Постанова 4807 № 334/4620/18

Дата документу 16.06.2020 Справа № 334/4620/18 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 334/4620/18 Провадження №22-ц/807/1958/20 Головуючий в 1-й інстанції - Гнатюк О.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 червня 2020 року місто Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідачаКухаря С. В., суддів:Крилової О.В., Полякова О.З. секретарОстащенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2020 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 26 березня 2020 року) у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини, та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини,- В С Т А Н О В И В: У липні 2018 року до Ленінського районного суду м. Запоріжжя надійшов позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району як орган опіки та піклування про визначення місця проживання дитини. В обґрунтування позову зазначено, що з 3 вересня 2004 року позивач та відповідач перебували у шлюбі, який було розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21.06.2018 року. Від спільного подружнього життя мають спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після 5 березня 2018 року сторони у справі проживають окремо. Після розірвання шлюбу дитини виявила бажання проживати разом із батьком - позивачем. Дитина має нормальний стан здоров`я, для нього створені всі умови для навчання, виховання. Враховуючи бажання дитини, схильність до батька просить визначити місце проживання сина разом з позивачем. Відповідачка за первісним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, в якій просить в задоволені первісного позову відмовити у повному обсязі та визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 . Вказала, що після 5 березня 2018 року вона стала проживати з дитиною окремо від позивача. 2 квітня ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 забрав сина до себе. Позивач за первісним позовом проживає фактично за іншої адресою ніж за якою просить визначити місце проживання дитини. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2020 року, задоволено позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Відмовлено в задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання дитини. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_2 та задоволення вимог зустрічної позовної заяви. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що при ухваленні рішення, суд першої інстанції, керувався здебільшого позицією дитини, хоча згідно висновку судово-психологічного експерта № 450 бажання дитини проживати з батьком є формальним не мотивованим та сформовано під впливом дорослих. Визначена в судовому рішенні адреса проживання дитини не відповідає її реальному місцю проживанню. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_3 , його батьком є ОСОБА_2 , а матір`ю - ОСОБА_1 . Згідно з довідкою КУ «ОКПЛ» ЗОР ОСОБА_2 на диспансерному обліку не перебуває. Відповідно до довідки ВП «Дніпровська електроенергетична система» ДП «НЕК «Укренерго» ОСОБА_2 працевлаштований на вказаному підприємстві на посаді інженера з охорони праці. За місцем роботи ОСОБА_2 характеризується позитивно, що підтверджується характеристикою. Відповідно до висновку спеціаліста-психолога від 16.04.2018 року ОСОБА_3 емоційно позитивно ставиться до батька - ОСОБА_2 . Згідно з довідкою ТОВ «АТБ-Маркет» ОСОБА_1 з 3 травня 2007 року працює заступником керуючого магазином. За місцем роботи ОСОБА_1 характеризується позитивно. Відповідно до висновку районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району № 05/01-27/1107 від 2.11.2018 року, орган опіки та піклування дійшов висновку про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 з позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 , так як дитина прихильна до батька та, враховуючи результати бесід, бажає жити з ним за власним бажанням. Допитаний у судовому засіданні, неповнолітній ОСОБА_3 надав пояснення, відповідно до яких просить встановити його місце проживання разом з батьком, оскільки не бажає проживати з матір`ю. На цей час він проживає разом із батьком в однокімнатній квартирі. Мати з батьком не проживають разом більше півроку. З мамою батько та він не спілкуються. Мати проживає зі своїми батьками. Остання зрідка телефонує йому. До неї він не ходить, оскільки йому там не подобається. Згідно з актом про обстеження умов проживання комісією відділу по Дніпровському району служби (управління) у справах дітей ЗМР встановлено, що ОСОБА_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Умови проживання задовільні, для дитини створені належні умови для проживання та виховання. Відповідно до акту про обстеження умов проживання комісією відділу по Дніпровському району служби (управління) у справах дітей ЗМР встановлено, що за місцем проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , створені умови для проживання дитини. Згідно з висновком судово-психологічного експерта №450 неповнолітній ОСОБА_3 висловлює позитивне ставлення до батька, до матері формально висловлює образу. З урахуванням характерних властивостей для неповнолітніх ОСОБА_3 може формально висловлювати власне бажання проживати з батьком, яке може бути сформовано під впливом інших дорослих осіб. Бажання ОСОБА_3 проживати з батьком є формальним без всебічного прогнозування. Зміна умов проживання, виховання та оточення неповнолітнього ОСОБА_3 може мати вплив у вигляді змін поведінки. З урахуванням обставин справи та інтересів дитини щодо забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, діючи в якнайкращих інтересах дитини, суд першої інстанції з урахуванням думки дитини, висновку органу опіки і піклування, дійшов до висновку щодо доцільності визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно зі статтями 8, 11, 15 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. При визначенні місця проживання дитини у разі окремого проживання батьків застосовується принцип забезпечення якнайкращих інтересів дитини. За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, усупереч яким не можуть здійснюватись батьківські права. Отже, найкращі інтереси дітей повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків (правовий висновок Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року в справі № 6-1945цс17). У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі "Олсон проти Швеції" (№ 2) від 27 листопада 1992 року, ОСОБА_2, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Суд при прийнятті рішення надає переваги та керується ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, зібрані докази свідчать про що ОСОБА_2 постійно піклується про дитину, бере участь у духовному та фізичному розвиткові, батько вчить з дитиною уроки, прихильність дитина на час розгляду справи надає більше батькові, наявність у сім"ї ОСОБА_2 упорядженого жилого приміщення, можливість створення умов належного виховання та розвитку. Судова колегія враховує висновок органу опіки та піклування № 05/01-27/1107 від 2.11.2018 року, за яким орган опіки та піклування, вважає за доцільне визначити проживання малолітнього ОСОБА_3 з позивачем за первісним позовом ОСОБА_2 , так як дитина прихильна до батька та, враховуючи результати бесід, бажає жити з ним за власним бажанням. У відповідності до правової позиції, висловленої в ухвалі від 11.05.2012 р. у справі № 6-41653св11 Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, відповідно до положень принципу № 7 абз. 2 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією № 1385 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (995-384), найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо. При винесенні рішення суд враховує зазначені норми та волевиявлення малолітнього ОСОБА_3 проживати саме з батьком. Визначення місця проживання дитини з батьком за даним рішенням не порушує батьківські права іншого із батьків - матері - ОСОБА_1 . Слід зауважити, що під забороною розлучення дитини зі своєю матір`ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов`язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року. У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди. Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява № 10383/09). У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов`язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини. Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Великою Палатою Верховного Суду прийнято постанову 17 жовтня 2018 року, якою відступлено від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. В постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, а тому не є суттєвими і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. 02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон № 540-IX). За змістом підпункту 3 пункту 12 розділу XII «Прикінцевих положень» вказаного Закон № 540-IX під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Керуючись ст.ст. 367, 374, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) процесуальні строки щодо касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину. Повна постанова складена 17 червня 2020 року. Судді: С. В. Кухар О. В. Крилова О. З. Поляков