Постанова Дніпровський апеляційний суд № 179/1301/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3783/20 Справа № 179/1301/17 Суддя у 1-й інстанції - Ковальчук Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Каратаєва Л. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Каратаєвої Л.О. суддів Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М., за участю секретаря судового засідання Літвінової А.Г. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним та скасування державної реєстрації права власності, - В С Т А Н О В И Л А: До Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним та скасування державної реєстрації права власності. Позивач з урахуванням уточнень від 03 червня 2019 року просила визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ДП 027699, виданий Магдалинівською районною державною адміністрацією 19 січня 2004 року на ім`я ОСОБА_2 та скасувати державну реєстрацію права власності (том 1 а.с.2, 81-84,109-112). Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним та скасування державної реєстрації права власності відмовлено (том 2 а.с.11-16). Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов (том 2 а.с.20-26). Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 09.07.2003 року за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку площею 5,120 га в порядку спадкування за заповітом, що належала ОСОБА_3 (том 1 а.с. 6). ОСОБА_2 , на підставі рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 09.07.2003 року, отримала на своє ім`я державний акт серії ДП № 027699 від 19.01.2004 року (том 1 а.с. 85). Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 жовтня 2005 року, рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 09.07.2003 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (том 1 а.с. 86-87). Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 10.01.2006 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено, визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 5,120 га, на яку відповідач отримала державний акт (том 1 а.с. 8-12). Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно від 24 червня 2019 року позивачеві відмовлено в державній реєстрації права власності на земельну ділянку, у зв`язку із відсутністю документу, що підтверджує набуття права власності (том 1 а.с. 144). Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із тих підстав, що позивачем пропущено строк позовної давності. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Згідно зі ст. 152 ЗК України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з положень ст. 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 8790, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143146, 149, 151, 153158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, ст. 15 ЦПК України, ст. 12 Господарського процесуального кодексу України судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками. Отже, оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Оскільки відповідачеві видано державний акт на право приватної власності на підставі скасованого судового рішення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про порушення прав позивача, як власника. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим згідно із ч. 3,4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідачем по справі у відзиві на позовну заяву від 04.09.2019 року та заяві від 14.11.2019 року заявлено про застосування позовної давності. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. 08 грудня 2017 року зупинено провадження по справі, у зв`язку із неможливістю розгляду справи до вирішення цивільної справи за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа - ОСОБА_1 про встановлення факту відмови від власності. При розгляді справи за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа - ОСОБА_1 про встановлення факту відмови від власності встановлено, що також не оспорюється сторонами, що 17.10.2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було складено розписку, згідно якої ОСОБА_1 відмовилася від земельної ділянки площею 5,120 га, право власності на яку було визнано рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 10.01.2006 року за ОСОБА_2 . У позовній заяві позивач зазначила, що про порушення своїх прав, а саме про видачу оспорюваного державного акту на ім`я ОСОБА_2 їй стало відомо 29 грудня 2016 року, у зв`язку із отриманням відповіді відділу Держгеокадастру у Магдалинівському районі Дніпропетровської області. Виходячи з наведеного, вбачається, що позивачем не обґрунтовано факт обізнаності про порушення своїх прав, саме 29 грудня 2016 року, виходячи з обставин того, що 17 жовтня 2008 року вона складала розписку про відмову від права власності на земельну ділянку та її обізнаність про перебування у володінні та користуванні ОСОБА_2 земельної ділянки протягом тривалого часу. Крім того, позивачем також не доведено об`єктивну неможливість дізнатися про видачу оспорюваного державного акту на іншу особу після ухвалення судового рішення від 10.01.2006 року, з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не врахував, що про факт порушення свого права, саме в частині видачі на ім`я ОСОБА_2 оскаржуваного державного акту на право власності на земельну ділянку, апелянту стало відомо лише 29.12.2016 року, після отримання відповіді відділу Держгеокадастру у Магдалинівському районі Дніпропетровської області, згідно якої була офіційно проінформована, що ОСОБА_2 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ДП №027699, загальною площею 5, 120, колегія суддів відхиляє, як такі, що розглядалися судом першої інстанції та яким надана належна правова оцінку. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України, як підстави для скасування рішень. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм закону. Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Керуючись ст. 259, 367, 369, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства. Судді: