Постанова 4816 № 579/1853/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2020 року м.Суми Справа №579/1853/19 Номер провадження 22-ц/816/1314/20 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ткачук С. С. (суддя-доповідач), суддів - Криворотенка В. І. , Собини О. І. з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Штангея Сергія Юрійовича на рішення Кролевецького районного суду Сумської області від 12 березня 2020 року в складі судді Моргуна О.В., постановлене у м. Кролевець, повне судове рішення складено 23 березня 2020 року, в с т а н о в и в: Звернувшись до суду із позовом у жовтні 2019 року позивач, просив суд визнати нікчемним договір позики у формі розписки від 29.07.2015 року. Свої вимоги мотивував тим, що 30.07.2015 року між ним та відповідачем було укладено договір позики за умовами якого він отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 250 000 грн. із строком повернення до 30.07.2016 року. Зазначає, що вказаний договір ними укладався без мети настання реальних наслідків та передання грошових коштів боржнику. По суті даний договір позики приховував під собою договір купівлі - продажу транспортного засобу, який позивачем передано не було, а тому відповідач не передав йому грошових коштів, передбачених договором. Таким чином, сторонами не було вчинено жодних дій, що спрямовані на виконання як укладеного правочину, так і приховуваного ним. Зазначає, що відповідач не є фізичною особою підприємцем, засновником господарських товариств, не має рахунків у банках та інших джерел доходу, а тому є сумнівною можливість передачі ним грошових коштів позивачу. Рішенням Кролевецького районного суду Сумської області від 12 березня 2020 року в задоволенні позову - відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Штангей Сергій Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне встановлення судом фактичних обставин справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що укладений між ним та відповідачем договір позики було укладено без мети настання реальних наслідків та передання грошових коштів боржнику і по суті, приховував під собою договір купівлі - продажу транспортного засобу, який в той самий час відповідачу передано не було, як і відповідач не передавав позивачу жодних грошових коштів на виконання договору позики, тим самим сторони не вчинили жодних дій спрямованих на виконання укладеного правочину та приховуваного ним. Зазначає, що відповідач не є фізичною особою підприємцем, засновником господарських товариств, не має рахунків у банках та інших джерел доходу, а тому є сумнівною можливість передачі ним грошових коштів позивачу. Вказує, що судом робилися перепони відповідачу відносно витребування відомостей, що фактично можуть підтвердити наведені ним у позовній заяві факти та можуть бути отримані лише за ухвалою суду, чим порушено принцип змагальності судового розгляду. Відзив на апеляційну скаргу від відповідача до суду не надходив. Позивач та його представник до суду не прибули, подав повторно клопотання про відкладення розгляду справи через самоізоляцію, не долучив в підтвердження ніяких документів. Належне повідомлення про час і місце розгляду справи отримали завчасно. Відповідач проти апеляційної скарги в судовому засіданні заперечував. Просив залишити її без задоволення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами було укладено саме договір позики, а грошові кошти, які є предметом вказаного договору передані позикодавцем та одержані позичальником при підписанні договору в розмірі 250000 грн. 00 коп. Доказів того, що укладений між сторонами договір позики є удаваним правочином, позивачем надано не було. Крім того, договір позики грошових коштів в сумі 250000 грн. було укладено 30.07.2015 року, а позивач просить визнати нікчемним договір позики у формі розписки від 29 липня 2015 року, який суду по даній справі не надавався та судом не перевірявся. Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого суду виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики № б/н від 30.07.2015 року, за умовами якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 250000 грн. Строк дії вказаного договору встановлено до 30.07.2016 року. Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Троїцьким С.Є. (а.с.7-8). Вимога щодо визнання нікчемним договору позики від 29.07.2015 є опискою, оскільки саме договір позики від 30.07.2015 був предметом судового розгляду. Пунктом 2 укладеного між сторонами договору позики встановлено, що грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником при його підписанні в розмірі 250000 грн. 00 коп. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач обрав спосіб захисту свого порушеного права шляхом визнання правочину нікчемним, проте апеляційний суд зауважує, що у відповідності до ч. 2 ст. 215 ЦК України, нікчемним правочином є правочин, недійсність якого встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. В якості підстав для визнання укладеного між сторонами договору позики недійсним, позивач в апеляційній скарзі послався на ті обставини, що ним не було отримано грошових коштів від відповідача, оскільки фактично між ними було укладено інший договір, а саме договір купівлі - продажу автомобіля, який ним відповідачу також передано не було, однак, колегія суддів не може погодитися з цими доводами з огляду на те, що договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладання цього договору всі обов`язки за ним, в тому числі повернення предмета позики, або визначення кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Частиною 2 ст. 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ч. 2 ст. 1046 ЦК України). З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Пунктом 2 оскарженого договору передбачено, що грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником при його підписанні у розмірі 250000 грн. 00 коп. Таким чином, підписуючи вказаний договір позики, позивач підтвердив як його укладання так і умови договору та засвідчив отримання від відповідача певної грошової суми. З огляду на викладене, колегія суддів зауважує, що при дослідженні договору позики необхідно виявляти її справжню правову природу і в залежності від результатів такого дослідження робити відповідні правові висновки. При цьому слід звернути увагу на те, що укладений сторонами договір позики, який підтверджує боргові зобов`язання має містити умови отримання позичальником в борг грошової суми, дати отримання та дати повернення коштів. З аналізу наданого позивачем договору позики вбачається, що ОСОБА_1 зобов`язався повернути ОСОБА_2 грошові кошти, які є предметом договору позики та одержані ОСОБА_1 при його підписанні у строк до 30.07.2016 року. (пункти 2,3 договору позики від 30.07.2015 року). Обставини того, що позивачем особисто було підписано оспорюваний договір, останнім не заперечуються. Крім того, справжність підписів сторін вказаного договору позики, а також спрямованість їхнього волевиявлення саме на укладання договору позики, а не будь - якого іншого правочину було перевірено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Троїцьким С.Є. при його посвідченні. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про відсутність підстав для визнання укладеного сторонами договору позики від 30.07.2015 року № б/н некчемним. Щодо доводів викладених в апеляційній скарзі в частині того, що між сторони фактично укладали не договір позики, а договір купівлі - продажу автомобіля, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке: Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. (ч. 2 ст. 235 ЦК України). Таким чином, укладання удаваного правочину не має наслідком його недійсності. Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Водночас, всупереч вказаним нормам процесуального права, позивачем не було надано до суду доказів укладання договору купівлі продажу автомобіля. При цьому, укладений сторонами договір позики не містити жодних посилань про його забезпечення шляхом передання відповідачу автомобіля чи інших посилань на наміри сторін укласти саме договір купівлі - продажу автомобіля. Натомість пункт 11 укладеного сторонами договору позики свідчить, що сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину, а також те, що його зміст сторонам зрозумілий в повному обсязі і текст договору ними прочитаний. Будь - яких інших доказів, що свідчили б про удаваність укладеного сторонами договору позики від 30.07.2015 року № б/н позивачем надано не було. З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи, що викладені в апеляційній скарзі стосовно укладення сторонами удаваного правочину. Також, колегія суддів вважає неспроможними доводи позивача, що викладені в його апеляційній скарзі стосовно того, що між ним та відповідачем було укладено фіктивний правочин, оскільки сторонами не було вчинено жодних дій, що спрямовані на виконання як укладеного правочину, так і приховуваного ним. Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Водночас, з аналізу укладеного сторонами договору позики від 30.07.2015 року № б/н не вбачається ознак його фіктивності, з огляду на те, що при його підписанні позивач підтвердив факт отримання грошових коштів від відповідача та зобов`язався їх повернути у встановлений договором позики строк. Тобто, з моменту підписання вказаного договору та отримання грошових коштів від відповідача, між сторонами виникли боргові зобов`язання, що обумовлені укладеним правочином. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання укладеного між сторонами договору позики від 30.07.2015 року нікчемним, фіктивним чи удаваним. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів визнає, що суд першої інстанції всебічно і повно з`ясував, обставини, що мають значення для справи і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. В зв`язку з тим, що дана справа незначної складності, справа згідно п. 2 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Штангея Сергія Юрійовича залишити без задоволення. Рішення Кролевецького районного суду Сумської області від 12 березня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає касаційному оскарженню. Повний текст постанови складено 18 червня 2020 року. Головуючий - С.С. Ткачук Судді: В.І. Криворотенко О.І. Собина