій згідно з планом зонування міста не передбачено розташування споруд, зокрема не надано затвердженого Плану зонування міста. Лист від підрозділу відповідача не може бути належним доказом, адже такий підрозділ знаходиться у підпорядкуванні відповідача, а тому є заінтересованою особою. У відповідності до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідач заперечуючи проти позову та обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилається на власні рішення від 18.06.2013 № 6/28-3210 "Про затвердження Плану зонування території м. Маріуполя", План зонування, розроблений державним підприємством "Український державний науково дослідницький інститут проектування міст "Гіпроград" ім. Ю.Н. Білоконя, рішення від 28.06.2016 № 7/11-768 "Про затвердження комплексної схеми розміщення тимчасових споруд та їх архітектурного типу для провадження підприємницької діяльності на території Центрального району м. Маріуполя", Комплексну схему розміщення тимчасових споруд. Проте, вказані документи не надані до матеріалів справи. Таким чином, апеляційний суд зауважує, що відповідач не переконав суд та не довів належними доказами знаходження спірної земельної ділянки в зоні з обмеженими можливостями використання. У зв`язку з чим, апеляційний суд суд зазначає, що у питанні законності прийнятого відповідачем рішення про відмову у пролонгації договору оренди, останній не навів мотивованих підстав для обмеження прав позивача на оренду конкретної земельної ділянки. Рішення органів державної влади і місцевого самоврядування повинні бути прозорі та зрозумілі, особливо у випадках, що стосуються скасування попереднього рішення, і тим самим чином припиняють права відповідної особи. В ході розгляду справи позивач продемонстрував добросовісне прагнення досягнути істини через ознайомлення з документами відповідача, які стали підставою для відмови у подовжені договору оренди. За змістом ст. 12 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" акти органів та посадових осіб місцевого нормативно-правового характеру набирають чинності з дня офіційного оприлюднення , якщо органом чи посадовою особою не встановлено інший строк. Колегія суддів враховує, що на спірній земельній ділянці розташовано нерухоме майно позивача, що належить йому на праві власності, а тому відмова у пролонгації строку договору оренди не відповідає критерію пропорційності, адже у будь-якому разі жодний інший орендар, окрім позивача, не зможе користуватися цією земельною ділянкою, в умовах відсутності спору щодо прав власності на об`єкт нерухомості. За змістом п.39 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. по справі "Серявін та інші проти України", будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, якою це право встановлено, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. В ході розгляду справи ані у суді першої інстанції, ані у суді апеляційної інстанції відповідач не довів порушення суспільних інтересів існуванням орендних відносин між сторонами у тої мірі, яка повинна призвести до застосування втручання держави у права особи на мірне володіння майном в порядку ч.2 ст. 1Першого Протоколу. Колегія суддів констатує, що спірне рішення відповідача встановленим критеріям не відповідає, оскільки прийнято з порушенням прав позивача, як добросовісного орендаря та власника нерухомого майна, без належного обґрунтування (зокрема, наявністю суспільного інтересу, який би виправдовував позбавлення позивача права користування земельною ділянкою) Колегія суддів, керуючись ст.ст. 13, 14 ГПК України, зазначає, що сукупність наданих сторонами доказів, висловлених позицій, призводить до висновку про невмотивовану, незаконну відмову відповідача у подовженні строку договору оренди, яка викладена у рішенні № 7/43-4205 від 30.07.2019 "Про поновлення строку оренди земельної ділянки по вул. Пилипа Орлика, 83б в Центральному районі міста фізичній особі-підприємцю Проценко В.О.". У зв`язку з викладеним, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування Рішення Маріупольської міської ради Донецької області 7/43-4205 від 30.07.2019. За змістом ч. 6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Як свідчать матеріали справи, позивач 20.09.2019 звернувся до відповідача з пропозицією укласти додаткову угоду про подовження строку дії договору на тих самих умовах та той самий строк, в порядку ч.6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі". Листом від 29.10.2019 відповідач, із посиланням на власне рішення від 30.07.2019, повернув два примірника додаткової угоди із відмовою в її підписанні. Відповідач наполягає на тому, що у межах місячного строку з моменту спливу строку договору оренди, він рішенням від 30.07.2019 виразив своє заперечення проти подовження договору. Крім висновку щодо незаконності прийнятого рішення, апеляційний суд зауважує наступне. За змістом договору оренди, строк його дії сплинув 10.07.2019. Конструкція ч.6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" зобов`язує орендодавця довести до відома орендаря своє рішення щодо подальшої дії договору в умовах , коли орендатор подовжує користуватися об`єктом оренди. Прийняття власного рішення без доведення його у встановлені законом строки до відома заінтересованої особи не може вважатися належним виконанням ч.6 ст. 33 Закону. Так, відповідач підтвердив відсутність заборгованості позивача за орендною платою станом на 1.09.2019, проте, не надав доказів доведення до відома позивача в строк до 11.08.2019 власної позиції щодо поновлення договору. Сукупність висновків щодо незаконності рішення від 30.07.2019, відсутність доказів повідомлення про заперечення у поновлені договору , свідчить про наявність підстав для застосування до спірних відносин ч.6 ст. 33 Закону України "Про оренду землі". Поновлення договору оренди землі у судовому порядку, у передбачений статтею 33 Закону спосіб, вимагає укладення додаткової угоди між сторонами як єдиної підстави продовження орендних прав і обов`язків. Належним способом захисту порушеного права у цьому випадку є позов про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, оскільки сама по собі вимога про визнання договору оренди землі поновленим за своєю суттю є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача в силу імперативного припису про обов`язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди, що власне, і може бути предметом розгляду в суді. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, від 15.01.2019 у справі № 922/1464/18, від 19.03.2019 у справі № 908/2484/17. Відповідно до ч. 9 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. Поновлення договору оренди землі в судовому порядку в передбачений ст. 33 Закону України "Про оренду землі" спосіб вимагає укладення додаткової угоди між сторонами, як єдиної підстави продовження орендних правовідносин, що безпосередньо випливає зі змісту зазначеної правової норми. Згідно частини 11 статті 33 Закону України "Про оренду землі" відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді. Згідно ч. 3 ст. 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо, зокрема, існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 1 ст. 187 Господарського кодексу України, спори, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Оскільки зміст та умови додаткової угоди відповідають приписам Закону України "Про оренду землі" та Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки від 04 серпня 2014 року у запропонованій позивачем редакції, крім посилання на те, що додаткова угода набуває чинності після її підписання сторонами. Згідно ч. 5 ст. 188 Господарського кодексу України якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. При цьому суд зазначає, що оскільки визнана укладеної судом додаткова угода до договору оренди земельної ділянки від 4 серпня 2014 року з огляду на приписи Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" набирає чинності після її державної реєстрації, та, відповідно, строк, на який поновлено договір оренди земельної ділянки від 04 серпня 2014 року, повинен рахуватися з моменту державної реєстрації відповідної додаткової угоди. Стосовно розподілу судових витрат колегія суддів зазначає наступне. Право на правову допомогу в Україні гарантовано статтею 59 Конституції України та статтею 16 Господарського процесуального кодексу України. За приписами статті 123 Господарського процесуального кодексу України, витрати на правову допомогу відносяться до судових витрат. Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, між якими ці витрати підлягають розподілу разом із іншими судовими витратами за результатами розгляду справи. Згідно з п. 1-2 ч. 2 ст. 126 Кодексу розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. До матеріалів справи позивачем надана копія договору № А-21-08-19 від 21 серпня 2019 року про надання правової допомоги, укладеного між позивачем та Адвокатським бюро "ФАВОР", відповідно до п. 1.1. якого адвокат бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених договором, а позивач зобов`язується оплатити замовлення у порядку та у строки обумовлені договором. Відповідно до п. 3.1. договору за передбачену умовами договору правову допомогу, позивач сплачує адвокату винагороду у розмірі, визначеному додатком до договору. Договір складено та підписано сторонами належним чином. Додатковою угодою до договору від 21 серпня 2019 року визначено, що вартість послуг адвоката становить 20 000, 00 грн. В матеріалах справи наявні докази обсягу наданих адвокатом послуг, зокрема рахунки-фактури, накази про відрядження адвоката, розрахунки добових за періоди, коли були призначені підготовчі засідання, білети на потяг тощо. До матеріалів справи представником позивача надані рахунки-фактури та акти приймання-передачі, з яких вбачається, що послуги зі складання адвокатських запитів, листів, проекту додаткової угоди, позивної заяви та відзиву складають 6 500,00 грн. Виходячи з наданих до матеріалів справи залізничних квитків, представник позивача здійснював поїздки до міста Харків для участі в судовому засіданні 20.01-22.01.2020, 30.01-31.01.2020, 16.02.202-18.02.2020. Дослідженням матеріалів справи встановлено, що у вказаний період представник був присутній в судовому засіданні 30.01.2020 та 18.02.2020. В інших засіданнях представник участь не приймав. У зв`язку з чим суд першої інстанції вірно зауважено, що розподілу підлягають витрати, підтверджені належним чином, в саме вартість послуг участі у судових засіданнях 31.01.2020 та 18.02.2020, вартість квитків за 30.01.2020, 16.02.2020 та 18.02.2020, та добові за вказаний період та вартість проживання у місці Харкові, у зв`язку із забезпеченням участі в судовому засіданні 30.01.2020. Таким чином, стягненню підлягають витрати з правничої допомоги в сумі 15 623,16 грн. Стосовно доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає, що вони є тотожними доводам, які покладені відповідачем в основу відзиву на позовну заяву. Вказані доводи були проаналізовані як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції та їм надана відповідна правова оцінки, а мотиви їх відхилення зазначені вище. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що судом першої інстанції в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для справи, у зв`язку із чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Маріупольської міської ради на рішення господарського суду Донецької області від 18.02.2020 у справі № 905/2047/19 залишити без задоволення. Рішення господарського суду Донецької області від 18.02.2020 у справі № 905/2047/19 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Повний тест постанови апеляційного суду складено 30.06.2020. Порядок і строки її оскарження визначені у статтях 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий суддя М.М. Слободін Суддя О.І. Терещенко Суддя В.І. Сіверін