Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/18078/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/18078/18 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центральної виборчої комісії України про визнання протиправною та скасування постанови,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до суду, в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову Центральної виборчої комісії України № 157 від 12.10.2018 «Про додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад 23.12.2018». Позовні вимоги обґрунтовано тим, що виходячи із висновків постанови Центральної виборчої комісії № 122 від 09.08.2018, призначення додаткових місцевих виборів до ОТГ є нелегітимним. Позивач зазначає, що відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України до виключних повноважень Верховної Ради України належить призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування, тобто зазначена норма Конституції України означає, що будь-які вибори до органів місцевого самоврядування повинні призначатись виключно Верховною Радою України відповідно до розподілу компетенції між конституційними органами державної влади. При цьому, Основний закон України не наділяє жоден інший орган державної влади повноваженнями призначати загальні вибори до представницьких органів місцевого самоврядування. Вказує, що всупереч ч. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України, постановою ЦВК №157 від 12.10.2018 відповідач перебрав на себе конституційні повноваження Верховної Ради України на призначення місцевих виборів, та порушив гарантоване Конституцією України індивідуальне право позивача на участь у прийнятті рішення на пленарному засіданні Верховної Ради України у складі колегіального органу про призначення виборів депутатів сільських, селищних, міських рад та відповідних голів. На думку позивача, призначення постановою ЦВК № 157 від 12.10.2018 так званих «додаткових» виборів до так званих рад «об`єднаних територіальних громад» матиме своїм наслідком ліквідацію представницьких органів тих сіл, селищ та міст, що об`єднуються в ОТГ (відповідно до переліку в додатках № № 1-22 до постанови ЦВК № 157 від 12.10.2018), що спричинить непоправну шкоду конституційним правам та законним інтересам виборців позивача - громадян України. Відповідач у відзиві на позовну заяви заперечував проти задоволення позову, зазначив, що відповідно до ч. 6 ст. 14 Закону України «Про місцеві вибори» додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади в порядку, визначеному Законом України «Про добровільне об`єднання територіальних громад», призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, визначеному законом. Крім того, відповідно до ч. 8 ст. 15 Закону України «Про місцеві вибори» Центральна виборча комісія шляхом прийняття відповідного рішення оголошує про початок виборчого процесу чергових місцевих виборів, перших виборів депутатів місцевої ради, сільського, селищного, міського голови. Вказує, що вирішення питання щодо призначення додаткових місцевих виборів належить до виключних повноважень Центральної виборчої комісії. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт вказує, що відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України до виключних повноважень Верховної Ради України належить призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування. Також вказує на нелегітимність добровільного об`єднання територіальних громад, оскільки не було проведено референдум та порушення Європейської хартії місцевого самоврядування. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано про безпідставність доводів апелянта та відсутності підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, до Центральної виборчої комісії України надійшли звернення Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Чернівецької та Чернігівської обласних державних адміністрацій з доданими документами щодо прийняття Комісією рішення про призначення додаткових виборів депутатів сільських, селищних рад об`єднаних територіальних громад від територіальних громад, що приєдналися. 12.10.2018 Центральною виборчою комісією України було прийнято постанову № 157 «Про додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад 23 грудня 2018 року». Позивач, не погоджуючись із вказаною постановою та вважаючи її незаконною, протиправною та такою, що суперечить Конституції України, звернувся з даним адміністративним позовом до суду, за захистом порушених прав та інтересів зі сторони суб`єкта владних повноважень. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що Центральна виборча комісія України при винесенні постанови № 157 від 12.10.2018 діяла у відповідності та в межах повноважень, що визначені законами в частині призначення додаткових виборів для ОТГ. При цьому, у позивача відсутнє порушене право, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову. Разом із тим жодних доказів або аргументів, які б свідчили про реальне порушення прав або законних інтересів позивача з боку відповідача не наведено. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про центральну виборчу комісію» Центральна виборча комісія є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі Конституції України, цього та інших законів України і наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих референдумів в порядку та в межах, встановлених цим та іншими законами України. Згідно п. 2 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» Комісія за результатами узагальнення практики застосування законодавства України про вибори і референдуми та практики проведення виборів і референдумів в Україні, а також у разі необхідності може за власною ініціативою розглянути та прийняти у встановленому цим Законом порядку рішення стосовно організації підготовки та проведення виборів і референдумів. Основні засади, організацію і порядок проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів та старост визначено Законом України «Про місцеві вибори». Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України «Про місцеві вибори» місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними, додатковими або першими. В силу порівняльного аналізу п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України та ч. 1 ст. 14 Закону України «Про місцеві вибори», до компетенції Верховної ради України належить призначення саме чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування, у той час як у спірному випадку мало місце призначення додаткових виборів. Відповідно до ч. 6 ст. 14 Закону України «Про місцеві вибори», у редакції, що була чинною на момент прийняття відповідачем постанови № 157 від 12.10.2018, додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади в порядку, визначеному Законом України «Про добровільне об`єднання територіальних громад», призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, визначеному законом. З аналізу викладеного вбачається, що якщо мова йде саме про додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади, то уповноваженим суб`єктом на призначення таких виборів є Центральна виборча комісія України, а таке призначення здійснюється у порядку, що визначений законами. Відповідно до ч. 9 ст. 8-2 Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад» Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна державна адміністрація протягом 10 робочих днів з дня отримання рішення про добровільне приєднання до об`єднаної територіальної громади у разі його відповідності висновку, передбаченому частиною п`ятою цієї статті, звертається до Центральної виборчої комісії для прийняття нею рішення про призначення додаткових виборів депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що приєдналася. Відповідно до ч. 4 ст. 15 Закону України «Про місцеві вибори» додаткові вибори призначаються не пізніше ніж за 70 днів до дня виборів, а виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня додаткових виборів. Таким чином з аналізу викладених вище норм вбачається, що Центральна виборча комісія України є уповноваженим законами України органом на прийняття рішення про додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади, натомість Верховна Рада України призначає чергові та позачергові вибори до органів місцевого самоврядування. Суд першої інстанції вірно вказав, що доводи позивача про те, що право призначення виборів є виключною компетенцією Верховної Ради України, не беруться до уваги, оскільки п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України передбачено повноваження Верховної Ради України на призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування. Натомість, спірна постанова № 157 від 12.10.2018 стосується додаткових виборів, які проводяться відповідно до Закону України «Про місцеві вибори» та Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад». Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.07.2019 у справі №826/15181/17, від 25.10.2019 у справі №826/17872/18, від 11.07.2018 у справі №826/13686/17, від 24.09.2019 у справі №826/14565/17. Щодо доводів позивача, що ч. 1 ст. 140 Конституції України передбачено можливість створення об`єднаної територіальної громади виключно жителями кількох сіл, а не жителями села (сіл) з жителями селища, міста колегія суддів зазначає наступне. Частиною 1 ст. 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. У Рішенні Конституційного Суду від 18.06.2002 № 12-рп/2002 у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 140 Конституції України (справа про об`єднання територіальних громад) визначено, що положення частини першої статті 140 Конституції України визначили місцеве самоврядування як право територіальної громади - первинного суб`єкта місцевого самоврядування, основного носія його функцій і повноважень - вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України та дали визначення територіальної громади як жителів села, селища, міста чи добровільного об`єднання жителів кількох сіл у сільську громаду, а не встановили порядку об`єднання або роз`єднання самих територіальних громад. Встановивши в статтях 140, 141, 142, 143, 144, 145 Конституції України основні засади функціонування місцевого самоврядування, його органів, матеріальну і фінансову основу тощо, Конституція України решту питань організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності його органів віднесла до визначення законом (стаття 146 Конституції України). Тим самим на конституційному рівні передбачено створення правових умов для подальшого законодавчого врегулювання суспільних відносин у сфері місцевого самоврядування. Конституційний Суд України виходив з того, що вирішення порушених у конституційному поданні питань щодо об`єднання або роз`єднання територіальних громад які положеннями Конституції України не визначені, має здійснюватися у порядку, встановленому законом. Питання об`єднання або роз`єднання територіальних громад, виходячи з визначеного положеннями частини першої статті 140 Конституції України поняття «територіальна громада», має вирішуватися з урахуванням відповідного волевиявлення членів цих територіальних громад, яке здійснюється згідно з законом. Зважаючи на викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що питання організації місцевого самоврядування, які не врегульовані Конституцією України, у тому числі умови та порядок об`єднання або роз`єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, мають визначатися законом (стаття 146 Конституції України). Відповідно статті 146 Конституції України, інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом. Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об`єднуватися в одну сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову. Таким чином, вимоги до об`єднання територіальної громади, до якої має право добровільно приєднатися сільська, селищна територіальна громада, так і для сільської, селищної територіальної громади, яка приєднується до об`єднаної територіальної громади, визначаються відповідними нормативно-правовими актами, якими регулюються спірні правовідносини, а саме: Законами України «Про Центральну виборчу комісію», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві вибори», «Про добровільне об`єднання територіальних громад». При цьому, Центральна виборча комісія не наділена повноваженнями щодо надання оцінки відповідності законів України, у тому числі Законів України «Про добровільне об`єднання територіальних громад» та «Про місцеве самоврядування в Україні», положенням Конституції України. Колегія суддів зазначає, що доводи апелянта зводяться, зокрема, до сумнівів в конституційності положень вищевказаних законів, однак відповідно до ст.147 Конституції України, вирішення питання про відповідність Конституції України законів України належить до виключної компетенції Конституційного Суду України. Таким чином, посилання апелянта, що в оскаржуваній постанові Комісії застосовані неконституційні правові норми є необґрунтованим, оскільки застосовані Комісією у рішенні про призначення додаткових виборів положення Законів України «Про добровільне об`єднання територіальних громад» та «Про місцеве самоврядування в Україні» неконституційними не визнавались. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що Центральна виборча комісія України при винесенні постанови № 157 від 12.10.2018 діяла у відповідності та в межах повноважень, що визначені вказаними законами в частині призначення додаткових виборів для ОТГ. Щодо тверджень позивача, що добровільні об`єднання територіальних громад та добровільні приєднання до об`єднаних територіальних громад відбулися всупереч вимог статті 5 Європейської хартії місцевого самоврядування та ч.2 ст.6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст.1 Європейської хартії місцевого самоврядування місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання та управління суттєвою часткою публічних справ, під власну відповідальність, в інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення жодним чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів чи будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом. При цьому, зміни територіальних кордонів органів місцевого масо врядування не можуть здійснюватися без попереднього з`ясування думки відповідних місцевих громад, можливо шляхом проведення референдуму, якщо це дозволяється законом (ст.5 Європейської хартії місцевого самоврядування). Відповідно до ст.6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальні громади в порядку, встановленому законом, можуть об`єднуватися в одну сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільського, селищного, міського голову. Згідно ст.7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання місцевого самоврядування. На місцевий референдум не можуть бути винесені питання, віднесені законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов`язковими для виконання на відповідній території. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються законом про референдуми. Колегія суддів вказує, що Європейська хартія місцевого самоврядування не передбачає обов`язкового проведення референдуму у разі зміни територіальних кордонів органів місцевого самоврядування, а лише визначає можливість його проведення, як одного із способів з`ясування думки громадян. Тобто основним є дотримання вимог про з`ясування думки громадян, тоді як способи можуть обиратися відповідно до законодавчого регулювання відповідного питання у державі. Оскільки Закон України «Про добровільне об`єднання територіальних громад» передбачає вивчення пропозиції щодо ініціювання добровільного об`єднання територіальних громад та її громадське обговорення і, водночас, не передбачає обов`язковості проведення місцевого референдуму (ч.5 ст.7 цього Закону), то підстав для висновку про обов`язковість його проведення не має. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.10.2019 у справі №826/17872/18. Колегія суддів звертає увагу, що рішенням Конституційного Суду України від 26.04.2018 №4-р/2018 Закону України «Про всеукраїнський референдум» визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Разом із тим, виходячи з висновків Конституційного Суду України, наведених у рішенні від 13.10.1997 по справі №4-зп, норми Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» не можуть бути застосовані до спірних відносин, оскільки втратили чинність. Та обставина, що в подальшому Закон України «Про всеукраїнський референдум» було визнано неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України від 24.04.2018 №4-р/2018, не відновлює чинності Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» Крім того, рішенням Конституційного Суду України не вказано юридичних наслідків після визнання неконституційним Закону України «Про всеукраїнський референдум» щодо відновлення чинності Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» Також, колегія суддів вважає помилковими твердження апелянта щодо розповсюдження дії Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991, яким втрачено чинність на процес утворення об`єднаних територіальних громад. Крім того, відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України. При виконанні своїх повноважень народний депутат керується Конституцією України, законами України та загальновизнаними нормами моралі. Відповідно до пп. пп. 1, 4, 7 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат у порядку, встановленому законом бере участь у засіданнях Верховної Ради України; виконує доручення Верховної Ради України та її органів; звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому цим Законом і законом про Регламент Верховної Ради України. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 7 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат відповідно до закону розглядає звернення виборців, а також від підприємств, установ, організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, вживає заходів для реалізації їх пропозицій і законних вимог, інформує виборців про свою депутатську діяльність під час особистих зустрічей з ними та через засоби масової інформації. Народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України. Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 17 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат, який не має спеціальних повноважень на представництво Верховної Ради України, має право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав лише від свого імені. Народний депутат як представник державної влади у разі порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення. У разі порушення законності народний депутат може звернутися з депутатським зверненням до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній галузі. Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ та організацій, а також працівники правоохоронних органів, до яких звернуто вимогу народного депутата про припинення порушення законності, зобов`язані негайно вжити заходів щодо усунення порушення, а за необхідності - притягнути винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного депутата. У разі невжиття заходів щодо усунення порушення посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку. При цьому, якщо у народного депутата відсутні спеціальні повноваження на представництво Верховної Ради України, то такий народний депутат має право вступати у відносини з іншими особами тільки від власного імені. При зверненні до суду із позовом позивач зазначив, що в спірній ситуації вбачає порушення своїх прав у ненаданні можливості голосувати на пленарному засіданні Верховної Ради України щодо питання проведення додаткових виборів сільських, селищних депутатів ОТГ, натомість, таке повноваження протиправно було перейняте Центральною виборчою комісією України. Конституційний Суд України в пп. 3.6 п. 3 рішення від 01.12.2004 у справі № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст. У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Також вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 14.12.2011 у справі № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду. Разом із тим, право народного депутата як члена Верховної Ради України, передбачене п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України на призначення чергових або позачергових виборів до органів місцевого самоврядування порушено не було, оскільки у спірному випадку Центральною виборчою комісією України було призначено додаткові вибори, а не чергові або позачергові. У ситуації, коли Конституцією України або іншими законами України було б передбачено повноваження Верховної Ради України призначати додаткові вибори сільських, селищних депутатів ОТГ, то суб`єктом звернення до суду була б саме Верховна Рада України, а не окремий депутат. Проте, у спірному випадку п. 30 ч. 1 ст. 85 Конституції України чітко передбачено повноваження Верховної Ради України призначати чергові та позачергові вибори до органів місцевого самоврядування. У той час як додаткові вибори, які не є черговими або позачерговими, призначаються Центральною виборчою комісією України у відповідності до норм Закону України «Про місцеві вибори». Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №826/12880/17. В даному випадку, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у позивача відсутнє порушене право, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову. Разом із тим жодних доказів або аргументів, які б свідчили про реальне порушення прав або законних інтересів позивача з боку відповідача не наведено і в апеляційній скарзі. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову з огляду на правомірність прийняття постанови Центральної виборчої комісії України № 157 від 12.10.2018 «Про додаткові вибори депутатів сільських, селищних рад 23.12.2018», її відповідність нормам чинного законодавства та дотримання відповідачем законодавчої процедури при її винесенні. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року - без змін Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 26.06.2020. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко Н.В. Безименна