Постанова 4856 № 120/3525/19-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/3525/19-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дмитришена Р.М. Суддя-доповідач - Залімський І. Г. 25 червня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Залімського І. Г. суддів: Мацького Є.М. Сушка О.О. , секретар судового засідання: Чорнокнижник О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року (ухвалене у м. Вінниці 28.01.2020 о 14:35, повний текст якого виготовлено 05.02.2020) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , третя особа - ФГ "Янтар" в особі голови Самара Олександра Івановича до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним, скасування наказу та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, у якому просила суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-11966/15-19-сг від 18.07.2019 про відмову ОСОБА_1 у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки; - зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області затвердити поданий ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства площею 1,9572 га, кадастровий номер 0523980600:01:002:0295, що розташована на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 28.01.2020 позов задоволено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28.01.2020 скасувати, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з`ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що за висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 19.06.2018 під час розгляду справи №816/1920/17, фермерське господарство може володіти і користуватися землями своїх членів лише у разі, якщо такі земельні ділянки перебувають у власності (а не в користуванні) члена фермерського господарства. При цьому статтею 13 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено право члена фермерського господарства отримати безоплатно у власність земельну ділянку, яка раніше була надана йому у користування, тобто передача у власність земельної ділянки можлива лише тій особі, якій земельна ділянка передана у користування. Згідно Державного акту на право постійного користування №000143 земельна ділянка знаходиться у користуванні ОСОБА_2 , а тому право на отримання земельної ділянки за рахунок відповідної ділянки має право їх землекористувач, а не позивач. Тобто, законних підстав для затвердження поданого позивачем проекту землеустрою немає. Також відповідач зауважив, що суд помилково ототожнює поняття затвердження і погодження проекту землеустрою. Позивач та третя особа подали відзиви на апеляційну скаргу відповідача у яких вказали на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, а також на безпідставність доводів апеляційної скарги. Зауважили, що позивач, як член фермерського господарства, має законне право отримати безоплатно у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) за рахунок земельної ділянки, що використовується Фермерським господарством "Янтар" з 2001 року та була надана його голові саме з цією метою. Предмет спору у цій справі стосується питання затвердження (погодження)/не затвердження (непогодження) проекту землеустрою, яке регламентується статтею 186-1 ЗК України. Водночас, згідно з частиною шостою цієї статті підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації. Крім того, позивач зазначає, що усунув недоліки проекту землеустрою, на які відповідач вказав у своєму попередньому висновку, тоді як статтею 186-1 ЗК України заборонено відмовляти у погодженні проекту землеустрою з інших причин чи вказувати інші недоліки. Таким чином, на думку позивача, відповідач надав відмову з підстав не передбачених законом, а тому оскаржуваний наказ підлягає скасуванню. Представник відповідача в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, просив вимоги, що в ній викладені, задовольнити. Представник позивача та третьої особи заперечив проти задоволення апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, що з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Як вірно встановлено судом першої інстанції, 23.05.2019 ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області з клопотанням про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, сільськогосподарського призначення, державної форми власності, з метою передачі безоплатно у власність для ведення фермерського господарства за межами населеного пункту Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області. Листом від 13.06.2019 відповідач повідомив позивача про те, що поданий на затвердження проект землеустрою не повністю відповідає вимогам чинного законодавства та іншим нормативно-правовим актами, а саме: - в проекті землеустрою не було належним чином посвідчено документ на сторінці 65; - в акті приймання-передачі межових знаків на збереження та схемі прив`язки закладки межових знаків до об`єктів і контурів місцевості (кроки) відсутні кадастрові номери земельної ділянки; - на сторінках 57-63 проекту не вказано площу земельної ділянки. 03.07.2019, усунувши вищезазначені недоліки, позивач повторно подала відповідачу клопотання про затвердження проекту землеустрою та передання у власність земельну ділянку площею 1,9572 га на території Антонівської сільської ради Томашпільського району для ведення фермерського господарства. Наказом від 18.07.2019 № 2-11966/15-19-СГ відповідач відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою, вказавши на те, що згідно з постановою Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 816/1920/17 член фермерського господарства має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку, яка раніше була надана йому у користування, тобто передача у власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) можлива лише тій особі, якій земельна ділянка передана у користування. Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ВН № 000143 на підставі рішення 13 сесії 3 скликання Томашпільської районної ради Вінницької області від 01.11.2000 року ОСОБА_2 у постійне користування надано земельну ділянку площею 17,71 га для ведення селянського (фермерського) господарства. Крім того, відповідач послався на норми ч. 13 ст. 123 ЗК України. Позивач вважає вказаний наказ протиправним, а тому звернулась до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що орган, який передає земельні ділянки у власність, може відмовити у затвердженні проекту землеустрою лише у випадку відсутності його погодження або відсутності позитивного висновку обов`язкової державної експертизи. Дії відповідача щодо відмови у затвердженні уже погодженого проекту землеустрою порушують гарантоване позивачу право на безоплатне отримання земельної ділянки. Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції та враховує наступне. Згідно ч. 8 ст. 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідно до частин 1, 4, 5, 6 статті 186-1 ЗК України, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, завірені ним копії проекту. Органи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, зобов`язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов`язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно висновку експерта державної експертизи "Про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" від 10.05.2019 №4874/82-19", експерт дійшов висновку, що представлений, в тому числі ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідає вимогам законодавства та прийнятим відповідно до нього нормативно-правовим актам. Відповідно до пунктів 9, 10 цього висновку, зауваження та пропозиції до проекту землеустрою "відсутні". Підсумкова оцінка проекту землеустрою "погоджується". Згідно з ч. 9 ст. 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. За приписами ч. 10 ст. 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Таким чином орган, який передає земельні ділянки у власність, може відмовити у затвердженні проекту землеустрою лише у випадку відсутності його погодження або відсутності позитивного висновку обов`язкової державної експертизи. Інших правових підстав для відмови в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність після його погодження ст. 118 ЗК України не містить. Встановлено, що відмовляючи позивачу у затвердженні проекту землеустрою, відповідач посилається на висновки Верховного Суду, що викладені у постанові від 19.06.2018 у справі №816/1920/17, та відповідно до яких, член фермерського господарства має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку, яка раніше була надана йому у користування, тобто передача у власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) можлива лише тій особі, якій земельна ділянка передана у користування. Крім того, відмовляючи позивачу в затвердженні проекту землеустрою, відповідач також вказує, що керується положеннями ст. 123 ЗК України. Дійсно, положеннями ч. 14 ст. 123 ЗК України передбачено, що підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. В той же час, як обґрунтовано зауважив суд першої інстанції, положення ст. 123 ЗК України визначають порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, тоді як позивач подав на затвердження проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Тому, застосування відповідачем до спірних правовідносин положень ст. 123 ЗК України не є обґрунтованим. Оскільки проект землеустрою погоджений відповідно до висновку експерта, відмова відповідача в затвердженні проекту землеустрою не може правомірною. Щодо доводів відповідача про те, що право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки має лише той член фермерського господарства, який раніше вже отримував її у користування, суд зазначає наступне. Встановлено, що земельна ділянка, яку позивач бажає отримати у власність, розташована на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області та перебуває у користуванні селянського (фермерського) господарства "Янтар", членом якого є позивач. Селянське (фермерське) господарство "Янтар" створене та зареєстровано 12.03.2001 ОСОБА_2 , як його головою (третя особа у справі). Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ВН НОМЕР_1 000143 на підставі рішення 13 сесії 3 скликання Томашпільської районної ради Вінницької області від 01.11.2000 ОСОБА_2 у постійне користування надано земельну ділянку площею 17,71 га для ведення селянського (фермерського) господарства. В подальшому вказана земельна ділянка використовується селянським (фермерським) господарством "Янтар" та, відповідно, позивачем як членом цього господарства. Як обґрунтовано зауважив суд першої інстанції, на час створення селянського (фермерського) господарства "Янтар" та отримання головою зазначеної земельної ділянки правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні визначались нормами Земельного кодексу України 1990 року та Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" 1991 року. Вказані нормативно-правові акти не містили положень, які б передбачали умови та порядок отримання членами фермерського господарства земельної ділянки у користування в розмірі земельної частки (паю) для подальшого отримання такої земельної ділянки у власність після того, як земельну ділянку у користування вже отримало фермерське господарство в особі його голови. Не існує такого порядку і на сьогодні. Водночас, норми чинного Земельного кодексу України не обмежують право громадян на отримання безоплатно у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) та не встановлюють додаткових умов для реалізації такого права. Частинами 1 та 2 статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" №973-VI від 19.06.2003 визначено, що члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Оскільки спірна земельна ділянка використовується селянським (фермерським) господарством "Янтар" з 2001 року як така, що була надана голові СФГ "Янтар" ОСОБА_2 саме з метою ведення фермерського господарства, позивач має право на отримання у власність земельної ділянки в розмірі частки (паю) за рахунок земель селянського (фермерського) господарства "Янтар". Відповідно до ст. 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" у редакції від 20.12.1991 року після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства до відповідної Ради народних депутатів подається заява, статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, список осіб, які виявили бажання створити його (із зазначенням прізвища, імені та по батькові голови), і документ про внесення плати за державну реєстрацію. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Отже, процедура створення фермерського господарства передбачала першочергове отримання у користування громадянином земельної ділянки для створення такого господарства та отримання відповідного Державного акту. Після отримання такого Державного акту та здійснення державної реєстрації, фермерське господарство набувало статусу юридичної особи. При цьому, варто зауважити, що положення чинного ЗК України не обмежують право громадян на отримання безоплатно у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) та не встановлюють додаткових умов для реалізації такого права. Відповідно до заяви від 21.11.2017, нотаріально посвідченої, ОСОБА_2 надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність у розмірі земельної ділянки частки паю, які перебувають у постійному користуванні фермерського господарства "Янтар" згідно Державного акту на право постійного користування серії ВН НОМЕР_1 000143, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №30, що розташовані на території Антонівської сільської ради членам фермерського господарства, зокрема, ОСОБА_1 . Таким чином, посилання відповідача на те, що лише ОСОБА_2 , якому видано державний акт на право постійного користування землею, може отримати у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) істотно звужує права та законні інтереси як самого ОСОБА_2 , який в такому разі втратить право на більшу частину землі, яка тривалий час перебуває у його правомірному користуванні, так і інших членів фермерського господарства, які працюють на цій землі та, як будь-який інший громадянин України, мають законне право на отримання земельної ділянки у власність в межах норм безоплатної приватизації. Посилання відповідача на висновки Верховного Суду, що викладені у постанові від 19.06.2018 у справі № 816/1920/17 суд вважає безпідставними, адже порядок затвердження проекту землеустрою чітко визначений положеннями ст.118 ЗК України, аналіз яких свідчить про те, що орган, який передає земельні ділянки у власність, може відмовити у затвердженні проекту землеустрою лише у випадку відсутності його погодження або відсутності позитивного висновку обов`язкової державної експертизи. Разом з тим, як вбачається зі змісту судових рішень по справі №816/1920/17 підстави позову, а також предмет дослідження відрізняються від обставин, які досліджувалися і враховувалися судом під час розгляду даної справи. З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо протиправності оскаржуваного наказу. Щодо належного способу захисту прав позивача, порушених спірною відмовою, та доводів відповідача про те, що зобов`язання відповідача затвердити проект землеустрою є неприпустимим втручанням до його дискреційних повноважень, суд зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кодексом адміністративного судочинства України також визначено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії (ч. 2 ст. 245 КАС України). В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. У рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору і статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади. Верховний Суд у постанові від 11.09.2019 в справі № 819/570/18 зауважив, що повноваження суб`єктів владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Враховуючи порушення прав позивача спірною відмовою, а також те, що єдиним законним варіантом поведінки відповідача за результатом розгляду вказаної заяви позивача було затвердження поданого ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства площею 1,9572 га, кадастровий номер 0523980600:01:002:0295, що розташована на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що належним способом відновлення та захисту порушених прав позивача є саме зобов`язання відповідача затвердити вказаний проект землеустрою. На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 315 та статті 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 січня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 26 червня 2020 року. Головуючий Залімський І. Г. Судді Мацький Є.М. Сушко О.О.