Постанова Одеський апеляційний суд № 519/452/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22.06.2020 року м. Одеса Єдиний унікальний номер справи №519/452/18 Апеляційне провадження № 22-ц/813/5151/20 Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Колеснікова Г.Я. (суддя-доповідач), суддів - Ващенко Л.Г., Сєвєрової Є.С., за участю секретаря -Сороколет Ю.С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Южного міського суду Одеської області від 15 листопада 2019 року, постановлене під головуванням судді Барановської З. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення права власності на ј частину квартири та визнання за нею права власності на його частку квартири. Позов обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної часткової власності ОСОБА_1 , відповідачу ОСОБА_2 , який є її батьком, а також її матері ОСОБА_3 та сестрі ОСОБА_4 в рівних частках (по 1/4 частині). Зазначала, що відповідач проживав у вищевказаної квартирі до 01 січня 2002 року разом з їх сім`єю. 01 грудня 2004 року він знявся з реєстрації та більше 16 років не проживає в квартирі, не користується нею, всі витрати на утримання квартири покладені на неї та інших співвласників. Вартість його 1/4 частини квартири, складає 10 000 грн., що підтверджено довідкою ТОВ «Домовласник» №86 від 17 червня 2002 року, та є незначною. Спілкуючись з відповідачем по телефону, він їй повідомив, що не збирається користуватися своєю 1/4 частиною квартири, і вона, як донька, може забрати її на свою користь. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 відмовився від своєї частки власності на її користь з 01 січня 2002, що вона, як його донька, набула право власності на цю частину квартири, позивач просила задовольнити її вимоги на підставі ст.ст.328, п.2ч.1ст.346,360 ЦК України (а.с.2-3). Відповідач свого ставлення до позовних вимог не висловив. Дані про те, що він отримав копію позовної заяви та належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду у справі відсутні. Справа розглянута у відсутності сторін. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Южного міського суду Одеської області від 15 листопада 2019 року в позові відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що позивачем: - не надано належний та допустимий доказ оцінки 1/4 частини спірної квартири, яка належить ОСОБА_2 , та попередньо не внесена вартість 1/4 частини квартири, на депозитний рахунок суду, - не залучено до участі у справі інших співвласників квартири, - не заявлені вимоги про грошову компенсацію вартості 1/4 частини квартири (а.с.69-72). Доводи апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати і постановити нове рішення про задоволення позову.Неправильність рішення суду мотивувала порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт зазначила, що: - за її клопотанням встановлено місце проживання та реєстрації відповідача у АДРЕСА_2 , що є доказом наявності у нього іншого житла; - у володінні відповідача знаходиться квартира його батьків у м.Донецьку; - суд не взяв до уваги СМС-повідомлення відповідача, де він не заперечує проти набуття нею права власності на 1/4 частину квартири, що відповідач не сплачував аліменти на її утримання під час навчання, а також витрати на комунальні послуги, не здійснював ремонт квартири, оплату ОСББ на утримання житлового будинку, за весь час розгляду справи відповідач не з`явився в судове засідання, не надав заяв чи заперечень на позов, тому він незацікавлений в 1/4 частки квартири, оскільки у нього є своє житло; - до початку судового засідання 15 листопада 2019 року працівники канцелярії суду, на підставі вказівки судді ОСОБА_5 , безпідставно відмовились приймати заяви від інших співвласників та заборонили їм приймати участь у судових засіданнях (а.с.75-76). Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Сторони в судове засідання, призначене на 09 червня 2020 року, не з`явилися, про дату час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, заяв про відкладення розгляду справи у зв`язку із карантином та бажанням приймати особисто участь у її розгляді не подавали, що відповідно до правил ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розглядові у їх відсутність. Позиція апеляційного суду Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, враховуючи постанови Верховного Суду України від 15 травня 2013 року по справі № 6-37цс13, від 02 липня 2014 року по справі № 6-68цс14, абз.3 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року №7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», дійшов висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів підтвердження існування обставин, якими вона обґрунтовує свої позовні вимоги, а саме: не надано оцінку вартості 1/4 частини квартири, яка належить відповідачу; попередньо не внесена вартість 1/4 частини квартири на депозитний рахунок суду, не залучено до участі у даній справі інших співвласників, не заявлені вимоги про грошову компенсацію вартості 1/4 частини квартири. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , належить на праві приватної спільної часткової власності в рівних частинах по 1/4 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло, видане Фондом комунального майна Южненьскої міської ради від 11 лютого 2000 року (а.с.4). Тобто, відповідач ОСОБА_2 є власником 1/4 частини спірної квартири, загальна площа якої складає 51,59 кв.м.; 1/4 частина дорівнює 12,9 кв.м. Згідно довідки міського житлово-комунального центру від 14 квітня 2014 року, відповідач ОСОБА_2 у вищевказаній квартирі знятий з реєстрації та не приживає за вказаною адресою з 01 грудня 2004 року (а.с.5). Відповідно до ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Звертаючись до суду з позовом про припинення права відповідача на частку у спільній частковій власності, позивач посилалась на те, що відповідач відмовляється брати участь в оплаті комунальних послуг, в ремонтних роботах по підтриманню належного технічного стану квартири, не проживає у квартирі з 2002 року та має у власності інше житло, його 1/4 частка, вартістю 10 000 грн., є незначною. За положеннями ст.ст.21,24,41 Конституції України,ст.ст.319,358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а відтак правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників. Поняття спільної часткової власності визначено в ч.1ст.356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно до ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном,що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Відповідно до ч.1 ст.365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Розглядаючи справу суд виходив з того, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених п.1-3 ч.1ст.365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (ч.2ст.365 ЦК України). Тому, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про те, що позов про припинення права власності відповідача на 1/4 частку нерухомого майна не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не дотримано вимоги п.1-3 ч.1,2ст.365 ЦК України Так, при визначенні розміру грошової компенсації, яка підлягає стягненню з однієї сторони на користь іншої, необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в абзаці 3 пункту 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до яких розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. Як вбачається із змісту позовних вимог ОСОБА_1 взагалі не ставила питання щодо компенсації відповідачу за його частку у спірній квартирі. Разом з тим, позивач оцінила розмір частки відповідача в сумі 10 000 грн., згідно довідки ТОВ «Домовласник» №86 від 17 червня 2002 року, в якій зазначено, що середня ринкова вартість двокімнатної спірної квартири на травень - червень 2002 рік, складає 42 400 грн., що еквівалентно курсу долара США на 17 червня 2002 року - 5,3грн. за 1 долар США) (а.с.6). Тобто, оцінка спірної квартири позивачем здійснена станом на травень - червень 2002 рік, а не на час розгляду справа в суді, що не відповідає роз`ясненням, які містяться у п. 6 вищевказаної Постанови ВСУ. Під час розгляду справи позивачем попередньо не внесена компенсація вартості 1/4 частки на депозитний рахунок суду, оскільки суд постановляє рішення про припинення права особи на частку в спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Невиконання позивачем цієї умови є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. При цьому розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди - судом за дійсною (ринковою) вартістю спірної квартири станом на час розгляду справи в суді. Доказів щодо вартості квартири, яка визначена угодою сторін матеріали справи не містять. На вказані обставини звертає увагу у постанові Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі №357/11232/14-ц (провадження №6-1943цс16), в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року по справі №908/1754/17, Верховний Суд в постанові від 19 листопада 2019 року по справі№ 296/6736/17, провадження № 61-5450св19. Доводи апелянта про те, що відповідач мав заборгованість по сплаті аліментів на її утримання, до уваги не приймаються, оскільки вказані обставини не є підставою для припинення права власності. Крім того, у справі відсутні дані про розмір нестягнутої заборгованості по аліментам на утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на період її навчання. Таким чином позивачем не надано доказів до суду першої і апеляційної інстанції відповідно до вимог ст.365 ЦК України, що частка відповідача є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим. Крім того, судом правильно звернута увага, що норма ст.365 ЦК України вказує на можливість припинення права власності на частку у спільній власності на вимогу всіх інших співвласників, а не тільки одного з них. В якості співвідповідачів інші співвласники позивачем до участі у справі не залучені. Так, у п.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі №908/1754/17 зроблено висновок, що ст.365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, у пунктах 1-3). Як вбачається із змісту позовних вимог інші співвласники майна - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з вимогами про припинення права ОСОБА_2 на частку у спільній власності до суду не звертались. Ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Сам по собі факт подання до суду апеляційної інстанції заяв матері позивачки ОСОБА_3 та її сестри ОСОБА_4 , які не завірені належним чином, про задоволення позовних вимог, не спростовує вказаний вище висновок про те, що вони з позовом до відповідача не звертались, оскільки апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду на час його ухвалення судом першої інстанції. Доводи апелянта, що відповідач: -має інше житло і фактично в квартирі не проживає з 2002 року, спільне володіння та користування майном неможливе; -не бере участі у витратах, яких потребує утримання власності, не здійснює ремонт квартири, облаштування прибудинкової території, не несе витрати зі сплати житлово-комунальних послуг, до уваги не приймаються, оскільки не є підставою для припинення права особи на частку у спільному майні в розумінні ст.365 ЦК України. Посилання апелянта на СМС- повідомлення від 03 вересня 2017 року, в якому відповідач нібито не заперечує проти припинення права власності на його частку та визнання її за ОСОБА_1 також не береться до уваги. Цей доказ не є належним, допустимим, достовірним та достатнім у розумінні ст.ст.77-80 ЦПК України, оскільки позивач не довела, що номером НОМЕР_1 користується відповідач, а також те, що після звернення ОСОБА_1 із позовом до суду у травні 2018 року, відповідач ОСОБА_2 не змінив свого ставлення до 1\4 частки належного йому на праві власності нерухомого майна (а.с.29). Тому не вбачається правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 на підставі п.2ч.1ст.346 ЦК України, яка передбачає припинення права власності у разі відмови власника від права власності. Інші підстави, на підставі яких заявлені позивачем вимоги, а саме: -ст.328 ЦК України, якою встановлено що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом; -ст.360 ЦК України, яка встановлює, що співвласник, відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном, спірні правовідносини не регулюють. Апеляційний суд вважає, що позивач не позбавлена права звернутися із позовом до ОСОБА_2 про відшкодування понесених нею витрат на утримання квартири та її ремонт, та, у разі його задоволення судом, і ухилення відповідача від його виконання, звернути стягнення на належну йому 1\4 частку спірної квартири. Доводи апеляційної скарги про те, що в канцелярії суду відмовились приймати заяви від інших співвласників та заборонили їм приймати участь у судових засіданнях на підставі вказівки судді ОСОБА_5 є необґрунтованими, оскільки не підтверджені взагалі будь-якими належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами. Крім того, ч.4 ст.12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Южного міського суду Одеської області від 12 липня 2018 року відкрито проваджену по вказаній справі, справа призначена в підготовче засідання на 21 вересня 2018 року (а.с.38). При цьому, справа призначалась неодноразово в судовому засіданні, але сторони не з`являлись. Під час підготовчого засідання на 26 лютого 2019 року, 24 червня 2019 року від позивачки надходили заяви про розгляд справи у її відсутність (а.с.51,55). Ухвалою Южного міського суду Одеської області від 12 липня 2018 року підготовче засідання, на яке сторони знов не з`явились закінчено, справа призначена в судове засідання на 19 вересня 2019 року (а.с.58). В судове засідання 19 вересня 2019 року сторони не з`явились, від позивачки надійшла заява про розгляд справи у її відсутність (а.с.62). Таким чином, оскільки позивач ні разу не була присутня в судовому засіданні, суд першої інстанції був позбавлений можливості роз`яснити її процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій передбачених ЦПК України. Заяви від позивача ОСОБА_6 про залучення до участі у справі її матері ОСОБА_3 та сестри ОСОБА_4 у справі відсутні. Враховуючи викладене, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до положень ч.ч.4,5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення; датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення. Відтак, датою ухвалення рішення за відсутності учасників справи у сенсі положень ч.5 ст.268 ЦПК України є дата складання повного судового рішення. Керуючись ст.ст.368,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Южного міського суду Одеської області від 15 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 22 червня 2020 року. Головуючий: Судді :