Постанова 4804 № 229/4112/19

Єдиний унікальний номер 229/4112/19 Номер провадження 22-ц/804/1433/20 Єдиний унікальний номер 229/4112/19 Головуючий у 1 інстанції Гонтар А.Л. Номер провадження 22-ц/804/1433/20 Доповідач Агєєв О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 червня 2020 року м. Бахмут Донецький апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів : Мальованого Ю.М., Мірути О.А., за участю секретаря судового засідання Цимбала Д.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Бахмут Донецької області цивільну справу № 229/4112/19 за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, за апеляційною скаргою відповідача - ОСОБА_2 на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 23 січня 2020 року у складі судді Гонтар А.Л., - ВСТАНОВИВ: У липні 2019 року сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «КАМОС» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, в обґрунтування якого зазначило, що 01 листопада 2007 року між СТОВ «КАМОС» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки 1425583100:02:000:0173. 19.08.2009 року цей договір був зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" за № 04.09.170.00042. Договір укладено на 15 років. 24 травня 2019 року з інформації Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру СТОВ «КАМОС» стало відомо, що зазначена земельна ділянка одночасно перебуває в оренді й у ОСОБА_2 , державна реєстрація права оренди здійснена 20.07.2017 року, строк на 100 років. Зазначили, що на одну земельну ділянку одночасно існує два договори оренди землі; первісним договором оренди землі є договір укладений ОСОБА_1 з СТОВ «КАМОС»; власник земельної ділянки ОСОБА_1 до СТОВ «КАМОС» з приводу припинення договору оренди землі не звертався і підстави вважати договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ «КАМОС», таким, що припинив свою дію, відсутні; договір оренди земельної ділянки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений з порушенням вимог земельного законодавства, ЦК України і згідно приписів частини 1 ст. 203 ЦК України є недійсним, у зв`язку з чим просило: визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 5, 66 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0173, яка розташована на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 03 квітня 2017 року (а.с. 36-37). Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 23 січня 2020 року позовні вимоги сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним задоволено. Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки загальною площею 5,66 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0173, розташованої на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, що був укладений 03 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований Костянтинівскою міською радою 17 липня 2017 року, номер запису про державну реєстрацію 36174013. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» судові витрати по сплаті судового збору в сумі 960 гривень 50 коп. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю «КАМОС» судові витрати по сплаті судового збору в сумі 960 гривень 50 коп. З вказаним рішенням не погодився відповідач ОСОБА_2 та оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі просить рішення Дружківського міського суду Донецької області від 23 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволені позову відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що вважає рішення суду незаконним і необґрунтованим через недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи, порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права. В рішенні суду в порушення вимог ст. 265 ЦПК України не зазначено чи були і ким були порушені, не визнані або оспорюванні права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду. Зазначає, що відповідачі не знали про можливе існування договору від 01 листопада 2007 року між позивачем і ОСОБА_1 . З огляду на відсутність будь-яких доказів, які свідчать про те, що ОСОБА_1 взагалі коли-небудь укладав з позивачем договір оренди, а значить, і на відсутність доказів наявності існування державної реєстрації права оренди позивача на земельну ділянку з кадастровим номером 1425583100:02:000:0173 і самої наявності існування державної реєстрації декількох прав оренди на одну й ту саму земельну ділянку, суд зобов`язаний був відмовити позивачу в задоволенні його позовних вимог про визнання недійсним договору від 03 квітня 2017 року. На підтвердження факту укладення з ОСОБА_1 01 листопада 2007 року договору оренди землі позивач не надав суду документи, зазначені в ст.15 ЗУ «Про оренду землі», що діяв у 2007 році. Суд не дав ніякої оцінки обставинам, пов`язаним з невиконанням позивачем вимог ст.15 ЗУ «Про оренду землі». Судом не вказано на наявність жодного дефекту угоди, укладеної відповідачами, так як суд може визнати недійсним договір тільки з підстав, передбачених законом, а не будь-яких інших. Суд не вказує, які конкретно норми земельного законодавства і ЦК України та ким з відповідачів були порушені при укладанні оспорюваного договору. Суд не вказав жодної вимоги, необхідної для дійсності договорів, зазначеної в ст. 203 ЦК України, яка б не була виконана сторонами договору. Суд прийшов до необґрунтованого висновку про визнання договору від 03 квітня 2017 року недійсним з огляду на те, що до одних і тих же правовідносин неправомірно намагався застосувати закони з різним предметом правового регулювання. Також відсутні допустимі і належні докази реєстрації прав оренди земельної ділянки за договором від 01 листопада 2007 року, тому доводи суду про те, що даний договір оренди земельної ділянки пройшов державну реєстрацію з дотримання норм діючого на час його укладання є необґрунтованим. Також судом не приведена мотивована оцінка кожного аргументу викладеного у відзиві на позов, і кожного аргументу її представника, викладеного в судовому засіданні, включаючи вступне слово. Крім того, суд вийшов за межі позовних вимог, зазначивши в резолютивній частині рішення орган державної реєстрації договору, дату укладеного 03 квітня 2017 року договору, номер запису про державну реєстрацію та повні імена по батькові сторін договору. Відповідачем ОСОБА_1 надано відзив на апеляційну скаргу, в якому він вважає доводи апеляційної скарги обґрунтованими. Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «КАМОС» у відзиві на апеляційну скаргу зазначає про безпідставність апеляційної скарги, у зв`язку з чим просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду не з`явилась, про дату, час та місце розгляду повідомлена належним чином. Представники позивача СТОВ «КАМОС» Кюрджиєв С.П., який діє на підставі рішення зборів СТОВ «Камос», та ОСОБА_3 , який діє на підставі ордеру, в судовому засіданні апеляційного суду просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання апеляційного суду не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення відповідає вказаним вимогам закону. Розглядаючи справу колегія виходить з наступного. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий номер 1425583100:02:000:0173, площею 5.660 га, яка розташована на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДН № 137636 , виданим 25 травня 2005 року Ясинуватською районною державною адміністрацією Донецької області (а.с.8). 01 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та СТОВ "КАМОС" укладено договір оренди землі б/н, відповідно до умов якого ОСОБА_1 , як орендодавець, надає, а СТОВ "КАМОС", як орендар, приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області, площею 5,66 га (рілля), строком на 15 років; орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 1,1% нормативної грошової оцінки, що становить 506,09 грн. на рік, до кінця поточного року. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (а.с.6, 7). Договір зареєстрований у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 19.08.2009 року за № 04.09.170.00042 (а.с. 7 зв). Тобто договір оренди землі № б/н від 01.11.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ "КАМОС", був зареєстрований 19.08.2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації до 19 серпня 2024 року. Пунктом 35 договору встановлено, що дія договору припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи орендаря. Договір припиняється також в інших випадках, передбачених законом (а.с. 7 зв). 03 квітня 2017 року між ОСОБА_1 , як орендодавцем, та ОСОБА_2 , як орендарем, укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), згідно якого власник надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 5,660 га, кадастровий номер 1425583100:02:000:0173, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Новобахмутівської сільської ради Ясинуватського району Донецької області; договір укладено на 100 років, починаючи з дати його реєстрації; за користування земельною ділянкою орендар сплачує орендну плату в розмірі 85000 грн. (а.с. 36-37 ). Право користування за цим договором зареєстровано 17.07.2017 року, номер запису 36174013, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24.05.2019 року (а.с. 10). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між СТОВ «КАМОС» та ОСОБА_1 01 листопада 2007 року укладений договір оренди належної останньому земельної ділянки, який є дійсним, а тому оспорюваний договір про встановлення права користування цієї ж земельної ділянки, укладений 03 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК України. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам матеріального закону, зроблені із дотриманням норм процесуального права, а також відповідають фактичним обставинам справи та наявним в матеріалах справи письмовим доказам з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі». Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною 1 статті 95 ЗК України, частиною 1 статті 25 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендар земельної ділянки має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотримання умов договору оренди землі. Згідно із частиною 2 статті 95 ЗК України, статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Відповідно до частин 2, 3 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною. Аналогічні положення містить і частина 2 статті 16 ЦК України, згідно якої одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Починаючи з 2004 року та до теперішнього часу правові, економічні, організаційні засади створення у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV. Цей Закон регулює відносини, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав. Частинами 3, 4 та 6 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» визначено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень. Будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті та статтею 4-1 цього Закону. Частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. При цьому, станом на момент укладення договору між ОСОБА_1 та СТОВ «КАМОС» діяв Порядок ведення Поземельної книги, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року №1021. Цей Порядок визначає процедуру ведення за формою згідно з додатком Поземельної книги - документа, який є складовою частиною державного реєстру земель, містить відомості про земельну ділянку, обмеження на використання земельної ділянки, суб`єктів прав на земельну ділянку та правовстановлюючі документи, а також дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, її цільове призначення, склад земельних угідь. Поземельна книга є власністю держави (пункт 1 Порядку). У пункті 6 та 8 вказаного Порядку зазначено, що поземельна книга відкривається та ведеться на кожну земельну ділянку. Одночасно з внесенням відомостей до Поземельної книги робляться записи у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі (далі - Книга записів). Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється територіальним органом Держземагентства за її місцезнаходженням на підставі заяви та відповідних документів, що передбачені пунктом 13-3 цього Порядку. Додатком до Порядку ведення Поземельної книги передбачено, що Поземельна книга містить, зокрема, Розділ 4 «Земельна ділянка. Оренда, суборенда». У даному розділі вказуються відомості про орендодавця, орендаря, підставу виникнення права, відомості про договір оренди земельної ділянки, зокрема, номер договору та строк його дії, а також відомості про державну реєстрацію цього договору. Разом із цим, з 01 січня 2013 року почала діяти нова система реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, передбачена викладеним у новій редакції Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV. Отже, з наведеного вбачається, що до 2013 року державна реєстрація договорів оренди земельних ділянок, здійснювалась територіальними органами земельних ресурсів шляхом внесення відомостей до Поземельної книги та записів до Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, які складали Державний реєстр земель. Зі змісту наявного в матеріалах справи договору оренди, укладеного 01 листопада 2007 року між ОСОБА_4 та СТОВ «КАМОС» вбачається, що його зареєстровано у Ясинуватському районному відділі Донецької регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №040917000042 (а.с.7). Тобто договір оренди землі № б/н від 01 листопада 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ «Камос», був зареєстрований 19 серпня 2009 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації. Відповідно до оспорюваного договору про встановлення права користування земельною ділянкою від 07 вересня 2011 року, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що право користування спірною земельною ділянкою ОСОБА_2 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 17 липня 2017 року за № 21422441 (а.с.10). Законодавством не було передбачено автоматичного перенесення відомостей про реєстрацію договорів оренди земельних ділянок з Державного реєстру земель до Державного реєстру прав, що призвело до того, що у Державному реєстрі прав була відсутня інформація про чинні правовідносини оренди земельних ділянок, права на які виникли до 2013 року. Отже, з метою запобігання виникненню подвійної реєстрації права оренди однієї земельної ділянки, дотримання гарантій достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно, визначених державою, абзацом першим пункту 8-1 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» передбачено обов`язок державного реєстратора прав на нерухоме майно під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року запитувати від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов`язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо оформлених речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки. Разом з цим, порядок проведення державної реєстрації прав визначено статтею 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, а також Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868. Пунктами 8 та 13 цього Порядку передбачено, що для проведення державної реєстрації прав заявник подає органові державної реєстрації прав, нотаріусові, заяву. Разом із заявою заявник подає необхідні для державної реєстрації прав документи, визначені цим Порядком, їх копії, документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав, та документ про сплату адміністративного збору. Для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи, визначені цим Порядком, зокрема, укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно чи його дублікат (пункти 36, 37 Порядку). Відповідно до пункту 15 Порядку під час розгляду заяви і документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема щодо: 1) обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у встановлених законом випадках); 2) повноважень заявника; 3) відомостей про нерухоме майно, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; 4) наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону; 5) наявності факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Аналогічна правова норма визначена статтею 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», де вказано, що державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. У свою чергу, пунктом 96 Порядку передбачено, що державний реєстратор встановлює наявність (відсутність) записів про: державну реєстрацію права власності або іншого речового права на нерухоме майно у Реєстрі прав власності на нерухоме майно - під час проведення вперше державної реєстрації права власності на нерухоме майно у Державному реєстрі прав; обтяження нерухомого майна іпотекою в Державному реєстрі іпотек - під час проведення вперше державної реєстрації права власності на нерухоме майно або іпотеки у Державному реєстрі прав; обтяження речових прав на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; обтяження податковою заставою речових прав на нерухоме майно у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, порядок доступу до якого встановлює Мін`юст, - під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав. Вимогами пункту 94 Порядку також встановлено, що під час проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав державний реєстратор використовує дані Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна для цілей справляння адміністративного збору та/або перенесення відомостей із зазначених реєстрів до Державного реєстру прав. Державний реєстратор у разі відсутності відомостей у Державному реєстрі прав та Реєстрі прав власності на нерухоме майно використовує реєстраційні дані, які містяться на паперовому носії інформації (реєстрові книги та реєстраційні справи, ведення яких здійснювали підприємства бюро технічної інвентаризації), - у разі їх наявності в органі державної реєстрації прав. Тобто, аналіз наведених норм дає підстави вважати, що до повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення у заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно. Крім того, саме зазначені положення Закону встановлюють межі дослідження наведених юридичних фактів. Цими межами і є подані документи та права, які з них виникають. Межею встановлення юридичних фактів щодо речових прав на нерухоме майно або їх обтяжень, які виникли внаслідок правочину, є сам правочин. Державний реєстратор має провести аналіз змісту та форми документів, оскільки, по-перше, для державної реєстрації може подаватися підроблений документ, а тому відповідальність перед законним власником за проведення державної реєстрації прав на підставі такого документа може нести держава в особі державного реєстратора; по-друге, при складанні документа особа, яка здійснювала його підготовку, може допустити технічну помилку у імені суб`єкта, адресі об`єкта або в інших відомостях, у зв`язку з чим зі змісту цього документа будуть витікати суперечності. Державний реєстратор у силу свого правового статусу не може сліпо слідкувати документам тих органів, які їх видали. За нього несе відповідальність держава, а тому він повинен робити все в межах його компетенції для того, щоб надати учасникам обороту нерухомості державні гарантії охорони та захисту їх прав на нерухомість. Ця обставина, у свою чергу, має позитивно впливати на весь оборот об`єктів нерухомого майна й захищеність прав його учасників, оскільки мінімізує ризики державної реєстрації прав на нерухоме майно або їх обтяжень з помилками. Наведене відповідає засадам державної реєстрації прав, закріпленим статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», зокрема, частини 2 цієї норми, яка обумовлює, що держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Таким чином, державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у вигляді проведення реєстрації спірного договору про встановлення права користування земельною ділянкою, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мав обов`язок перевірити, зокрема, інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав, у тому числі, з метою недопущення одночасного існування їх подвійної державної реєстрації. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладення договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суперечить частині 1 статті 95 ЗК України, частині 1 статті 25 Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, які підлягають захисту. Враховуючи, що одна і та ж сама земельна ділянка не може одночасно бути об`єктом оренди за двома різними договорами, укладеними із різними орендарями, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб недійсним на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. Отже, наведені норми матеріального закону та встановлені фактичні обставини справи призводять апеляційний суд до переконання про відповідність висновків суду нормам матеріального та процесуального права та відсутність підстав для скасування рішення суду. Доводи апеляційної скарги щодо недоведеності факту укладання ОСОБА_1 коли-небудь договору оренди спірної ділянки з позивачем, і як слід існування державної реєстрації права оренди позивача на земельну ділянку з кадастровим номером 1425583100:02:000:0173 і так само наявності існування державної реєстрації декількох прав оренди на одну й ту саму земельну ділянку, на думку колегії, не відповідають встановленим обставинам справи. Зокрема судом встановлено і підтверджується відповідними доказами, що укладений 01.11.2007р. між відповідачем ОСОБА_1 та СТОВ «ім. С.М.Кірова» договір оренди землі, був укладений саме з позивачем по справі. Це підтверджується протоколом №2 від 18.11.2015р. Зборів учасників СТОВ «ім. С.М.Кірова» про зміну найменування товариства на СТОВ «КАМОС» (а.с.11). Відомостями з оплати за оренду землі за 2013 2018 роки з яких вбачається, що відповідач ОСОБА_1 отримував орендну плату (а.с.45-48). Дані, що орендна плата була отримана відповідачем за договором оренди іншої земельної ділянки чи з інших підстав, в матеріалах справи відсутні. Крім того, з даних відомостей вбачається, що відповідач отримував орендну плату вже після укладення оскаржуваного договору, що теж спростовує доводи апелянта про відсутність будь-яких договірних відносин між відповідачем ОСОБА_1 та позивачем. Також апеляційний суд не приймає доводи скарги, щодо відсутні доказів на підтвердження державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором від 01 листопада 2007 року, укладеним між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 , оскільки копія договору містить запис про таку реєстрацію з зазначенням дати 19.08.09р. та номеру - 04.09.170.00042, що узгоджується нормами діючого на час укладання даного договору законодавства. Згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендодавець зобов`язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абзац четвертий частини другої статті 24 Закону України «Про оренду землі»). Одним з речових прав на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (частина перша статті 102-1 ЗК України). Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України). Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього кодексу. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (пункт «в» частини третьої статті 152 ЗК України). Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Як встановлено судом, внаслідок укладення оскарженого договору оренди відповідач ОСОБА_2 отримала право оренди спірної земельної ділянки, що безумовно є перешкодою для позивача у реалізації наявного в нього права користування тією ж самою земельною ділянкою. З огляду на викладене вище колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оскарженого договору оренди недійсним. До аналогічного висновку прийшла в своїй постанові від 19 лютого 2020 року (№ 387/515/18) Велика Палата Верховного Суду по подібній справі. Враховуючи наведене вище, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апеляційної скарги щодо відсутності в судовому рішенні посилань на наявність дефекту спірної угоди, також які конкретно норми законодавства та ким з відповідачів були порушені при її укладанні, відсутність посилань на не додержання сторонами оспорюваного договору хоча б однієї з вимог передбачених ст.203 ЦК України, яка б не була виконана. Доводи апеляційної скарги про ненадання судом першої інстанції оцінки фактичним обставинам справи не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду, наведеними в описовій частині оскаржуваного рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильність висновку суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. За таких обставин суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для скасування судового рішення, оскільки суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін. Відповідно до статті 382 ЦПК України, в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги відповідача без задоволення, а рішення суду - без змін, підстави для зміни розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, відсутні. За подання апеляційної скарги відповідачем ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 2 882,00 грн. (а.с.77, а.с.99). Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги відповідача без задоволення, підстави для відшкодування відповідачу витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відсутні, такі судові витрати покладаються на відповідача. Відомості про інші судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, сторонами не надані. Керуючись статтями 374, 375, 381, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 23 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Судді: Повний текст постанови складений 16 червня 2020 року Головуючий суддя О.В. Агєєв