Постанова 4857 № 1.380.2019.006487

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.006487 пров. № А/857/3811/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Онишкевича Т.В., суддів Обрізка І.М., Іщук Л.П., з участю секретаря судових засідань Гром І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), суддя у І інстанції Лунь З.І., час ухвалення рішення 10 год 47 хв, місце ухвалення рішення м. Львів, дата складення повного тексту судового рішення 21 лютого 2019 року, ВСТАНОВИВ: 05 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Львівській області (далі ГУ ДПС) про сплату боргу (недоїмки) № Ф-6828-55 від 08 листопада 2019 року у сумі 26539,26 грн зі сплати єдиного внеску. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 1.380.2019.006487 позов було задоволено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив із того, що для нарахування та сплати єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі Закон № 2464-VI) обов`язковим є наявність у особи статусу фізичної особи-підприємця. З 01 січня 2017 року ОСОБА_1 не набув статусу платника єдиного внеску (як фізична особа-підприємець), а тому нарахування йому контролюючим органом недоїмки, починаючи з 2017 року, є протиправним. У апеляційній скарзі ГУ ДПС просило скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 . Свої вимоги обґрунтовує тим, що відповідно до реєстраційних та облікових даних платників податків інформаційної системи органу доходів і зборів фізична особа-підприємець (далі ФОП) ОСОБА_1 з 27 березня 2003 року за №1913210700514 до 27 листопада 2019 року перебував на податковому обліку у Пустомитівській ДПІ ГУ ДПС зі станом платника « 0» платник податків за основним місцем обліку. Дата взяття на облік, як платника єдиного внеску 28 березня 2003 року. Станом на 31 жовтня 2019 року стан платника « 11» - припинено, але не знято з обліку. На дату формування оспорюваної вимоги № Ф-6828-55 віл 08 листопада 2019 року платник знаходився на загальній системі оподаткування та не перебував у стані ліквідації. Згідно із обліковими даними інформаційної системи органу доходів і зборів станом на 31 жовтня 2019 року заборгованість ФОП ОСОБА_1 по єдиному внеску становила 26539,26 грн. Заборгованість виникла за рахунок несплати єдиного внеску за 2018 рік у сумі 15819,54 грн, за 2019 рік у сумі 10719,72 грн. Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі ЄДР) ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність 27 листопада 2019 року після того, як отримав оскаржувану податкову вимогу від 08 листопада 2019 року № Ф-6828-55, яку сформовано відповідно до вимог Закону № 2464-VІ. Представник ГУ ДПС у ході апеляційного розгляду підтримав вимоги апеляційної скарги. Просив рішення суду першої інстанції скасувати та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні апеляційного суду заперечив обґрунтованість вимог скаржника, підтримав оскаржуване судове рішення, яке просив залишити без змін. Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого. Як безспірно встановлено судом першої інстанції, 27 березня 2003 року позивач ОСОБА_1 був зареєстрований як ФОП і 27 листопада 2019 року до ЄДР внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 . Згідно з відомостями інтегрованої картки платника по єдиному внеску (71040000) за позивачем рахується борг у сумі 26539,26 грн, як за особою, яка провадить незалежну професійну діяльність. Позивач перестав подавати звітність до органів доходів і зборів, як суб`єкт підприємницької діяльності, у 2005 році. З 2006 року по 2019 рік ОСОБА_1 працював, як найманий працівник, на посаді директора ПП «МСЛ Центр» і на суми його заробітку підприємством нараховувався та сплачувався єдиний соціальний внесок. 31 жовтня 2019 року ГУ ДПС було сформовано та направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-6828-55, у якій вказано про необхідність протягом 10 календарних днів від дня отримання вимоги сплатити заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальну суму 26539,26 грн. Позивач ОСОБА_1 не погодився із вказаним рішенням контролюючого органу та звернувсяза захистом своїх прав до адміністративного суду із цим позовом. При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого. На переконання апеляційного суду, суть цього публічно-правового спору зводиться до оцінки правомірності вимоги контролюючого органу з огляду на наявність обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у позивача, який був зареєстрований як фізична особа-підприємець, протягом 2018-2019 років та одночасно був найманим працівником у роботодавця, який сплачував за нього цей внесок у сумі, що не була меншою мінімального розміру. Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі ПК) у частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, відповідальності за порушення податкового законодавства, а також нормами Закону № 2464-VI у частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку. Підпунктом 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК передбачено, що самозайнятою особою є платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Відповідно до пункту 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК працівник фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону; Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до приписів статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI передбачено, що платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Пунктом 5 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI встановлено, що до платників єдиного внеску віднесено також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності. З 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII, яким внесено зміни до Закону № 2464-VI , зокрема, у частину 1 статті 7, а саме: - у пункті 2 перше речення абзацу другого пункту слова «має право самостійно» замінено словом «зобов`язаний»; - пункт 3 доповнено абзацом 2 такого змісту: «Для платників, віднесених до першої групи платників єдиного податку, визначених у п.п.1 п.291.4 ст.291 Податкового кодексу України, ця сума не може бути меншою за 0,5 мінімального страхового внеску із зарахуванням відповідних періодів здійснення підприємницької діяльності до страхового стажу, який обчислюється відповідно до статті 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», пропорційно до сплаченого єдиного внеску». Таким чином, з 01 січня 2017 року єдиний внесок для фізичних осіб-підприємців нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, при цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Разом із тим, приписами Закону № 2464-VI не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює. На думку апеляційного суду, системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що платниками єдиного внеску є самозайняті особи, які є фізичними особами-підприємцями або провадять незалежну професійну діяльність. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування такого внеску. Отже, саме дохід особи від підприємницької діяльності є базою для нарахування, однак розмір єдиного внеску за будь-яких умов не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, однак її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Відтак, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. З огляду на викладене слід дійти висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Підсумовуючи наведене, апеляційний суд вважає, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. У іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. До аналогічного висновку дійшов Верховний суд у складі у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 04 грудня 2019 року при розгляді справи № 440/2149/19, який в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення цього спору. Як свідчать матеріали справи, позивач ОСОБА_1 у спірний період працював у ПП «МСЛ Центр» на посаді директора, а отже був застрахованою особою і єдиний внесок за нього нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає його обов`язок по сплаті єдиного внеску за цей же період як особою, що має право провадити підприємницьку діяльність індивідуально. Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження індивідуальної підприємницької діяльності відповідачем не надано. Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає. Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року у справі № 1.380.2019.006487 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням приписів пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. В. Онишкевич судді І. М. Обрізко Л. П. Іщук Постанова у повному обсязі складена 18 червня 2020 року.