Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/198/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/198/20 Головуючий у 1-й інстанції: Бородавкіна С.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.03.2020 у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування наказу та рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати протиправними та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 25.10.2019 № 127 та рішення Державної міграційної служби України від 11.12.2019 № 219-19; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 нове рішення про задоволення заяви на оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.03.2020 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 27-29.09.2019 позивач нелегально перетнув державний кордон України. Надалі, після його затримання та поміщення до пункту тимчасового тримання Чопського прикордонного загону, позивачем до ГУ ДМС України в Закарпатській області було подано заяву-анкету від 04.10.2019 № 24 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (прийнята до розгляду 07.10.2019) (а.с. 49-51). Позивачем та посадовими особами міграційної служби відповідно до встановленого порядку було заповнено ряд документів, а саме: заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протокол співбесіди та реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця, та інші (а.с. 52-80). 25.10.2019 спеціалістом ГУ ДМС України в Закарпатській області сформовано висновок, у якому зазначено про доцільність відмови громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку із необґрунтованістю заяви (а.с. 81-84). На підставі аналізу наявних у справі № 2019UZ0024 матеріалів та вищевказаного висновку, керуючись статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту», начальником ГУДМС України в Закарпатській області прийнято наказ від 25.10.2019 № 127 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с. 85). На підставі вказаного наказу прийнято повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 4.4/26 (а.с. 86-87). Будучи незгодним із таким рішенням уповноваженого органу, ОСОБА_1 оскаржив його у адміністративному порядку (а.с. 88-90), однак відповідно до висновку за результатами розгляду скарги від 11.12.2019 № 2019UZ0024, складеного головним спеціалістом ДМС України, зазначено про доцільність її відхилення (а.с. 91-96). 11.12.2019 Державною міграційною службою України відповідно до ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту» прийнято рішення № 219-19 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 98). Про прийняте рішення позивача повідомлено у встановленому законодавством порядку (а.с. 99, 100). Вважаючи, що відповідачі протиправно відмовили позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження, а відповідачем належним чином підтверджено правомірність прийнятих рішень та відповідність таких вимогам чинного законодавства, зокрема, з огляду на те, що позивачем не доведено реальних обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з політичних причин, враховуючи інформацію про країну походження позивача, обставини порушення щодо нього кримінальних справ та особисті дані. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що він вимушений був покинути країну громадянської належності у зв`язку із переслідуванням його сестрою та побоюванням застосування до нього довічного позбавлення волі за злочин, який позивач не скоював. Так, він перебуває у розшуку за підозрою у вчиненні злочину майже десятирічної давності (розбещення неповнолітньої племінниці), відповідно до поданої сестрою до поліції заяви. Апелянт зазначає, що у зв`язку із інкримінованою йому справою, він може постраждати від можливих співкамерників, оскільки загальновідомими є факти знущання та тортур над особами, засудженими до позбавлення волі за вчинення вищевказаного злочину. Враховуючи наведене, апелянт вважає, що повернення до Російської Федерації ставить під питання дотримання прав людини щодо справедливого суду зі сторони влади та приниження честі і гідності зі сторони співкамерників. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Суспільні відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»). Згідно з ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б)реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ)перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Відповідно до ч. 7 ст. 2 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідності до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Положеннями ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. З матеріалів справи вбачається, що позивач під час співбесіди надав пояснення, в яких зазначив про те, що причиною небажання ОСОБА_1 повертатися в країну громадянської належності є його побоювання стати жертвою переслідувань у зв`язку із інкримінованою йому кримінальною справою. Крім того, за злочин, у скоєнні якого підозрюється позивач, передбачене покарання у вигляді довічного позбавлення волі. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_2 розшукується правоохоронними органами Російської Федерації за вчинення злочину, передбаченого пунктом Б частини четвертої статті 132 Кримінального Кодексу РФ (насильницькі дії сексуального характеру, здійснені по відношенню до особи, яка не досягла 14 років). Позивачу обрано запобіжний захід - підписка про невиїзд, він переховується від слідства із січня 2019 року (а.с. 97). Водночас, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що вищевказаний злочин немає політичного характеру або релігійного характеру, а відноситься до загально-кримінальних та є відповідно до Кримінального кодексу особливо тяжким. Під час співбесіди ОСОБА_1 зазначав, що підозра у вчиненні вищевказаного злочину йому оголошена на підставі поданої сестрою до поліції заяви щодо його насильницьких дій відносно неповнолітньої племінниці, які мали місце майже десять років тому. Така заява подана сестрою умисно, задля того щоб «позбутися» позивача та, у подальшому, безперешкодно продати квартиру у Москві . Однак, колегія суддів звертає увагу, що під час співбесіди із працівником міграційної служби ОСОБА_1 зазначив, що в нього немає жодних прав власності на вказану квартиру, а він лише прописаний у ній. Власниками нерухомості є його мати, вітчим та сестра (а.с. 70). Таким чином, виходячи з аналізу вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не бажає повертатись до країни громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством Російської Федерації як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає покарання, передбачене Кримінальним кодексом РФ. При цьому, зазначені причини неповернення не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Також, колегія суддів звертає увагу, що позивач нелегально перетнув кордон України 27-29.09.2019, а за міжнародним захистом звернувся 04.10.2019 (прийнято до розгляду 07.10.2019), лише після його затримання та поміщення до ПТТ Чопського ПЗ. Під час співбесіди ОСОБА_1 зазначав, що він не мав наміру залишатись в Україні, а розглядав її виключно як транзитну країну. Реальною метою залишення території Російської Федерації був намір подальшого потрапляння до країн Європейського Союзу (через територію Словаччини до Франції або Іспанії). Також, позивач зазначав, що у жовтні 2018 року уже здійснював спробу залишити територію країни громадянської належності через кордон із Білорусією для подальшого потрапляння до Польщі. Однак, був затриманий прикордонною службою, у зв`язку із чим йому оголошено заборону в`їзду до Білорусії терміном п`ять років (а.с. 67-68, 71). Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що доводи апелянта про те, що ОСОБА_1 вимушений був покинути країну городянської належності у зв`язку з ризиком його переслідування та загрози життю, безпеці чи свободі спростовуються матеріалами особової справи, зокрема, свідченнями, які позивач надав співробітнику ГУ ДМС України в Закарпатській області під час співбесіди, що зафіксовані протоколом. Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не було надано відомостей у достатньому обсязі щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, а виїзд ОСОБА_1 із Російської Федерації через причини особистого характеру не дозволяють відносити його до категорії «біженець або особа, яка потребує додаткового захисту». Також, колегія суддів звертає увагу, що позивач не приймав участі у жодній релігійній, політичній, військовій чи громадській організації, у зв`язку із чим міг би зазнавати утисків, а тому посилання апелянта на загальну ситуацію в Російській Федерації не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Таким чином, виходячи з аналізу вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що в ОСОБА_1 відсутні ознаки біженця у розмінні п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «

5. Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування».

6. У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на 4 яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані». В той же час, апелянтом під час апеляційного розгляду справи не надано жодних доказів, які б відповідали вимогам ст.ст. 73 - 76 КАС України та у встановленому порядку свідчили про наявність дійсно обґрунтованих підстав для встановлення позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в контексті ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». При цьому, інші аргументи апеляційної скарги позивача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Також, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.03.2020 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Кузьменко В.В. Шурко О.І.